Історія, перспективи Конвенції прав людини
Історія, перспективи Конвенції прав людини
Права людини — це те, що властиве самій природі людини, без них вона не може існувати як людська істота. Вони випливають із гідності людини — моральної риси, унікальної неперевершеної цінності людської особистості. Усвідомлення людиною власної гідності є запорукою поваги до неї з боку інших людей, визнання її рівності. Права людини є підвалинами свободи — блага, необхідного для реалізації своїх можливостей кожною людиною, та справедливості — природної потреби людини в однаково справедливому ставленні до себе, як і до інших членів суспільства. Тому вони повинні бути безумовно визнані та гарантовані державою. Це означає, що механізми реалізації прав людини мають закріплюватись у Конституції та законах держави.
Поняття «право» — багатозначне, але в більшості випадків воно визначається як система законів, що санкціонуються державою.
«Право — система загальнообов'язкових соціальних норм, що охороняються силою державного примусу, що забезпечує юридичну регламентацію суспільних відносин у масштабі всього суспільства» (Енциклопедичний словник — М., 1999 — С. 240).
У даному випадку правосуб'єктність закріплюється, в першу чергу, за державою, а потім за громадянином. Закони регулювали або захищали право одних привласнювати додатковий продукт або здійснювати владні функції за рахунок інших.
Але крім «писаного» права, існує ще природне право — «поняття, що означає сукупність принципів, правил і цінностей, продиктованих самою природою людини й у силу цього не залежних від законодавчого визнання або невизнання їх у конкретній державі» (Енциклопедичний юридичний словник — М., 1999 — С. 100).
Ідея про існування природного права як імператива, що вище держави і закону і захищає справедливий порядок, виникає на зорі людської цивілізації і поступово розвивається з абстрактної філософської ідеї у систему міжнародних норм і документів. Історія прав людини — це історія людства. Сучасні міжнародні закони у сфері прав людини написані кривавою боротьбою людства за справедливість та людську гідність. Більшість країн мають систему гарантування справедливості в житті їхніх членів. Багато культур мають традиції, подібні до «Золотого правила» — «Поводься з іншими так, якого поводження ти хотів би для себе». Кодекс Гамурабі, Біблія та Коран — три най старіших письмових джерела, які говорять про права та обов'язки людей.
Вже в часи «гомерівської» Греції (кінець XI тисячоріччя до н.е.) елліни оперують такими поняттями як дике (правда, справедливість) і номос (закон). Божественна за своєю природою справедливість виступала як об'єктивна підстава і правовий критерій. Положення про єдині корені й основи справедливості і закону Гесіод (VII ст. до н.е.) зображує у своїх поемах «Теогонія» і «Праці і дні» таким чином: Справедливість (Дике) і Благозаконіє (Євномія) — дві сестри-богині, дочки верховного бога Зевса і богині правосуддя Феміди. Справедливість протиставиться силі і насильству.
Хоча боротьба за реалізацію прав людини сягає давнини, юридична кодифікація індивідуальних прав має своїх конкретних попередників в особах Магна карта (1215 р.), Англійського білля про права (1689 р.), Французької декларації прав людини (1789 р.) Білля про права США (1791 р.) і Декларації незалежності Томаса Джеферсона.
У XIX — XX ст. концепція прав людини реалізується в рамках міжнародного права. Загальнолюдські цінності, споконвічна мрія людини про свободу, справедливість і рівність починають втілюватися в практику реального життя. У 1906 р. у Берні були прийняті перші міжнародні акти про захист праці.
Гаазькими конвенціями 1889 р. і 1907 р. передбачався захист особистості у випадку військових конфліктів.
У 1919 р. створена перша міжнародна організація — Ліга націй.
У 1945 р. була створена Організація Об'єднаних Націй (ООН). Члени новоствореної організації зібралися у Сан-Франциско та погодилися працювати для поширення поваги прав людини для всіх. Комісія з прав людини на чолі з Елеонор Рузвельт розробила комплекс основних положень щодо людських прав, які б відносились до кожної людини.
10 грудня 1948 р. була прийнята «Загальна декларація прав людини». Цей день відзначається у всьому світі як «День прав людини». Сила декларації в тому, що в ній уперше комплексно сформульовані всі основні права і свободи та обґрунтовується необхідність їхнього захисту.
Пізніше, в 1966 р., члени ООН підписали два документи:
— Міжнародний протокол економічних, соціальних та культурних прав;
Міжнародний протокол громадянських та політичних прав.
Разом вони утворили Міжнародний білль про права.
Інші важливі конвенції були прийняті в розвиток Законодавства прав людини:
— Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.)
— Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.).
— Декларація прав на розвиток (1986 р.)
— Конвенція прав людини (20 листопада 1989 р.) Ці документи послужили базою для національних конституцій.
Ці документи послужили базою для національних конституцій.
«Права людини» — поняття, що характеризує правовий статус людини стосовно держави, його можливості і претензії в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах… Права людини носять природний і не відчужений характер. Вільне і ефективне здійснення прав людини є однією з основних ознак громадянського суспільства і правової держави».
Право є мірою поведінки, що встановлене та охороняється державою.
Чому у всьому світі існують правозахисні організації? Хіба недостатньо дій держави, правоохоронних органів для захисту і реалізації прав громадян?
У відповіді на це питання відразу ж пригадуються безсмертні слова А. Екзюпері: «Якщо зірки запалюють — значить це комусь потрібне». Якщо у сучасному світі існують сотні правозахисних організацій, сотні тисяч ентузіастів-правозахисників — значить держави не ефективно захищають права громадян, значить людство ще на початку шляху становлення правового суспільства і правової держави, демократії і реального гуманізму.
«Захист прав людини» — це примусові міри, що у більшості випадків носять терміновий характер, спрямовані на запобігання, припинення або зм`якшення порушень прав людини шляхом надання прямого дипломатичного, правового, військового, суспільного тиску або використання інших засобів.
Порушення прав людини у сучасному світі пов`язані з двома головними причинами:
1. Відсутністю усілякого бажання держави захищати права всіх (хоча сучасні демократичні держави просунулися в цьому питанні далеко вперед);
2. Нездатністю особистості відстоювати свої права.
Правова культура особистості — це не тільки знання законів і бажання їх виконувати, це також знання своїх прав і уміння їх відстоювати, захищати.
«Право — це не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева. Тому людям і народу, що хочуть вкусити такий рідкісний плід, треба в працях і муках, завзято і наполегливо, усвідомлено і терпляче формувати в собі, для себе й у себе свій сад правової культури, ростити своє дерево свободи. Чужими плодами тут ситий не будеш».
Чому діти потребують спеціального правового захисту?
Імовірно, багато людей згадують своє дитинство як щасливу пору пізнання світу і самого себе, спілкування з добрими й турботливими батьками. Перед ними виникають картини сімейних і шкільних свят, улюблені вчителі, дитяча дружба... Але буває й інше дитинство, коли моральне та фізичне здоров’я дитини піддається реальній небезпеці. «Неблагополучні родини» — це родини, де батьки забувають про своїх дітей, пиячать, бешкетують. У таких родинах діти — покинуті, голодні, часто страждають на хронічні недуги.
Страшним лихом для дітей є сирітство — втрата батьків. Є й інші критичні ситуації в яких може опинитися дитина: тяжка хвороба, інвалідність. Будучи слабкіше дорослих фізично, діти можуть піддатися насильству й жорстокості. Довірливим і наївним дітям загрожує небезпека стати здобиччю злочинців.
Дитину в жодному разі не можна прирівнювати до дорослої людини. Вона має особливі права і потреби. Особливі права дитини — це права «росту», що випливають з її фізичної, розумової та духовної незрілості. Через фізичні та психічні особливості дитячого віку, відсутність необхідного життєвого досвіду й життєвої опори дитини, порівняно з дорослими значно складніше самій відстояти свої права. Саме тому в Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права звертається увага на необхідність особливого захисту прав дитини.
Захищеність прав людини в правовій державі
У сучасній теоретико-правовій науці правова держава розглядається як багатомірне явище, як форма організації та діяльності державної влади, що будується у взаєминах з індивідами та їх об’єднаннями на основі норм права.
Держава — організація політичної влади домінуючи частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність та безпеку суспільства та керує ним в інтересах цієї його частини, а також керує справами всього суспільства, спираючись на свої владні повноваження.
Соціальною основою правової держави є громадянське суспільство, що об’єднує всіх вільних індивідів — носіїв суспільного прогресу. Загальнолюдські принципи рівності та свободи особистості, честі та гідності, гуманізму та справедливості становлять моральну основу правової держави.
Основний Закон правової держави — Конституція, яка встановлює найважливіші принципи життя суспільства та держави.
Першу спробу практичного втілення ідеї правової державності було здійснено в період першої американської революції Т. Джеферсоном, автором Декларації незалежності Сполучених Штатів (1776 р.). Майбутній американський президент в цьому правовому документі зафіксував ідею верховенства права, проголосив деякі невід’ємні права людини, до яких відніс передусім право на життя та право на свободу.
Зміст правової держави тісно пов'язаний з його ґенезою — походженням права. Право виникло в суспільстві, що створило державну організацію як регулятор суспільних відносин. Право абсолютно природне по відношенню до людського буття, воно не відокремлене від людини та існує у свідомості людей.
1. Право є соціальним явищем, без якого неможливе існування будь-якого сучасного суспільства.
2. Право повинно відбивати загальнолюдські цінності та за можливості слугувати інтересам всього суспільства, а не окремим, економічно або політично пануючи в державі класам або верствам.
Міжнародне право, стверджуючи єдність основних прав і свобод людини, розглядає дітей їх суб’єктом. Дитина потребує, щоб нею належним чином управляли та керували у здійснені своїх прав і свобод, і щоб робили це «згідно зі здібностями дитини, яка розвивається». Водночас міжнародне право проголошує деякі специфічні «дитячі» громадянські права, зокрема право дитини на індивідуальність, забороняє протизаконне втручання в цю сферу (стаття 8 Конвенції).
На сьогодні Україна як правова держава є учасницею міжнародних договорів і угод, спрямованих на захист і гарантування прав та інтересів людини, на досягнення її повного добробуту. В законотворчій діяльності з особливого захисту, підтримки і допомоги дітям Україна виходить з гуманістичних принципів і вимог Конвенції про права дитини.
Страницы: 1, 2
