Історико-політичні та правові аспекти становлення парламентаризму в Україні на зламі ХХ-ХХІ ст.
Вступ
На зламі ХХ-ХХІ століття український соціум подолав складний шлях від сталінізму - з його авторитарно-тоталітарним змістом, репресіями, геноцидом проти українського народу - до становлення незалежної правової держави, яка очолює розбудову громадянського демократичного суспільства.
Трансформаційні процеси в українському суспільстві певним чином позначилися на організації та функціонуванні Верховної Ради України - вищого законодавчого органу країни. За досліджуваний період Верховна Рада поступово перетворилася з другорядного, квазідержавного компартійного інституту в професійний багатопартійний парламент. Саме Верховна Рада є парламентом України, а народні обранці - головним джерелом парламентаризму в країні. Тому основну увагу автори приділили змінам у практиці депутатського корпусу парламенту держави. У статті дослідники намагаються простежити динаміку цих змін, об'єктивно, неупереджено проаналізувати процес формування, структуру, склад та діяльність Верховної Ради у контексті трансформацій українського соціуму.
Вивчення, узагальнення та осмислення практичного досвіду організації і функціонування Верховної Ради України за досліджуваний період певним чином дозволить уникнути помилок та прорахунків в організації та діяльності вищого законодавчого органу країни, удосконалити практику українського парламенту. Постановка питання у такій площині і визначає актуальність зазначеної наукової розробки.
Обраний напрямок дослідження є частиною держбюджетної науково-дослідної теми кафедри історії України та філософії права Донецького інституту внутрішніх справ МВС України при Донецькому національному університеті "Роль держави у конституюванні української нації кін. ХХ - поч. ХХІ ст.".
Детальне вивчення, всебічний аналіз становища і розвитку історичного опрацювання суспільно-державницької проблематики, зокрема становлення українського парламентаризму, показало, що узагальнюючі роботи з історіографії цієї теми відсутні. Однак різним аспектам даної проблематики присвячені деякі праці вчених історичної, правознавчої, політологічної, філософської наук, практичних працівників. Але спеціально у названій площині це питання ними не розглядалось [1].
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі новітніх методологічних підходів з використанням опублікованих та вперше включених до широкого наукового обігу джерел комплексно дослідити вплив трансформаційних процесів соціуму на організацію та функціонування Верховної Ради України в середині ХХ - на початку ХХІ ст.
Історико-політичні та правові аспекти становлення парламентаризму в Україні на зламі ХХ-ХХІ ст.
Визначальними заходами у формуванні Верховної Ради, в суспільно-політичному житті народу були вибори. З повоєнних часів, в умовах унітарно-тоталітарного режиму, вибори проходили 11 разів, через кожні 5 poків, починаючи з 9 лютого 1947 р. до 4 березня 1990 р.
Правовими засадами проведення виборів було Положення про вибори до Верховної Ради, затверджене Президією Верховної Ради УРСР у грудні 1950 р. До нього у грудні 1954 р., у грудні 1958 р., у січнi 1963 р., у листопаді 1966 р. були внесені певні зміни та доповнення. А дев'ята сесія Верховної Ради дев'ятого скликання у гpyдні 1978 р. та десята сесія одинадцятого скликання у жовтні 1989 р. прийняли Закони "Про вибори до Верховної Ради" та "Про вибори народних депутатів Української РСР". Вони фактично сформували в Україні виборчу систему, яка існувала до середини 90-х років ХХ ст.
Відповідно до діючих положень вибори проходили на основі прямого, рівного виборчого права. Однакова кількість виборців обирала одного депутата, все доросле населення (з 18 років) мало рівне право голосу. Вибори здійснювалися таємним голосуванням, депутати обиралися безпосередньо громадянами. Виборчий процес забезпечувався системою діючих комісій: центральною, окружними і дільничними. Президія Верховної Ради своїм рішенням формувала виборчі округи, за пропозицією облвиконкомів давала їм найменування, порядковий номер, визначала центри та перелік адміністративно-територіальних одиниць, що до них входили [2].
У республіці за 50 - 80-і рр. змінилася загальна кількість виборців. Якщо у 1947 р. їх кількість становила 21,5 млн чол., то в 1985 р. - 36,5, або в 1,6 раза більше. Чисельність тих, хто брав участь у виборах, збільшилася на 15 млн чол.[3].
Відбулися зміни і в кількості виборчих округів. Їх чисельність у 1947-1985 рр. збільшилася з 415 до 650, або в 1,5 раза. Ці зміни відбувалися на підставі рішень Президії Верховної Ради, згідно з рекомендаціями ЦК компартії, погодженими з Москвою.
Вибори депутатів проходили в умовах активної мітинговості, декларативності досягнень, під гаслами: "Всі на вибори!", "Голосуємо за блок комуністів і безпартійних!", "За єдиний блок комуністів і безпартійних!". Це мало на меті привернути увагу населення до важливої політичної кампанії. Та одномандатна система виборів практично позбавляла конкурентності між кандидатами у депутати. Майбутній депутат був абсолютно гарантований щодо позитивних результатів виборів. До цього кандидати в депутати "відселекціоновувалися" в партійних органах, і тому ініціатива їх висунення насправді відбувалася не "знизу", як про це повідомляли газети. На виборчі комісії покладалося завдання: забезпечити максимально високу участь виборців у голосуванні. Як свідчать дані про результати голосування, що публікувалися в пресі, активність виборців була високою і становила, як правило, близько 99,9%. Така одностайність та винятково висока організованість давали ще один привід комуністичній пропаганді стверджувати, що виборці активно підтримували внутрішню та зовнішню політику держави.
Головним механізмом діяльності Bepxoнoї Ради є депутатський корпус. У складі кожного скликання вищого органу законодавчої влади відбувалися відповідні квантитативні та квалітативні трансформації. Збільшувалася загальна чисельність депутатів, що зумовлювалося рішеннями Президії Верховної Ради та змінами демографічної ситуації. Якщо, наприклад, кількість депутатів Верховної Ради ІІ-VІІІ скликань становила в межах 415-469 чол., то в ІХ-ХІ скликаннях їх чисельність збільшилася до 570-650 чол. Найчисельнішим виявився склад депутатів Х і ХІ скликань (650 чол.). У цілому ж їх кількість зросла з ІІ (1947 р.) по ХІ (1985 р.) скликання на 235 чол., або в 1,5 раза. Причому чисельність депутатів зростала більш прискореними темпами порівняно з чисельністю населення. А протягом вказаного періоду кількість населення зросла в 1,3 раза. Така невідповідність зумовлювалася, головним чином, виборчими законами, зміною норм представництва депутатів. На цей процес вплинуло також приєднання Криму до України, а як наслідок, збільшилась загальна кількість виборців. Між тим, чисельність депутатів декількох скликань була незмінною. Так, в 1963-1967 рр., в 1980-1985 рр. обиралось по 469 і відповідно по 650 депутатів.
Практично депутатський корпус кожного скликання зазнавав оновлення, в його ряди вливалися новообрані депутати, які не були у складі попереднього скликання. Наприклад, у Верховній Раді ІІ скликання таких депутатів було 85,3%. У наступні скликання в середньому вперше обиралися 50-60% депутатів, зокрема склад депутатів Верховної Ради ХІ скликання оновився на 55,2%. [4].
Певні зрушення відбулися і в соціальному складі депутатів. Про це свідчать дані мандатних комісій по виборах складу депутатів Верховної Ради ІІ-ХІ скликань, що наведені в нижче вміщеній таблиці.
Значний інтерес становлять показники, що стосуються розподілу депутатів по галузях народного господарства. Поступово здійснювалося зменшення представництва депутатів з числа працівників базових галузей. Якщо серед депутатів вищого органу законодавчої влади VІІ скликання їх було 57,4%, то в складі ХІ скликання вже 55,5% від загального числа обранців. Кількість депутатів-представників промисловості, будівництва, транспорту, зв'язку в цей період зросла з 28,8% до 32,3%, або на 3,5%. Водночас питома вага працівників сільського господарства скоротилася з 28,6% до 23,2%, або на 5,4%.
Крім того, питома вага працівників невиробничої сфери, хоча й повільно, але зростала. Так, чисельність діячів науки, культури, освіти, охорони здоров'я у вказаний період становила 7,8% - 8,0% від загальної кількості депутатів.
Депутатський корпус традиційно був політизованим, адже серед депутатів високим був рівень партійності, що становив 60-70% їх загальної кількості. З числа депутатів-комуністів створювалася партійна група, яка виступала в ролі постійно діючого представництва Центрального Комітету компартії у Верховній Раді. Широко був представленим у складі депутатів партійний апарат, насамперед керівниками ЦК компартії та секретарями обкомів і райкомів. Питома вага їх у вищому органі законодавчої влади була досить значною, незважаючи на певне зменшення їх чисельності серед депутатів VII-XI скликань з 14,1% до 13,7%, або на 0,4%. В цілому кількість партійців Верховної Ради за ІІ-ХІ скликання зменшилася з 79,7% до 68,3%, або на 11,1%. Така тенденція сприяла збільшенню серед депутатів загальної кількості безпартійних. Питома вага їх зросла на 13,5% - з 18,2% до31,7%. [6]. Однак існуюча номенклатурна практика, згідно з якою член партії мав більше політичних прав, значно применшувала позиції безпартійних депутатів. Партійна приналежність нерідко компенсувала недостатню професійну компетенцію депутата-комуніста. Безпартійні депутати, навпаки, були, як правило, люди високої професійної ерудиції. Серед них були відомі вчені, письменники, лікарі. Але вони майже не залучалися до керівництва Верховною Радою, її Президії, постійних депутатських комісій.
Досить вагома роль у Верховній Раді відводилась жінкам. Не дивлячись, що їх кількість у загальному числі депутатів за ІІ-ХІ скликання зросла з 112 (26,9%) до 234 (36%), або на 5,1%, це загалом не відповідало їх місцю серед зайнятих у матеріальному виробництві та питомій вазі серед населення республіки [7]. Ці обставини зумовлювалися традиціями, коли чоловіки виявляли більш посилену політичну активність, широко представлялись у вищих ешелонах влади. Разом з тим, участь жінок у діяльності Верховної Ради була досить плідною та різнобічною.
Значна кількість депутатів була удостоєна державних нагород та інших відзнак. У вищому органі законодавчої влади кількість таких обранців коливалася в межах 80%-90% від загальної кількості. А у Верховній Раді VІІІ, ХІ скликань вони відповідно складали 94,8% і 97,7%. Кількість Героїв Радянського Союзу та Героїв Соціалістичної Праці у складі депутатів ІІ-VІІ скликань збільшилась у 6,6 раза. В наступні скликання чисельність депутатів даної категорії зменшувалася. Кількість різних лауреатів за ІІ-ХІ скликання зросла в 7 разів. Ці обставини надавали вищому органові законодавчої влади більш вагомої презентабельності, авторитетності [8].
Щодо національного складу депутатського корпусу, то у Верховній Раді VІІІ-ХІ скликань питома вага депутатів-українців зменшилася з 79% до 73,1%, або на 5,9%. Водночас кількість депутатів російської національності зросла з 21% до 23,4%, або на 2,4%. З 1,2% до 3,5%, або на 2,3%, збільшилася серед депутатів кількість представників інших національностей [9].
Для депутатів Верховної Ради ІІ-ХІ скликань характерним був досить високий освітній рівень. Близько половини їх мали вищу освіту. Якщо серед депутатів ІІ скликання їх було лише 44,5%, то у вищому органі законодавчої влади ХІ скликання питома вага їх становила вже 55,6%, або на 11,1% більше. Простежується тенденція поліпшення якісних характеристик освіти депутатів. Наприклад, серед депутатів ХІ скликання було 18 академіків та членів-кореспондентів Академії наук Союзу і АН України, 51 доктор і кандидат наук. Однак високим залишився відсоток депутатів з середньою і навіть початковою освітою, що негативно позначалося на інтелектуальному потенціалі Верховної Ради [10].
