Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.
У положеннях Конституції України виявляється тенденція підвищення ролі самої людини в забезпеченні максимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнтири в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.
Гарантії прав і свобод людини і громадянина, звичайно, не обмежуються їхнім конституційним закріпленням. Реальне втілення прав і свобод потребує багатьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рамками права.
Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.
Соціальноекономічні гарантії передбачають відповідне середовище і матеріальну основу, що забезпечують вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефективно розвивається, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої соціальної інфраструктури — системи різних установ, що дають можливість обслуговувати усі види соціальних потреб суспільства.
Під політичними гарантіями розуміються: відповідним чином орієнтована політика держави, її спрямованість на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільстві; належний рівень політичної культури громадян.
Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належать насамперед конституційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючого права ці гарантії одержують детальне обгрунтування. В охороні правових розпоряджень важливу роль відіграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.
3.2 Порядок розгляду спорів з захисту особистого життя людини
Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, виступають основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.
Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р,1 , про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст. 55 Конституції). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом в Європейський Суд з прав людини.
Захист прав і свобод людини являє собою правове явище. Застосування заходів захисту, які, як правило, переслідують право-відновні мети, не обумовлено фактичним станом провини.
Захист права - це державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку.
Конституція України як форм захисту прав і свобод людини передбачає:
1) державний захист
2) захист прав і свобод органами місцевого самоврядування;
3) захист прав і свобод громадськими об'єднаннями та професійними спілками, правозахисними організаціями;
4) самозахист прав громадянина, що включає наступне:
- Цивільно-правову та кримінально-правовий захист
- Публічні виступи громадян:
5) міжнародно-правовий захист
Державний захист прав і свобод людини і громадянина виступає головною формою захисту в конституційному механізмі захисту. Це обумовлено тим, що особистість і державна влада - органічно взаємопов'язані явища. Державна влада безпосереднім чином впливає на становище особистості, стан її прав і свобод, а особистість бере участь у формуванні державної влади. Тому помилково протиставляти права і свободи ідеї державності і, тим більше, допускати порушення балансу між ними. Важливу роль у захисті прав і свобод особистості відіграють органи місцевого самоврядування. Місцеві органи мають досить великі повноваження в галузі забезпечення та захисту трудових, житлових, соціальних та інших прав і свобод. Формування в місцевих спільнотах єдиної системи захисту прав і свобод, яка базувалася б на поєднанні державних і муніципальних інститутів, має для Росії важливе значення. Органи місцевого самоврядування є найбільш наближеними з усіх органів влади до населення, що проживає на даній території. Тому вони в змозі приймати всі необхідні заходи, спрямовані як на недопущення порушень прав громадян (превентивний захист), так і на захист і відновлення вже порушених прав. На наш погляд, превентивний захист має найбільше значення, тому що дозволяє не тільки не допустити самого порушення чийогось права, а й забезпечити стабільність і ненарушаемость прав громадян усього муніципального освіти.
Наступною ланкою в ланцюзі конституційного механізму захисту особистих прав є захист прав і свобод громадськими об'єднаннями, професійними спілками та правозахисними організаціями. Праву звертатися до громадських об'єднань за захистом відповідає обов'язок здійснювати її, яка закріплюється в статутах громадських об'єднань.[28]
Не менш важливу роль в системі захисту прав громадян грають професійні спільноти адвокатів. Адвокатська діяльність - це кваліфікована юридична допомога, що надається на професійній основі особами, які отримали статус адвокатаю Вона не є підприємницькою і спрямована на захист прав, свобод та інтересів громадян, на забезпечення доступу їх до правосуддя.
Адвокатура як інститут громадянського суспільства не входить в систему органів державної влади та місцевого самоврядування. Однак з метою забезпечення доступності для населення юридичної допомоги та сприяння адвокатської діяльності органи державної влади забезпечують гарантії незалежності адвокатури, здійснюють фінансування діяльності адвокатів, що надають юридичну допомогу громадянам безоплатно у випадках, передбачених законом.
Судовий захист особистих прав гарантується кожному. У теорії права судовий захист розглядається як складова частина правоохоронної функції держави.
Проте закономірне в правовій державі посилення впливу судової влади, її відокремлення від правоохоронних органів, виділення в самостійну гілку державної влади неминуче приводять до переростання судового захисту прав і свобод громадян у самостійну державну функцію.
Ненормативний акт державного органу або органу місцевого самоврядування, а у випадках, передбачених законом, також нормативний акт, що не відповідають закону або іншим правовим актам і порушують цивільні права та охоронювані законом інтереси громадянина чи юридичної особи, можуть бути визнані судом недійсними.
Особа, право якої порушено, може вимагати повного відшкодування заподіяних йому збитків, якщо законом або договором не передбачено відшкодування збитків у меншому розмірі.
Права людини та їх захист регулюються в сучасному світі не тільки національним правом, а й міжнародним.
Установа і функціонування міждержавного механізму захисту прав і свобод людини і громадянина є одним з важливих досягнень в міжнародному регулюванні прав людини. Сьогодні, відповідно до положень міжнародних договорів, склалася певна система міждержавних органів, наділених функціями контролю над діяльністю держави у сфері захисту прав людини. Таким чином, Росія доповнює внутрішньодержавні способи захисту прав і свобод міжнародними способами.
У міжнародному праві розрізняють:
- Універсальні органи (органи ООН). Основними органами ООН з прав людини є, зокрема:
1. Генеральна Асамблея ООН згідно зі Статутом ООН має право розглядати принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, обговорювати будь-які питання, що належать до міжнародного миру і безпеки, і робити по ним рекомендації, за винятком тих випадків, коли спір або ситуація знаходяться на розгляді Ради Безпеки і т.д.
2. Комісія ООН з прав людини складається з 18 членів (обираються на 4 роки) і створена для контролю за виконанням державами-учасниками умов Пакту про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до нього.
3. Комітет з ліквідації расової дискримінації складається з 18 експертів контролює реалізацію Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю в 1965 р.
4. Комітет проти тортур складається з 10 експертів та контролює виконання Конвенції проти катувань, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю в 1984 р. і набула чинності в 1987 р.
Прийняття Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1976 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1976 р., Факультативний протокол N 1 і Факультативний протокол N 2 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, внесло корінні зміни в статус людини, перемістивши це поняття в розряд міжнародних.
У першому документі НБСЄ - Гельсінському Заключному акті 1975 р., яким закріплено принцип поваги основних прав і свобод людини в якості принципу міжнародного права, встановлювався баланс рівного взаємодії міжнародно-правового і національного регулювання прав людини. Згідно зі ст. 34 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. суд може приймати заяви від будь фізичної або юридичної особи, неурядової організації або групи осіб, які стверджують, що "про порушення однією з Високих Договірних Сторін її прав, визнаних у цій Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права ".
Заявник індивідуальної скарги повинен сам виступати в якості жертви того порушення права чи прав, передбачених Конвенцією, на яке він скаржиться. Це - абсолютно необхідна умова. Конвенція не надає права подавати скаргу проти порушень прав людини взагалі (action popularis): щоб скарга мала шанси на успіх, заявник повинен продемонструвати, що він особисто постраждав у результаті порушень, на які скаржиться.
Таким чином, Суд не розглядає in abstracto питання про відповідність внутрішнього законодавства Конвенції. Умова про те, що заявник повинен бути жертвою порушення його прав, гарантованих Конвенцією, має дотримуватися протягом усього періоду розгляду справи в Суді. Так, якщо, поки справа очікувало слухань у Суді, заявник отримав компенсацію від внутрішньодержавних влади чи іншу форму відшкодування, наприклад, в результаті застосування екстраординарних заходів правового захисту, Суд може встановити, що дана особа не є більш жертвою в сенсі, надавало цьому слову ст. 34 Конвенції.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16
