Навчання кадрів повинно базуватися на державних освітніх стандартах з урахуванням світового досвіду, гнучкості застосування всіх видів, форм і методів навчання, досягнення інтенсифікації й оптимізації навчального процесу.
Підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників державної служби повинні спиратися на певні принципи і реалізуватися за допомогою системи організаційних заходів, що регулюють навчальний процес. Характер і тип підготовки і перепідготовки державних службовців визначаються тим, для якої системи державного управління вони призначені. Зокрема державна служба громадянського суспільства потребує від службовців ряду якостей, що виступають одночасно освітніми принципами підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації держслужбовців. Ці якості повинні бути усвідомлені, розвинуті і систематизовані, хоча їхня подібна присутність обумовлена в більшій чи меншій мірі самою включеністю претендентів на посадах в системі державної служби. Природно, що в громадянському суспільстві необхідні якості споконвічно присутні в більшій мірі. Принципи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації держслужбовців можуть бути розділені на професійні і загальногромадянські (тобто потрібне формування громадянських якостей, виражених у державних службовців у більш концентрованому вигляді, ніж в інших громадян), на внутрікорпоративні і відносини корпорації бюрократії з громадянами й іншими суспільними інститутами; крім того, виділяється група принципів об'єднання професійних пріоритетів і вольових якостей.
Загальногромадянські принципи передбачають:
- розвиток підвищеного почуття відповідальності і громадянської свідомості, у тому числі ряду специфічних етичних якостей, таких як громадянський обов'язок; патріотизм;
- чесність і несхильність до корупційних впливів.
Професійні принципи включають:
- наявність спеціальних знань у галузі політології, економіки, соціальної психології, історії і теорії світового і вітчизняного державного управління, соціології, права й ін;
- уміння використовувати ці знання;
- прагнення постійно підвищувати свій професійний рівень.
Внутрікорпоративні принципи передбачають удосконалення навичок керівної роботи, у тому числі лідерських якостей, а також уміння порівнювати відповідно цілі і способи їх досягнення.
Принципи спрямованості корпорації бюрократії до громадян і інших суспільних інститутів зводяться до прийняття моделі відкритого і передбачуваного поводження, врахування різноманітних позицій та вміння знайти їх оптимальну і прийняту суспільством результуючу, яка веде до досягнення поставлених і прийнятих суспільством політичних цілей, до максимально можливого задоволення суспільних потреб і сподівань.
Названі принципи, будучи структурованими, допускають існування державного управління як комплексної навчальної дисципліни, що включає в себе елементи різних знань. Ці знання для держслужбовців повинні бути засвоєні не просто як абстрактні, а у вигляді "установок на діяльність", що може бути забезпечено тільки особливою побудовою курсів навчання. У курси для держслужбовців варто неодмінно включати компоненти реальної управлінської діяльності та її імітації. Підвищена роль тренінгів, практик, імітаційних методів і прийомів і т.п. у порівнянні з традиційними лекціями і семінарами може сприяти досягненню зазначеної мети виховання держслужбовців, установлюючи споріднення підготовки держслужбовців і лікарів-практиків [6].
ВИСНОВКИ
Зі всього вище написаного можна зробити наступні висновки.
1. В Україні нормативно-правове забезпечення державної служби не відповідає сучасним вимогам щодо реалізації завдань державного управління;
2. До цього часу в Україні низка категорій державних службовців не мають законодавчого регулювання (державні політичні діячі, патронажні службовці);
3. В Україні відсутня уніфікована система обліку і правового регулювання посад державних службовців;
4. На регіональному рівні формується два відмінних (за віковою і соціальною структурою) середовища державних службовців: органи загальної компетенції (місцеві державні адміністрації) і територіальні управління центральних органів виконавчої влади (ДПА, СБУ, МВС тощо). Кількість представників першої групи залишається відносно стабільною, а друга група характеризується високою динамікою кількісного росту;
5. В Україні досі зберігається один з найнижчих показників кількості державних службовців відносно до кількості населення;
6. На сьогодні державна служба не зорієнтована на надання управлінських послуг, а зберігає риси розпорядчого та контрольного інституту;
7. Досі при призначенні на посади державних службовців І, ІІ, частково ІІІ та IV категорій відсутні чітко визначені критерії відбору, що робить ці призначення залежними від політичної кон’юнктури, особистої відданості тощо;
8. В органах державної влади спостерігається високий рівень плинності кадрів, особливо серед держслужбовців 6-7 категорій. Основною причиною цього є слабка мотивація державних службовців;
До основних напрямків реформування державної служби слід віднести:
- вдосконалення класифікації посад державних службовців;
- оптимізацію управління державної служби;
- забезпечення конкурсності, об'єктивності, прозорості та гласності під час прийому та просування на державній службі;
- вдосконалення адміністративної культури державних службовців, підвищення до них громадської довіри;
- посилення мотивації та стимулювання праці держслужбовців та їх соціального захисту;
- вдосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і кадрового резерву.
ЛІТЕРАТУРА
1. Закон України "Про державну службу".//Урядовий кур'єр. 1994. - №4.
2. Конституція України. - Київ, 1996.
3. Указ Президента України "Про стратегію реформування системи державної служби в Україні" №599 від 14 квітня 2000р.
4. Указ Президента України "Про підвищення ефективності системи державної служби" №208 від 11 лютого 2000р.
5. Нижник Н. Деякі аспекти адміністративної реформи в Україні: стан та перспективи. Програма "Україна - 2010". Консолідація українського суспільства: реалії, перспективи: Науково-методичний посібник. - К.: Вид-во УАДУ, 1999. - 200с.
6. Государственная служба (комплексный подход). - М.: Дело, 1999. - 440с.
7. Котюк В.О. Основи деpжави i пpава.- К.: Вентуpi, 1997.
8. Мелащенко В.Ф. Основи конституцiйного пpава на Укpаїнi.- К.: Вентуpi, 1995.
9. Кодекс Законів про працю України КзиП України за станом на 5 жовтня 1996р.
10. Кодекс законів про працю України.
11. Постанова Верховної Ради, від 01.03.91, N 804-XII, Про порядок введення в дію Закону Української РСР " Про зайнятість населення "
12. Закон, від 14.10.94, N 206/94-ВР, Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про зайнятість населення"
13. Постанова Верховної Ради, від 12.12.96, N 603/96-ВР, Про проект Закону України про внесення змін до статті 22 Закону України "Про зайнятість населення".
14. Закон, від 21.11.97, N 665/97-ВР, Про внесення змін до Закону України "Про зайнятість населення".
15. Постанова КМ, від 27.04.98, N 578, Про затвердження положень щодо застосування Закону України "Про зайнятість населення".
16. Постанова КМ, від 14.09.98, N 1435, «Про внесення змін і доповнень до положень про державну службу зайнятості та про інспекцію по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення».
17. Кодекс законів про працю України і інше законодавство про працю, Українська правнича фундація, К.,1995.
18. Кодекс України про адміністративні правопорушення, К.,1997.
19. Цивільний кодекс України, К.,1996.
20. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар, Фірма “Консул”, Харків, 1997.
21. Закони України, Збірник, Українська правнича фундація, К., 1996, т.2,4,5,7.
22. Трудове право України. – Під. ред. Чанишевой Г.І., Х. «Одисей», 1999.
23. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. – Х.: Фірма «Консум», 1998.
24. Трудове право України: Курс лекцій. // Під. Ред. П.Д. Пилипенка. – Львів: Вид-во “Вільна Україна”, 1996.
25. Рабінович П.Р. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.
26. Трудове право : Підручник. – М.: “Статут ЛТД”, 1996.
