Энгельс о Фейербахе
Ф. ЕНГЕЛЬС "ЛЮДВИГ ФЕЙЕРБАХ І КІНЕЦЬ КЛАСИЧНОЇ НІМЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ"
Цей твір повертає нас назад по часу на одне покоління (до періоду
підготовки Німеччини до революції 1848р). Але філософська революція
передувала політичному перевороту. На той час система Гегеля була вінцем
всього філософського розвитку і піднімалась навіть до рівня королівсько-
пруської державної філософії. Наприклад, особливою популярністю
користувалось таке положення Гегеля: "Все дійсне є розумним; все розумне є
дійсним", яке, по суті, було філософським виправданням деспотизму. Або
такий вираз:" В своїй розгортці дійсність розкривається як необхідність",
тобто це означало, що тодішня держава була настільки розумною, наскільки
вона була необхідною, а якщо хтось вважає державу або уряд непридатними, це
пояснюється непридатністю підданих. На думку Гегеля, в процесі розвитку
все, що було дійсним, стає недійсним, втрачає свою необхідність, право на
існування, свою розумність. Місце відмерлої дійсності мирно займає нова
дійсність, якщо стара була досить розумною, щоб загинути без опору, і
насильно, якщо опирається цій необхідності. Таким чином, це гегелівське
положення перетворюється завдяки самій гегелівській діалектиці в свою
протилежність: все дійсне стає з часом нерозумним, а значить, воно
нерозумне вже по своїй природі; а все, що є розумним в людських головах має
стати дійсним, хоч як би воно не суперечило існуючій дійсності. Отже, теза
про розумність всього дійсного перетворюється в іншу тезу: гідне загибелі
все те, що існує. Але основне значення гегелівської філософії якраз і
полягає у тому, що вона розділилась з уявленнями про конечний характер
результатів людського мислення і дії. Істина, яку повинна пізнавати
філософія, вважав Гегель, існує у вигляді готових догматичних положень, а в
самому процесі пізнання, в довгому історичному розвитку науки, яка, навіть
відшукуючи деяку так звану істину, повинна йти далі. Історія, як і
пізнання, не може отримати завершення в якомусь ідеальному стані людства,
досконала держава може існувати лише у фантазії. Це діалектична філософія
руйнує уявлення про абсолютну істину, для неї немає нічого раз і назавжди
встановленого, безумовного, святого. На всьому і у всьому вона бачить
відбиток неминучого падіння, і ніщо не може встояти перед нею, крім
неперервного процесу виникнення і знищення, безкінечного сходження від
нижчого до вищого. Вона сама є менш простим відображенням цього процесу в
мислячому мозку.
Гегелівська філософська система охопила незрівнянно більш широку
область ніж попередні, і розвинула в цій області вражаюче багатство думок.
Феноменологія духу, логіка, філософія природи, філософія духу, історії,
права, релігії, історія філософії, естетика тощо - в кожній з цих областей
Гегель намагається знайти і вказати на нить розвитку.
У всіх філософів перехідною є "система", саме тому, що системи виникають із
неперехідної потреби людського духу: потреби подолати всі суперечності. Але
якщо б усі протиріччя були усунуті, ми прийшли б до так званої абсолютної
істини, - всесвітня історія була б завершена, хоча вона повинна
продовжуватись. Отже, тут виникає нове протиріччя. Вимагати від філософії
вирішення всіх протиріч означає вимагати, щоб один філософ зробив оправу,
яку може зробити лише все людство у своєму поступальному розвитку. Значить,
ми повинні залишити недосяжну "абсолютну істину" і шукати відносні істини
за допомогою діалектичного мислення. Гегелем взагалі завершується
філософія, тому що його система - завершення попереднього розвитку
філософії і тому, що він сам вказує нам шлях до дійсного пізнання світу.
Людина, яка була прибічником думок Гегеля, його системи, могла бути досить
консервативною щодо релігії і політики. Той же, хто головним вважав
діалектичний метод, міг належати до крайньої опозиції. Сам Гегель схилявся
більше до консервативної сторони. В той час коли матеріалізм розглядає
природу як єдине дійсне, в гегелівській системі природа є лише
"відчудженнням "абсолютної ідеї, як би її деградацією;
мислення і його продукт, ідея є первинними, а природа похідною, існуючою
лише завдяки тому, що ідея зійшла до цього. В цей час з'являється твір
Фейєрбаха "Сутність християнства ", який проголосив матеріалізм. Природа
існує незалежно від філософії, вона є основа, на якій виросли люди,
продукти природи. Поза природою і людиною немає нічого, вищі істоти,
створені нашою релігійною фантазією, це - фантастичні відображення нашої
особистої сутності.
Після цього гегелівська школа розклалася, але його філософія не була
здоланою. Фейєрбах розбив систему, але оголосити дану філософію помилковою
ще не означає покінчити з нею. Крім того, це велике творіння не можна було
знищити, критика повинна була знищити її форму і врятувати добутий нею
новий зміст.
Велике основне питання всієї, особливо новітньої філософії є питання
про відношення мислення до буття. Філософи розділились на два великих
табори відповідно до того, як вони відповідали на це питання. Ті, які
твердили, що дух існував до природи, і які, виходить, в кінцевому рахунку,
так чи інакше визнавали створення світу, утворили ідеалістичний табір. Ті
же, хто основним початком вважали природу, примкнули до різних шкіл
матеріалізму. Але питання про відношення мислення до буття має і іншу
сторону: як відносяться наші думки про навколишній світ до цього світу? Чи
може наше мислення пізнати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і
поняттях про дійсний світ скласти вірне відображення дійсності? Це питання
у філософії називається питанням про тотожність мислення і буття. Більшість
філософів згодні з цим твердженням, у тому числі і Гегель: в дійсному світі
ми пізнаємо мислительний зміст, саме то, завдяки чому світ стає поступовим
здійсненням абсолютної ідеї, яка існувала десь незалежно від світу і до
нього. Зрозуміло, що мислення може пізнати той зміст, який вже є змістом
думки.
Але є й інші філософи, які не згодні з можливістю пізнання світу. Серед них
- Юм і Кант. Спростуванням їх думок - у практиці, а саме в експерименті і в
промисловості. Адже ми можемо довести правильність нашого розуміння даного
явища природи тим, що самі його виробляємо, викликаємо його із його уму,
примушуємо задовольняти наші потреби.
Бурхливий розвиток природознавства і промисловості призвів до
наповнення ідеалістичних систем матеріалістичним змістом. В гегелівській
системі дійшло до того, що вона і по методу і по змісту являє собою лише
ідеалістично на голову поставлений матеріалізм.
Хід розвитку Фейєрбаха - хід розвитку гегельянця до матеріалізму. На
певній сходинці цього розвитку він відмовився від ідеалістичної системи
свого попередника, він усвідомлює, що існування "абсолютної ідеї" до
виникнення світу - це фантастичний залишок віри і творця, що речовий,
чуттєве сприймаємий світ є єдино дійсним і що наша свідомість та мислення є
продуктами мозку. Матерія є не продукт духу, а дух є вищий продукт матерії.
Матеріалізм, як і ідеалізм, пройшов декілька рівнів розвитку. З кожним
великим відкриттям матеріалізм неминуче змінює свою форму. Матеріалізм
XVIII ст. був переважно механічним, людина вважалася своєрідною машиною.
Застосування виключно масштабу механіки до процесів хімічного та
органічного характеру -основний недолік - обмеженість класичного
французького матеріалізму. Другий недолік - нездатність зрозуміти світ як
процес, як матерію, що перебуває у неперервному історичному розвитку.
Природа знаходиться у вічному русі; це знали й тоді. Але цей рух, як
вважали, вічно обертався по одному колу і таким чином залишався на тому ж
місці. Це так званий рух в просторі, але не в часі. Історичний погляд на
речі був відсутній і в області історії.
Фейєрбах був сучасником трьох важливих відкриттів - відкриття клітини,
вчення про перетворення енергії і теорії розвитку Дарвіна, але вчений не
міг слідкувати за розвитком науки, оскільки жив у віддаленому, глухому
куточку - у селі. Фейєрбах був правий, що природонауковий матеріалізм
"складає основу будівлі людського знання, але ще не саму будівлю". Ми
живемо не тільки в природі, але і в суспільстві, яке теж має свою історію
розвитку і свою науку. Отже, задача полягала у тому, щоб погодити науку про
суспільство з матеріалістичною основою і перебудувати її згідно цієї
основи. Але Фейєрбаху не судилося зробити це, як казав він сам:
"Йдучи назад, я з матеріалістами; йдучи вперед, я не з ними ".
Дійсний ідеалізм Фейєрбаха виступає назовні в той же час, коли ми
підходили до його філософії релігії та етики. Фейєрбах зовсім не хоче
залишати релігію; він хоче її удосконалити. Сама філософія повинна
розчинитися у релігії. За вченням Фейєрбаха, релігія - основане на почуті,
сердечне відношення між людьми, яке до сих пір шукало свою істину у
фантастичному відображені дійсності, - через одного або багатьох богів, цих
фантастичних відображень людських властивостей, - а тепер безпосередньо і
прямо знаходить її у любові між "я" і "ти". Фейєрбах стверджує, що повне
своє значення відносини між людьми отримають лише тоді, коли їх освятить
словом релігія. Головне для нього у тому, щоб людські відносини
розглядались як нова, істина релігія. Релігія - rеlіgаrе (зв'язок). Звідси,
всякий взаємний зв'язок між людьми є релігія. Цілком неправильне є судження
Фейєрбаха, що "періоди людства відрізняються один від одного лише змінами у
релігії". Це показала нам історія.
Фейєрбах серйозно досліджує лише християнство заснованого на
монотеїзмі релігії Заходу. Він показує, що християнський бог - лише
фантастичне відображення людини, а з іншого боку, він є продуктом процесу
абстрагування, квінтесенцію багатьох племінних і національних богів. Отже,
і людина, відображенням якої є бог, являє собою не дійсну людину, а
квінтесенцію багатьох дійсних людей; це - абстрактна людина, уявний образ.
У відношеннях між людьми Фейєрбах бачить лише одну сторону -мораль,
основою якої є устремління до щастя. Розумне самообмеження стосовно самих
себе і любов у спілкуванні з іншими - такі основні правила фейєрбахівської
моралі. Любов всюди і завжди є у Фейєрбаха дивотворцем. Таким чином у
його філософії зникають останні рештки революційного характеру, його теорія
моралі безсила по відношенню до дійсного світу. На справді у кожного класу
Страницы: 1, 2
