Поняття елементів та структури системи
П Л А Н
Вступ
1. Частина і ціле.
2. Поняття елементів та структури системи
Елементи як контекстно залежна категорія
Емерджентність системи
Порівнюваність структур. Ізоморфізм та гомоморфізм
3. Принцип системності.
Висновки
Список літератури
Вступ
Вибір теми для написання реферату зроблений невипадково. Він зумовлений в
першу чергу тим, що автор планує в рамках кандидатської дисертації
здійснити дослідження структури зовнішньої торгівлі України та можливостей
її удосконалення, і для цього неабияк важливо дуже чітко засвоїти
філософську категорію структури, а також пов'язані з нею поняття елементу
та системи. По-друге, важливе значення має аналіз елементів цієї структури
в різних її аспектах, а тому було б доцільно розглянути поняття елементу як
контекстно залежного поняття (про це йдеться нижче).
Філософський словник тлумачить структуру (від лат. structura – побудова) як
побудову і внутрішню форму організації системи, яка виступає як єдність
сталих взаємозв’язків між її елементами, а також законів цих
взаємозв'язків.[1] Тобто структура є невід'ємним атрибутом всіх реально
існуючих об'єктів і систем, і саме з цієї точки зору ми розглядатимемо цю
категорію.
Тематично реферат складається з трьох частин. У першій розглянемо поняття
частини та цілого як основу для розгляду категорії "система", її структури
і елементів. У другому детально зупинимося на категоріях "елемент" і
"структура" і розглянемо порівнюваність структур. У третьому розділі
йдеться про принцип системності, який дозволяє втілити теоретичні знання
про структуру та елементи систем при аналізі складних систем.
1. Частина і ціле.
В науці і філософії з часом формувалася думка, що властивості цілого не
можуть бути зведені до властивостей частин, його складових. Але залишалося
незрозумілим, в чому полягає основа цілісності. Відповісти на це запитання
на основі метафізичного мислення не вдавалося. Ключ до вирішення цього
питання дає діалектика: таємниця цілісності, її незводимість до простої
суми частин, полягає у зв'язку, що поєднує предмети у складні комплекси, у
взаємовпливі частин. Таким чином, було відкрито, сформульовано принцип
цілісності, який відіграє важливу роль у розвитку знань і практики.
З часом вдалося зрозуміти й те, що різним типам зв'язків частин
відповідають різні типи цілісності. Так, зв'язкам побудови (кристал,
архітектурна споруда), функціонування (дії машини, життя організму),
розвитку (рослини, ембріону) відповідають структурний, функціональний та
генетичний типи цілісності, які тісно пов'язані між собою. Іншими словами,
цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, яким властива
складна внутрішня побудова (особистість, суспільство тощо), як єдність
частин у багатоманітності її взаємозв'язків. Роль принципу цілісності у
сучасному науковому і філософському аналізі, а також у інших формах
осмислення дійсності є вкрай важливою. Орієнтація на даний принцип дозволяє
подолати обмежені способи уяснення, які переважали на попередніх стадіях
пізнання: елементаризм (поділення складного на прості складові), механіцизм
(розуміння цілого лише як суми частин), редукціонізм (зведення складного,
більш високого за рівнем розвитку, до простого).
У певних межах спосіб уяснення складних об'єктів у поняттях "частина –
ціле" і сьогодні, в принципі, не втратив свого значення, але був значно
доповнений і поглиблений, збагачений і зайняв важливе місце у сучасному
системному підході до різноманітних об'єктів.
Збагачення категорії "частина – ціле" поняттям зв'язку відкрило шлях до
поступового формування нових категорій: елемент, структура, система.
Поняття зв'язку насамперед дало імпульс до уточнення і розвитку уявлень про
способи упорядкованості різних об'єктів.
2. Поняття елементів та структури системи
В суспільстві ідея системності формувалася поступово. Філософське її
осмислення передувало спеціально-науковим дослідженням. Вагомий вклад у її
розвиток внесла німецька ідеалістична філософія. Поняття системи
застосовувалося в ній головним чином до пізнання. Кант роз'ясняв, що наука
– не агрегат, а система, у якій ціле – чіткий взаємозв'язок відповідних
знань – є важливішим за частини. Завдання всеосяжної систематизації
людських знань покладалися на філософську думку.
Але у вивченні природи і суспільства до середини XIX ст. переважали ідеї
механіцизму та елементаризму. Процес пізнання цілого мислився як просте
сумування знань по частинам. Природним і єдино можливим напрямком
дослідження вважався рух від частин до цілого. Це стосувалося
природознавства, насамперед, до його базового розділу – класичної механіки,
але поширювалося і на пізнання суспільства. Питання про можливість іншого
спрямування думки просто не виникав.
В науці ідеї системності заявили про себе в середині XIX ст. при
дослідженні таких складних, динамічних об'єктів, як людське суспільство та
біологічний світ. Представниками нового підходу виступили, зокрема, К.
Маркс та Ч. Дарвін. Діалектичний принцип системності був використаний також
при написанні "Капіталу" Маркса. В ньому суспільство було представлено як
"соціальний" організм зі своєю структурою (суспільно-економічна формація).
Такий підхід дозволив отримати знання про устрої та фактори, механізми і
закони розвитку соціальної цілісності. Ходу досліджень, який затвердився
раніше (від частин до цілого), Маркс протиставив інший, вихідною тезою
якого було: неможливо зрозуміти частину, не спираючись на деякі знання про
ціле.
Він підійшов до суспільства не як до механічного об'єднання індивідів, а як
організованої, упорядкованої системи. В рамках цієї системи формується
людина, її потреби та здатності, цілі і завдання її діяльності. При такому
підході виявляється, робиться доступним вивченню широке і складне коло
суспільних, історичних зв'язків, у які включена людина. Тим самим стає
більш насиченим, багатомірним і розуміння самого індивіда.
Цьому підходу до вивчення суспільства близька за прийомами і еволюційна
теорія Дарвіна, яка також спирається на ідеї системності. Обидві ці ідеї
дали потужний поштовх розвитку системного підходу, поширенню його на всі
нові галузі пізнання та практики. Поступово почало наростати розуміння
того, що практично в кожній сфері людської діяльності люди мають справу не
з окремими, ізольованими об'єктами, а з їх складними, взаємопов'язаними
комплексами. Затвердження системних уявлень зробило звичним такий хід
дослідження, як "від цілого до частин". У цьому зв'язку виникла задача
розробки та обгрунтування методів мисленного розділення об'єктів у процесі
їх дослідження.
Насамперед потрібно було з'ясувати найзагальніші філософські позиції.
Філософсько-методологічні принципи дослідження складних, динамічних
об'єктів сформулював, спираючись на Гегеля, Маркс. В XX ст., за мірою все
ширшого застосування ідей системного підходу розробляються більш конкретні
концепції системності (теорія Богданова – 20-і рр., загальна теорія систем
Л. Берталанфі – 50-і рр., системотехніка – 60-і рр. тощо). Поглиблено
вивчаються також принципи системного підходу та методи системного
дослідження. І все ж основою все більш конкретної розробки методології
системного дослідження залишається діалектико-матеріалістична концепція
системності. На філософському рівні осмислюються насамперед основні поняття
(категорії) системного дослідження: система, елемент, структура.
Система – це упорядкована множина взаємопов'язаних елементів, які мають
власну структуру і організацію.
Вже це коротке визначення показує, що поняття системи передбачає такі
поняття, як елемент і структура. Елемент – це неподільний в контексті
конкретної системи і конкретного її розгляду та аналізу компонент
системи.[2]
Довгий час філософи та вчені дотримувалися думки, що при аналізі будь-якого
предмета можна виділити його найпростіші складові: цеглинки світотворення,
неподільні далі елементи почуттєвого досвіду, логічні "атоми". Із
затвердженням навиків діалектичного мислення все в більшій мірі
усвідомлювалося, що поняття "просте" і "складне" є відносними, що
недоцільно говорити про деякі абсолютно прості елементи. Зараз в науці під
елементами розуміють будь-які об'єкти, які пов'язані з іншими об'єктами у
складний комплекс. Іншими словами, поняття "елемент" береться як відносне.
В залежності від способу розгляду в одному і тому ж складному предметі
можуть виділятися у якості його елементів цілком різні одиниці. Складовими
живого організму можуть виступати органи, тканини, клітини або елементарні
функції, функціональні системи тощо.
Структура – це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи
іншого складного цілого.
Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту,
що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність.
Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у
системних об'єктах.
Об'єкт є системою, якщо його можна розбити на взаємопов'язані і взаємодіючі
частини чи елементи. Ці частини, як правило, мають власну структуру, а тому
можуть бути представлені як підсистеми вихідної, більшої системи. Виділені
таким чином підсистеми в свою чергу можуть бути розбиті на взаємопов'язані
підсистеми другого і наступних рівнів. На певному етапі їх поділу можуть
бути виділені елементи, подальший поділ яких означатиме вихід за рамки
дослідження даної системи.
В світі не може бути тіл без структури, без здатності до внутрішніх змін.
Кожен матеріальний об'єкт має невичерпну кількість внутрішніх і зовнішніх
зв'язків, здатність до переходу з одного стану до іншого. Завдяки
багатоманітності структурних рівнів матерії кожна матеріальна система є
поліструктурною. Наприклад, у суспільстві є економічна структура, політична
структура, соціальна структура тощо. В системах природи кожному
структурному рівню матерії відповідає певна структура об'єктів. В
залежності від досягнутого рівня пізнання або мети дослідження в теорії
можуть розкриватися то один, то інший компонент структури. При вивченні
ступеня ізоморфізму систем виявляється насамперед такий компонент їх
структури, як загальні закони функціональних відносин, дослідження яких
являє собою одне з найважливіших завдань кібернетики. Якщо ж вивчаються
Страницы: 1, 2
