Еволюційне тлумачення права
Міністерство освіти і науки України
Ужгородський національний університет
юридичний факультет
Кафедра
Реферат на тему:
ЕВОЛЮЦІЙНЕ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА
Студента 3-го курсу
Науковий керівник:
Ужгород 2007
ЗМІСТ
РОЗДІЛ І. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА
РОЗДІЛ ІІ. ДОМІНУВАННЯ НОРМИ ЗАКОНУ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
РОЗДІЛ І. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА
Важливість досліджень в теорії тлумачення права важко переоцінити, адже кожна зустріч з правом – у вигляді правореалізації, правозастосування чи правотворення – має необхідністю інтерпретувати відповідний юридичний текст. До того ж тлумаченню підлягають усі норми права, оскільки ясність норми ніщо інше як результат інтерпретації.
Значний внесок у дослідження проблем тлумачення права внесли Є. Васьковський, Б. Кістяківський, М. Коркунов, П, Люблінський, Ф. Тарановський, Г. Шершеневич, М. Вопленко, Т. Насирова, П. Недбайло, А. Піголкін, Ю. Ткаченко, О. Черданцев, С. Алексєєв, М. Цвік, М. Марченко, О. Скакун, В. Лазарєв, П. Рабінович та багато інших.
Спосіб тлумачення, який є предметом дослідження в рамках цієї роботи є чи не найменш дослідженим в юридичній літературі. За радянських часів еволюційне тлумачення права (функціональне, динамічне, пристосувальне) здебільшого критикувалося. Тому значного розвитку ця галузь досліджень отримала після початку перебудови і згодом після розпаду Радянського Союзу.
Слід зазначити, що юридична доктрина в Радянському Союзі базувалася на догматі статики права. Вважалося, що результат тлумачення кожної правової норми повинен бути незмінним, адже його зміна вела б до конфлікту із принципом законності. Тлумачення, так би мовити, повинне було «прикріпитись» до норми і слугувати інструкцією при її застосуванні або реалізації на весь час дії останньої. У випадку змін у суспільстві, коли норма права перестає бути актуальною і належно регулювати суспільне відношення, слід було би застосовувати таку норму, що є в наявності аж поки законодавець не змінить застарілий правовий регулятор. [1]
Позиція динаміки в праві навпаки встановлює, що в нормах права закладені потенції до модифікацій, що в свою чергу заперечує можливість сталого змісту правової норми.
За висловом О.Ф. Черданцева, право черпає свій глибинний зміст не в самому собі, а в матеріальних умовах життя суспільства, і повне визнання сутності й смислу правової норми стало б неможливим, якщо б ми користувались тільки правовими категоріями і тими зв’язками, що існують усередині права.
Один з творців герменевтики Г.-Г. Гадамер з зазначав: «щоб точно встановити зміст закону, необхідним є пізнання його первинного змісту, і лиш з цією метою юрист-інтерпретатор бере до уваги історичне значення закону. Він не може, проте, спиратися виключно на те, наприклад, що йому повідомляють про наміри і думки тих, хто розробляв цей закон, протоколи парламентських засідань. Навпаки, він повинен зрозуміти зміни в правовідносинах з того часу, і заново визначити нормативну функцію закону».
Видається обґрунтованою думка науковців, які вказують, що у правозастосувальній діяльності слід тлумачити не тільки конкретне юридичне правило, але й брати до уваги широке коло чинників, обставин і умов, що є однією із причин поширення саме еволюційного способу.
Використання еволюційного тлумачення – давно відомий у правозастосувальній практиці інструмент. Це може бути підтверджено практикою Верховного суду США та Європейського суду з прав людини.[2]
Щодо практики Верховного суду США, дослідники зазначають: «При вирішенні конституційних проблем суд вільний у зміні своєї позиції. Члени суду розглядали рішення своїх попередників і свої власні, щоб скоректувати рішення на основі набутого досвіду, …зміна їх позицій допомогли створити Конституцію, яка би задовольняла потреби кожного наступного покоління».
Динамічний підхід до тлумачення Конституції Верховного суду США простежується зокрема в рішеннях 1896р. та рішення 1954 р., коли в рішенні по першій справі суд підтримав доктрину «рівні але сегриговані», а в наступній визнав закони штатів, що визначали роздільне навчання для білих та афроамериканців такими, що суперечать Конституції США. Не менш цікавими з огляду на вищезгадану проблематику можна вважати низку інших рішень. В рішенні 1940р. Суд виправдав рішення Департаменту Освіти в Мінерсвілі, який відрахував двох дітей зі школи через те, що через свої релігійні переконання останні відмовились вставати при піднятті державного прапору. Наступним же рішенням 1943р. попередній прецедент було скасовано. Суд встановив: «ніхто не може змушувати до ортодоксальності в політиці, націоналізмі або релігії будь-якого громадянина».
В низці рішень Європейського суду з прав людини також прослідковується динамічний підхід до тлумачення норм. Зокрема в рішенні «Джонстон проти Ірландії» (Johnston v. Ireland) від 18 грудня 1986 року, Європейський суд зазначав «Конвенція і Протоколи до неї повинні інтерпретуватися крізь призму сучасності».
У справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium), рішення від 13 червня 1979 р., перед Євросудом постало питання, чи порушило законодавство Бельгії право на повагу до сімейного життя, яке закріплено у ст. 8 Конвенції, встановивши законодавчу різницю у правовому статусі дітей, народжених у законному та поза ним? Суд дійшов до висновку, що Конвенцію слід тлумачити через призму сьогодення. Було зазначено: «Євросуд не може зважати на той факт, що національне законодавство більшості держав – членів Ради Європи, а разом з ним і різноманітні акти міжнародного права еволюціонують у напрямку повного визнання рівноправності дітей, народжених поза шлюбом, із «законно народженими дітьми».
Загалом як вказують дослідники, еволюційне тлумачення Конвенції Європейським судом з прав людини представляє врахування на момент вирішення справи як основного змісту норми, так і обставин сьогодення у сфері того чи іншого права, якщо таке врахування не призведе до звуження існуючого змісту прав і свобод або до повної зміни змісту норми.
Подекуди аспекти еволюційного тлумачення можуть збігатися з аспектами історико-політичного тлумачення. Безперечно у випадках, коли відсутній значний проміжок часу між прийняттям норми та її застосуванням, ми можемо (хоч і не обов’язково) зустрітися із тими ж обставинами і в історичному і в функціональному ракурсі. Але, якщо тлумачення норми відбувається після істотних змін у житті суспільства, коли наміри законодавця вже не охоплюють нові потреби людей, історичний спосіб тлумачення навряд чи зможе допомогти інтерпретувати норму адекватно до нових обставин.[3]
Неможна погодитись із твердженням науковців, що «еволюційність» у тлумаченні, є наслідком комплексної дії декількох різновидів тлумачення, насамперед історичного та телеологічного. Видається, що еволюційне тлумачення має тільки йому притаманні властивості, які знаходять свій вияв у специфічних прийомах з’ясування змісту права. До того ж комплексне поєднання прийомів історичного та телеологічного способів тлумачення неминуче акцентує увагу на зміст норми в контексті історичного часу прийняття останньої, знов ж таки обминаючи зміни у суспільних відносинах від часу прийняття норми до часу її застосування.
Підсумовуючи вищенаведене слід зазначити наступне. Соціальна сутність будь-яких соціальних явищ – це їх здатність слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства, а відповідно соціальна сутність права – це здатність права слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства. З розвитком товарно-грошового обігу, в умовах переходу до ринкових відносин еволюційне тлумачення правових норм повинно посісти гідне місце серед інших способів тлумачення в рамках правової системи України як засіб адаптації права до існуючих реалій. Слід однак застерегти, що результат такого тлумачення не повинен виходити за рамки «ідеї» правової норми. Крім того, еволюційне тлумачення не повинне застосовуватись до абсолютно визначених елементів правової норми, в протилежному випадку суд зміг би творити право, що порушує засади верховенства права, визначеності правового статусу людини у суспільстві. Тому еволюційне тлумачення повинне застосовуватись до термінів, що не визначені за своїм змістом, які можуть бути витлумачені з використанням критеріїв «поза межами права», за умови, що нормотворець не дав їм роз’яснення.
Завершуючи хотілося б зауважити, що невід’ємною складовою верховенства права, за визначенням науковців, є визначеність статусу людини у суспільстві, її можливість передбачити наслідки своєї та «чужої» поведінки, тому завданням правотлумачення є встановлення балансу між динамікою та статикою в праві.[4]
РОЗДІЛ ІІ. ДОМІНУВАННЯ НОРМИ ЗАКОНУ
Правова традиція жорсткого позитивізму, яка йшла з часів Радянського Союзу, означала домінування норми закону. Західна традиція застосування права ґрунтується на іншому принципі – на перевазі природного права: якщо норма закону в конкретному випадку призводить до несправедливого рішення, то необхідно застосовувати принцип природного права. Найбільш переконливо цю тезу обґрунтував американський вчений Рональд Дворкін у праці „Серйозний погляд на права” у 1977 р. Р. Дворкін зазначає, що принципи права є такими ж правилами, як і звичайні норми права, і так само зобов’язують людей діяти певними чином. Такий висновок є надзвичайно важливим для реалізації і захисту прав людини. Р. Дворкін зазначає, що вже на підставі певних принципів особа вже має певні права й обов’язки. Тому обов’язком судді залишається встановлення того, які права мають сторони.
Як приклад у цьому контексті можна навести справу „Riggs v. Palmer” 1889 р., яку розглядав нью-йоркський суд. Він мав вирішити, чи може спадкоємець, названий у заповіті свого діда, отримати вказану в цьому заповіті спадщину, попри те, що заради неї він убив свого діда. Суд розпочав міркування з такого висновку: „Цілком вірно, що згідно із законодавчими актами, якими регламентуються складання, перевірка і виконання заповітів та передача майна, якщо їх тлумачити буквально і якщо їхньої сили та виконання ніяким чином і ні за яких обставин не можна відрегулювати чи змінити, це майно має бути передане вбивці”. Однак суд зауважив, що „дію та виконання всіх законів, а також усіх контрактів можна регулювати за допомогою універсальних, фундаментальних правил загального права. Нікому не дозволено одержати вигоду обманним шляхом, дістати перевагу через порушення законних прав, покласти в основу будь-якої вимоги вчинене власноруч беззаконня чи набути майно завдяки власному злочинові”. Вбивця не одержав спадок.
Отже, на Заході судова практика у разі необхідності усуває недоліки законодавства, його відставання від реалій життя, спираючись на норми законодавства. Мова йде про ситуацію, коли закон з огляду на відставання від потреб практики не співпадає з принципами справедливого правосуддя і коли його застосування було б незаконним по суті через невідповідність іншим нормам законодавства.
Проблема загальних принципів права в Україні полягає в тому, що їх застосування не повинно штучно обмежуватися чинним законодавством і перевага не повинна віддаватися спеціальному законодавству при застосуванні права, як це відбувається сьогодні. Ситуація почала змінюватися після прийняття нової Конституції України і надання її нормам характеру прямої дії (ст. 8). Згідно з цим принципом суд не може відмовити у прийнятті та розгляді позову або заяви громадянина про захист права чи свободи на тій підставі, що відсутній конкретизуючий Конституцію акт чи немає нормативно встановленого порядку їх вирішення.
Прикладом подібного розвитку права є швейцарська практика, у правовій системі якої існує правило, за яким суддя не може відмовитися від розгляду справи про захист права лише на тій підставі, що немає відповідного закону. Згідно з частинами II і III ст. 1 Швейцарського цивільного кодексу, якщо закон не містить відповідного припису, суддя повинен вирішити цю справу на основі звичаєвого права, а якщо і воно відсутнє, то за правилом, яке він як законодавець встановив би. При цьому суддя має слідувати вченню і традиції. Сучасне українське законодавство в схожій формі дозволяє безпосередньо застосовувати принципи права. Зокрема, забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (ч. 4 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, ч. 8 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України, ч. 6 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України). Такий підхід дозволяє оперативно подолати недоліки законодавства, сприяє ефективній діяльності суду щодо захисту прав людини, належному функціонуванню правової системи. [5]
В Україні до 2004 р. позитивістське мислення було багато в чому знівельовано лише щодо царини приватного права. У питаннях же публічного права при розгляді справ у судах воно домінувало. Показовим у цьому сенсі рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 р., що було винесене за позовом М. Катеринчука, довіреної особи кандидата в Президенти України В. Ющенка, про скасування результатів виборів в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі. М. Полудьонний, представник В. Ющенка, так пояснює праву позицію своєї сторони. „Закон про вибори Президента не давав можливості Верховному Суду безпосередньо розглянути наші вимоги. Але на його рішення можна було вийти через конституційні норми. Оскільки спеціальний закон не давав відповіді на це питання, то керуватися слід нормами Конституції як нормами прямої дії. Конституція говорить, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини в державі й основним завданням судів є відновлення порушеного права. І відсутність відповідної норми закону не є перешкодою до його відновлення. Якщо в законі не зазначено, як саме це зробити, суд може відновити порушене право іншим способом”.[6]
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Рабінович П.М. Проблема джерел права як предмет давніх дискусій – Право України 2005, № 6
2. Скакун О. Ф. Теория государства и права (Энциклопедический курс). – Х.: Эспада, 2005. – 840 с.
3. Погребняк С. П. Втілення принципів права в юридичних актах // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2. — С. 21–32.
4. Цвік М. В. Методологічне значення принципів права // Проблеми методології сучасного правознавства: Матеріали між–нар. наук.-теорет. конфер. (9, 10 жовт. 1996 р., м. Київ). – К.: Укр. правн. Фундація, 1996. – С. 34.
5. Рабінович П.М. Потребовий дослідницький підхід – інструмент з’ясування правової сутності прав людини. – Право України 2005, № 7
[1] Рабінович П.М. Проблема джерел права як предмет давніх дискусій – Право України 2005, № 6
[2] Скакун О. Ф. Теория государства и права (Энциклопедический курс). – Х.: Эспада, 2005. – 840 с.
[3] Цвік М. В. Методологічне значення принципів права // Проблеми методології сучасного правознавства: Матеріали між–нар. наук.-теорет. конфер. (9, 10 жовт. 1996 р., м. Київ). – К.: Укр. правн. Фундація, 1996. – С. 34.
[4] Погребняк С. П. Втілення принципів права в юридичних актах // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2. — С. 21–32.
[5] Погребняк С. П. Втілення принципів права в юридичних актах // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2. — С. 21–32.
[6] Рабінович П.М. Потребовий дослідницький підхід – інструмент з’ясування правової сутності прав людини. – Право України 2005, № 7
