1. Україна є суверенною, самостійною і ні від кого незалежною державою.
2. Вся влада в УНР належить народові України.
3. За формою правління УНР є парламентарною республікою, Верховним органом влади якої є Всенародні Збори.
4. За формою державного устрою УНР – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації. [10, 167]
Взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини. Організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:
—органом законодавчої влади проголошуються Всенародні Збори, які формують інші гілки влади;
—вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;
—вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.
Унаслідок державного заколоту Гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 року не були реалізовані. За часів Гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закон «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 року та Закон «Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України» від 1 серпня 1918 року. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні при збереженні її унітарного державного устрою. Главою Української держави проголошувався Гетьман України, виключно якому належала «влада управління». Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів) і затверджував його склад, призначав на посаду та звільняв членів уряду, був «Верховним воєводою Української Армії і Флоту» тощо.
Незважаючи на те, що «гетьманська конституція» фактично закріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона містила і деякі демократичні положення, які, наприклад, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканність власності, певні політичні свободи. Проте сама модель організації влади за часів Гетьманату була глибоко антидемократичною, оскільки вона фактично передбачала поєднання законодавчої і виконавчої влади в руках Гетьмана України. Крім того, Гетьман України фактично одноосібно формував і вищий судовий орган - Генеральний Суд. [11, 89]
Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української (Директорії від 13 грудня 1918 року, відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.
Верховна влада в державі згідно Декларації мала належати Директорії. її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 року Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал з точки зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвим кроком уперед у порівнянні з «гетьманською конституцією», хоча він і не відтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 року. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип розподілу влад (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного суверенітету підмінявся декларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.
В останній період існування УНР (12 листопада 1920 року) було прийнято ще два конституційних акти: Закон «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та Закон «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах розподілу влад.
Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, які були підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий — федеративний.
За так званого радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.) [10, 170]
Конституція УСРР 1929 р. оголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад «верховним органом влади» УСРР. З'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, у тому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК надавалося право затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні норми політичного, економічного і культурного життя УСРР. Водночас таке ж саме право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі ці законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти й постанови.
Така множинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їхній діяльності. Річ у тім, що адміністративно-командна система управління дедалі більше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, тому їхні постанови у більшості випадків мали загальний характер. У такому самому напрямі, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась законодавча діяльність ВУЦВК. Основна робота в галузі законодавства зосереджувалася в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна частина законодавчих актів цього періоду подана у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР.
Посилення керівної ролі Комуністичної партії відбито у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що ця практика поширювалася і на Україну. Хоча про таку форму законодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні Конституція УСРР, вони були джерелами права і, більше того, як правило, стосувалися найважливіших сфер життя України. Причому їх кількість невпинно зростала. [8, 219]
Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 30-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканськими. Ця тенденція виявлялася в двох напрямах: по-перше, поширювалася пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то здебільшого вони будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.
З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. Конституції УРСР 1937 р. у джерелах права відбулися суттєві зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялися на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 р. установила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою СРСР. Аналогічну норму містила і Конституція УРСР 1937 р. стосовно Верховної Ради УРСР.
Президія Верховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами. Раднарком УРСР видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР. [3, 109]
Слід наголосити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона, по суті, незалежно від реального життя.
Найвищим органом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважалася Верховна Рада УРСР, яка формувалася на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 р. — 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР — сесії (чергові та позачергові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР двічі на рік. Діяльності Верховної Ради в період, що розглядається, найбільшою мірою було притаманне поєднання законодавства зі здійсненням державного управління і контролю.
Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки. Конституція УРСР 1937 р. не визначала правового становища Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази, але діяльність Президії виходила за дані рамки. Зміст зазначеної діяльності у другій половині 60-х — першій половині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конституції, союзного і республіканського законодавства, підготовці питань до сесій, забезпеченні нормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури республіканських органів управління, розв'язанні адміністративно-територіальних питань. Президія широко застосовувала нормативне регулювання суспільних відносин, видаючи з цією метою, як правило, укази. Указ — другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та іншого законодавства.
У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР і конституцій союзних республік в 1977—1984 рр. було прийнято ряд нормативних актів про внесення змін та доповнень в основні права й обов'язки Рад народних депутатів. На підставі загальносоюзних нормативних актів вносилися відповідні зміни та доповнення в акти УРСР, які регулювали організацію і діяльність місцевих Рад. Наприклад, у 1978 р. були розширені та конкретизовані права й обов'язки сільських і селищних Рад1. У 1979 р. в УРСР було прийнято в новій редакції закони: про порядок відкликання депутата обласної, районної, міської, районної в місті, селищної і сільської Ради народних депутатів; про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР. У 1980 р. прийнято закони про обласну Раду народних депутатів УРСР. [9, 165]
Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були скоріше «квазі-конституціями». Така оцінка конституцій «радянського типу» пов'язана з тим, що вони:
по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип розподілу влад та незалежне правосуддя. Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючі корпорації», забезпечуючи поєднання законодавчої і виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів (які в силу специфічних організаційних форм роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконавчими органами. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив И. Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому Радам роль приводів та важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих з партією;
по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо;
по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.
Розділ III: Розроблення і прийняття нової Конституції 1996 року. Основні положення Конституції України 1996 року
