Сторонами за договором позички є позичкодавець і користувач. Позичкодавцем можуть бути юридичні особи приватного права, якщо інше не визначено законом або установчими документами, юридичні особи публічного права, якщо це відповідає їх правовому статусу, а також фізичні особи. Разом з тим позичкодавцем може бути як власник майна, так і особа, яка здійснює управління цим майном. Законодавством встановлено певні обмеження щодо можливості надання майна в позичку юридичними особами. Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати річ у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю.
Відповідно до ст. 828 ЦК України договір позички між фізичними особами може укладатися усно, між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особами — у письмовій формі. Договір позички транспортного засобу, у якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається в письмовій формі. Деякі особливості має укладення договору позички будівлі, іншої капітальної споруди (ст. 793 ЦК України). Договір позички відносно нерухомості обов'язково укладається в письмовій формі, а якщо він укладається строком на один рік і більше, то підлягає ще й нотаріальному посвідченню.
Предметом договору позички можуть бути речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками, що є споживаними, неспоживаними та оборотоздатними.
До істотних умов договору позички належать предмет та безоплатність договору.
Обов'язки позичкодавця за договором позички прямо залежать від того, є договір реальним або консенсуальним. У коисенсуальному договорі насамперед виникає обов'язок передати річ користувачу. Згідно зі ст. 830 ЦК України, якщо позичкодавець не виконує обов'язку передати річ у користування, друга сторона має право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків. Позичкодавець повинен передати річ у стані та комплекті, обумовленому договором, а також повідомити користувача про всі недоліки речі й попередити користувача про всі права третіх осіб на річ. Позичкодавець зобов'язаний за власний рахунок здійснювати капітальний ремонт речі, переданої в позичку. Користувач зобов'язаний у належний спосіб утримувати отриману в безоплатне користування річ. Користувач зобов'язаний користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної в договорі. Невиконання цієї умови є підставою для розірвання договору на вимогу позичкодавця (п. 2 ст. 834 ЦК України). Користувач зобов'язаний користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором (п. 2 ст. 833 ЦК України). Після закінчення строку дії договору позички користувач зобов'язаний повернути позичкодавцю річ у такому самому стані, що був на момент її передання (п. З ст. 833 ЦК України).
Договір позички може бути розірваний користувачем у будь-який Час до спливу строку договору внаслідок повернення речі. Якщо річ потребує особливого догляду або зберігання, користувач зобов'язаний повідомити позичкодавця про відмову від договору не пізніше як за сім днів до повернення речі. Позичкодавець має право до закінчення строку дії договору розірвати договір, якщо у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому або якщо користування річчю не відповідає її призначенню та умовам договору чи річ самочинно передана в користування іншій особі або в результаті недбалого поводження з річчю вона може бути знищена або пошкоджена^ У п. З ст. 834 ЦК України передбачено, що особа, яка стала власником речі, переданої в користування, має право вимагати розірвання договору, який укладено без визначення строку. Про розірвання договору користувач має бути повідомлений заздалегідь у строк, що відповідає меті позички.
Згідно зі ст. 835 ЦК України договір позички припиняє існувати в разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, якій річ було передано в користування, якщо інше не встановлено договором.
Законом передбачено, що коли після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих збитків[27;c. 96].
3.3 Договір лізингу
Лізинг
є специфічним різновидом найму (оренди), що в деяких випадках може поєднувати в
собі ознаки купівлі-продажу (поставки). Підтвердженням цього є положення
ч. 2 ст. 806 ЦК України, відповідно до яких до договору лізингу
застосовуються загальні положення про найм (оренду), купівлю-продаж та
положення про договір поставки з урахуванням особливостей, встановлених
спеціальним законодавством.
Використання лізингу в господарській практиці часто зумовлюється відсутністю
або недостатністю коштів для придбання майна у власність. З огляду на це
фахівці вважають лізинг одним з найбільш перспективних шляхів розвитку відносин
власності та залучення інвестиційних коштів.
Загальне визначення лізингу міститься у ст. 292 ГК України, згідно з якою лізингом вважається господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або надувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів[4;ст. 292]. Фактично це визначення відтворене у ст. 806 ЦК України, який, щоправда, називає передачу у лізинг майна, що належить лізингодавцю, "прямим", а майна, що спеціально придбавається для передачі у лізинг відомому лізингоодержувачу - "непрямим" лізингом, по суті чітко виділяючи види лізингу:
1. Прямий лізинг - передбачає передачу лізингодавцем лізингоодержувачу власного майна, набутого без попередньої домовленості з лізингоодержувачем. Відносини прямого лізингу регулюються зазначеними вище загальними положеннями ГК, ЦК з урахуванням положень про найм (оренду), а також у відповідних випадках - загальних положень про купівлю-продаж та положень про договір поставки.
2. Непрямий лізинг - передбачає передачу лізингодавцем лізингоодержувачу майна, набутого ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача У відповідного постачальника (продавця) майна. На відміну від прямого лізингу, відносини непрямого лізингу регулюються, окрім загальних положень зазначених вище нормативних актів, актом спеціальним - Законом України "Про фінансовий лізинг", згідно з яким він називається, відповідно, "фінансовим лізингом". Згідно зі ст. 1 цього Закону за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
З огляду на суттєву різницю в правовому регулюванні видів лізингу ознаки лізингу розкриватимуться з урахуванням зазначеної класифікації.
Характеристика лізингу
Виходячи із положень ст. 292 ГК України, лізингом є господарська діяльність. Відтак, за змістом цього нормативного акта, остання повинна відповідати вимогам ст. З ГК України, зокрема, здійснюватися суб'єктами господарювання. Проте це положення правомірне лише щодо відносин прямого лізингу.
Із визначення фінансового лізингу, а також його суб'єктів, що містяться у спеціальному акті законодавства - Законі України "Про фінансовий лізинг" - випливає, що фінансовий лізинг не обов'язково являє собою господарську діяльність, а сторонами відповідного договору можуть бути особи, наявність статусу суб'єктів господарської (зокрема, підприємницької) діяльності у яких не є обов'язковою. Так, згідно зі ст. 4 цього Закону його суб'єктами можуть бути лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу; лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця; продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу; інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу[9;ст. 4]. Тобто, у договорі фінансового лізингу мають право брати участь як фізичні та юридичні особи незалежно від наявності у них статусу суб'єктів господарської (підприємницької) діяльності (зокрема, органи влади, фізичні особи без статусу суб'єктів підприємницької діяльності тощо). Натомість, у договорі прямого лізингу мають право брати участь лише суб'єкти господарської діяльності, зважаючи на те, що Закон України "Про фінансовий лізинг" не поширюється на відповідні відносини.
Законом України "Про фінансовий лізинг" передбачена особливість стосовно одного з суб'єктів непрямих лізингових відносин - лізингодавця. Ним, відповідно до ст. 4 Закону, може бути виключно юридична особа. Інститут прямого лізингу таких обмежень не передбачає, дозволяючи фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності бути лізингодавцями.
Із набранням чинності Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", який відніс операції фінансового лізингу до категорії фінансових послуг, практичного значення набуло виокремлення лізингодавців - юридичних осіб, здійснення операцій фінансового лізингу у яких є виключним видом діяльності (спеціалізовані лізингові компанії), та суб'єктів, які вступають у лізингові відносини, проте надання таких фінансових послуг не є для них виключним видом діяльності. Перші набувають статусу фінансових установ після внесення про них запису до Державного реєстру фінансових установ у порядку, передбаченому означеним Законом та Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 р. №41.
Для других набуття такого статусу, незважаючи на надання ними фінансових послуг у вигляді операцій фінансового лізингу, не є обов'язковим. Діяльність юридичних осіб, які систематично надають фінансові послуги, зокрема з фінансового лізингу, або уклали хоча б один договір про надання відповідних фінансових послуг на загальну суму, що перевищує 80 тис. грн., регулюється іншим нормативним актом - Положенням про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. №21. За змістом п. 2 цього документа юридична особа має змогу систематично (укладання трьох та більше договорів про надання фінансових послуг протягом календарного року) надавати фінансові послуги з фінансового лізингу в разі, якщо в її установчих документах зазначена діяльність з надання цього виду фінансових послуг за умови взяття на облік у Держфінпослуг та наявності:
- внутрішніх правил з надання фінансових послуг, затверджених уповноваженим органом юридичної особи, якому надано відповідні повноваження;
- кваліфікованих працівників, які безпосередньо здійснюють діяльність з надання фінансових послуг (укладення та виконання відповідних договорів), що не мають непогашеної або не знятої судимості за корисливі злочини.
За договором прямого та фінансового лізингу лізингодавець передає лізингоодержувачу майно (предмет лізингу).
Згідно з ч. З ст. 292 ГК України (ст. З Закону України "Про фінансовий лізинг") предметом договору прямого (фінансового) лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Іншими словами, предметом прямого (фінансового) лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до Законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.
Майно, що передається у прямий лізинг, повинне бути власністю лізингодавця або набуватись ним у господарське відання.
Ця ознака є тим критерієм, за яким, як йшлося вище, прямий лізинг відрізняється від фінансового. Згідно з умовами прямого лізингу лізингодавець інвестує власні чи залучені фінансові кошти з метою придбання (отримання у господарське відання) майна без попереднього погодження з лізингоодержувачем. Власне, на момент набуття цього майна особа є лише потенційним лізингодавцем і може взагалі не ставити за мету передання майна в лізинг; відповідно, не існує відносин з особою - потенційним лізингоодержувачем.
При фінансовому лізингу лізингодавець набуває у власність річ, яка стає предметом лізингу, у продавця (постачальника) для наступної її передачі лізингоодержувачу[28;c. 8-11].
Лізингодавець у договорі фінансового лізингу набуває майно згідно із встановленими лізингоодержувачем специфікаціями та умовами. Тобто, на відміну від інститутів найму (оренди), а також прямого лізингу, які характеризуються наявністю у наймодавця (орендодавця, лізингодавця) предмета найму (оренди, прямого лізингу), лізингодавець за договором фінансового лізингу приймає від лізингоодержувача попереднє замовлення на відповідне майно, необхідне останньому, і, після виконання замовлення, передає йому це майно.
За договором прямого лізингу лізингодавець передає лізингоодержувачу майно у користування.
Користування предметом лізингу є квінтесенцією відносин, що складаються між сторонами договору лізингу як різновиду договору найму. Після закінчення строку договору фінансового лізингу майно, що складає предмет прямого (фінансового) лізингу, повертається лізингодавцю.
Прямий та фінансовий види лізингу передбачають строкове користування предметом лізингу. Проте, на відміну від прямого лізингу, щодо якого законодавством не встановлено чітких строків користування, законодавство про фінансовий лізинг чітко встановлює мінімальні межі такого строку - один рік. Максимальною межею строк користування предметом фінансового лізингу не обмежений.
Майно передається лізингоодержувачу за умови сплати останнім періодичних лізингових платежів. їх сума нормативно не встановлена і визначається за угодою сторін. Щоправда слід мати на увазі, що оскільки обидва види лізингу - прямий і фінансовий - є різновидами найму (оренди), на них поширюються обмеження, пов'язані з передачею в оренду державного та комунального майна, зокрема і щодо мінімальних розмірів орендної плати.
договір найм майновий позичка оренда
Висновок
Можна прокинутися вранці в орендованій квартирі, переглянути фільм, взятий вчора на прокат, поїхати на роботу на службовому автомобілі, взятим за договором лізингу, працювати на протязі дня в споруді, взятій в оренду в держави для ведення виробництва, а у вільний час грати в футбол на орендованій земельній ділянці. Чи не є це 100% доказом того, що інститут оренди в цивільному праві відкриває велику кількість можливостей для споживача та вигодонабувача? По-перше оренда у всіх своїх формах дозволяє користуватися тим чи іншим дорогим майном часто недоступним для купівлі. Це дозволяє інтенсивно розвивати економіку держави. По-друге оренда у всіх своїх формах і проявах дозволяє наймодавцеві отримувати плату, яку можна кваліфікувати, як прибуток. Це забезпечує ефективне використання ресурсів, якими власник скористатися не спроможний.
Все вищесказане навіває на думку про особливо важливу роль законодавства в регулюванні орендних відносин. Як бачимо Цивільний Кодекс 2004 у досить повному обсязі охопив оренду та всі її види. Для України, як країни, що стоїть на шляху розвитку, на шляху вступу до ЄС інститут оренди займає далеко не останнє місце, що не потребує доказів.
Слід зазначити,що поняття договору майнового найму існувало ще в часи Римської імперії. Класичне Римське право знало три договори найму: найом речей, найом послуг, найом праці
Отже, закріпимо найважливіші моменти даної курсової роботи:
1. орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі планових завдань або інших адміністративно-управлінських актів;
2. оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендареві розпоряджатися орендованим майном);
3. таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах;
4. оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове) користування. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється.
5. сторони в оренді: наймодавець і наймач, які наділені правами та обов’язками щодо оренди, треті особи.
6. до видів оренди зараховуються: оренда земельної ділянки, лізинг, прокат, оренда будівлі або іншої капітальної споруди, оренда транспортних засобів.
Список використаної літератури
1. Конституція України ВВР, 1996, №30, ст. 141 із змінами, внесеними згідно із Законом №2222-IV (2222-15) від 08.12.2004, ВВР, 2005, №2, ст. 44
2. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» ВВР, 2005, №2, ст. 44)
3. Цивільний Кодекс України,ВВР, 2003, NN 40-44, ст. 356
4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р., №436-ІV // ВВР України. –2003. –№18. –Ст. 144.
5. Цивільний кодекс Української РСР,1922
6. Цивільний кодекс Української РСР,1963 (Кодекс втратив чинність на підставі Кодексу №435-IV (435-15) від 16.01.2003, ВВР, 2003, NN 40-44, ст. 356)
7. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» вiд 28.12.1994 р.,№334/94-ВР // ВВР України. –1995. -№4. –Ст. 28.
8. Закон України”Про оренду державного та комунального майна”, ВВР, 1992, №30, ст. 416
9. Закон України «Про фінансовий лізинг»,ВВР, 1998, №16, ст. 68
10. Закон України “Про внесення змін до Закону України "Про лізинг"”,ВВР, 2004, №15, ст. 231
11. Закон України “Про приватизацію державного майна”,ВВР, 1992, №24, ст. 348
12. Закон України”Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг»,ВВР, 2006, №16, ст. 138
13. Закон України “Про оренду землі”, ВВР, 1998, №46-47, ст. 280
14. Декрет Кабінету Міністрів України „Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається” від 31 грудня 1992 р. №26-92.
15. Декрет Кабінету Міністрів України "Про укладення договорів оренди приміщень підприємствами й організаціями торгівлі, громадського харчування та сфери послуг" від 29 грудня 1992 p. №20-92,
16. Декрет Кабінету Міністрів України "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається" від 31 грудня 1992 р. №26-92,
17. Декрет Кабінету Міністрів України "Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності" від 11 січня 1993 р. №5-93,
18. Декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду" від 20 травня 1993 p. №57-93
19. Декрет Кабінету Міністрів України Про додаткове регулювання орендних відносин. Від 15.12.92 року. №9-92
20. Цивільний кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одіссей», 2003.
21. Цивільне право України: Підручник. У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери та Н.С. Кузнецової. - К.Юрінком, 2001.
22. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. - К.Юрінком, 2001.
23. Берестова І. Е. Цивільне право України. - К.: НАВСУ, 2005
24. Борисов В.І. Цивільне право. - К.: Юрінком Інтер, 2004.
25. Пахалюк М.В. Цивільне право України. - Х.: Право, 2004.
26. Панченко М.І. Цивільне право - К.: Знання, 2005.
27. Щербіна В.С. Господарське право України: Навч. посібник. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2002.- 392 с.
Размещено на
