Философски-этические взгляды Григория Сковороды
Міністерство Освіти України
Прикарпатський університет
ім. Василя Стефаника
Реферат з філософії
“Філософсько-етичні погляди
Григорія Сковороди”
Підготував:
аспірант 1-го року навчан-ня,
спеціальності 01.04.07 Запухляк Руслан
Ігорович
Викладач філософії:
доктор філософських наук, професор
Возняк С.М.
Івано-Франківськ
-1997-
План
Вступ.
1. Формування філософсько-етичних поглядів
Г. Сковороди.
2. Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури.
3. Морально-етичні принципи Г. Сковороди.
Список літератури
Вступ
Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний
з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія
Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття.
Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти
лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час
посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій
формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з
протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна
нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих
жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований,
його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство,
духівництво.
Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення
існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського
вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих
поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм,
висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом
переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де
замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його
цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та
виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того,
Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і
щастя.
Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія
Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес
становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога,
що залишив помітний слід в історії українського народу.
1. Формування філософсько-етичних поглядів
Г. Сковороди
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи
Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753
роках з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох
років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в
Петербурзі. Залишивши капелу, Сковорода знову повернувся до навчання в
Академії.
У 1745 році прослухавши дворічний богословський курс, Сковорода як
один із кращих учнів Академії, що “… швидко перевершив ровесників своїх
успіхами і похвалами”, був представлений полковнику Г. Вишневському і в
складі його комісії по заготівлі вин в Токаї для царського двору відбув до
Угорщини, де перебував до 1750 року. На цей час припадають також його
подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.
Повернувшись на Україну, в 1751 році Сковорода деякий час викладав
поетику в Переяславській семінарії.
У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-
догматичному погляду на поезію, Сковорода рішуче відкинув вимогу
наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н.
Срібницькому: “Одна справа пастуша сопілка, інша — пастирський жезл”. Після
цього йому довелося залишити семінарію, і він востаннє повернувся до Києво-
Могилянської академії, де навчався до 1753 року.
Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 році
рекомендував Григорія Cковороду домашнім учителем сина багатого поміщика С.
Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари і маючи свої власні
погляди на виховання та проблеми педагогіки, через рік Сковорода залишив це
місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік він провів у Троїце-Сергієвій
лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення на Україну
Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С.
Томари в селі Ковраях він перебував до 1758 року. Тут почалась його
літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені
до збірника “Сад божественн(х песней”. Подальше життя письменника пов’язане
з Слобожанщиною. Протягом кількох років Сковорода обіймав посаду викладача
в Харківському колегіумі, де в 1759/60 навчальному році викладав поетику, а
потім – курс синтаксими та грецької мови.
У колегіумі Сковорода познайомився з учнем М.
Ковалинським, з яким підтримував дружні зв’язки протягом усього життя. Це
спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину
Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тим, що він склав
біографію свого вчителя.
Через вільнодумство і розбіжність у переконаннях з наставниками
колегіуму та через наклепи Сковорода був змушений залишити улюблену
педагогічну роботу. У 1768 році його запросили викладати курс етики у
додаткових класах при Харківському колегіумі. Але, оскільки
просвітительська концепція моралі суперечила офіційно-церковним догмам,
його звільнили з посади.
У 60-х роках, працюючи викладачем у Харківському колегіумі, Сковорода
написав багато віршів старокнижною українською та латинською мовами.
Останні понад 25 років життя Сковорода провів у мандрах по
Слобожанській Україні, що давало письменнику-мислителю багатий матеріал для
творчості. Саме в цей період були створені його основні філософські твори-
трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав
збірник “Сад божественн(х песней”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-
ті роки байки у 1744 році були об’єднані в збірник “Басни Харьковскія”.
Крім того, у період мандрів по Україні Сковородою були написані такі
філософські твори: “Діалог, или розглагол о древнем мире”, “Наркісс.
Разговор о том: узнай себе”, “Разговор пяти путников о истинном щастіи в
жизни”, “Разговор, називаем(й алфавіт, или Букварь мира”, “Израильский
Змій”, “Діалог. Имя ему – Потоп змеін” та інші.
Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника,
педагога, його суспільно-історичні, етичні й естетичні погляди становлять
важливий етап у розвитку вітчизняної наукової і суспільно-політичної думки.
Більшість дослідників творчої спадщини Сковороди підкреслювали його
самобутність. Він був “мислителем самобутним, оригінальним. Він не
повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх
крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених
перед філософією завдань. Він був справжнім сином часу свого і свого
народу”[1].
Головну роль у становленні Сковороди як ученого відіграла Києво-
Могилянська Академія. Саме тут майбутній філософ опанував античну спадщину,
зокрема ідеї Сократа й Платона, Ціцерона й Лукреція Кара; пізнав вчення
великих природознавців Коперніка й Галілея, Бекона й Декарта, сприйняв
критичне ставлення до Святого письма, поступово переконувався в безмежних
можливостях розкріпаченого розуму вільної людини.
Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на
українській літературній спадщині XVII століття з її гуманістичними
традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і
просвітницькими ідеями.
Учитилями Сковороди в Академії були такі прогресивні професори,
прихильники просвітницьких ідей, як Варлаам Лащевський і Гедеон
Слонімський, послідовники школи Феофана Прокоповича й Симона Тодорського,
Тихін Александрович і Досіфей Галятовський, прихильники новітньої течії в
Академії, а також талановитий філософ, просвітник Георгій Кониський. Як
свідчать документи, Сковорода з повагою згадував своїх учителів,
захоплювався їх творчістю. Філософські курси викладачів Києво-Могилянської
академії привертали увагу багатьох учених як джерело вивчення філософської
думки в Академії. Дослідження вчених показали, що в основі філософських
курсів був не томізм, а вчення Арістотеля, очищене від теологічних догм в
період Відродження. Воно несло у собі “ ті ідеї Реформації і світського
гуманізму, яких вимагало тогочасне суспільно-економічне життя”[2]
Використовуючи творчу спадщину античних авторів (Арістотеля,
Анаксагора, Демокріта, Епікура), професори Академії зверталися також до
праць учених-гуманістів Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського, Яна
Амоса Коменського та ін. Пізніше, коли православ’я почало втрачати свою
роль як ідеологія національно-визвольної боротьби, вчені Академії починають
цікавитись природничими працями та філософськими творами представників
Нового Часу. Це – Тихо де Браге, Галілей, Коперник, Бекон, Декарт, Гоббс,
Спіноза, Гассенді.
Серед діячів Києво-Могилянської академії XVII – першої половини XVIII
століття провідне місце в розвитку філософської думки займали Й. Кононович-
Горбацький, І. Гізель, С. Явор-ський, а також Й. Кроковський, В. Ясинський,
Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський. В академічних курсах цих
представників філософської думки не рідко заперечуються церковні догми як
критерій істини, визнається вічність матерії й об’єктивного світу. Природа,
на думку І. Гізеля і Й. Кононовича-Горбацького не народжуеться і не зникає,
а існує незалежно від людського розуму, не є його витвором. Обидва вчені
визнавали основне положення сенсуалізму про те, що пізнання об’єктивного
світу починається з досвіду, з відчуття. Богу ж залишалася роль першотворця
