Тоді ж приймається указ "Про зменшення і наступне припинення всіх платежів з селян" та указ "Про полегшення завдань Селянського Поземельного банку по сприянню у збільшенні площі землеволодіння малоземельних селян", який вводив кредитування з дозволу Міністерства фінансів та погашення заборгованості селян за рахунок викупних платежів, що надійшли до банку.
Нарешті в серпні 1906 року видається ще один указ - указ "Про призначення казенних земель до продану для розширення селянського землекористування", що підготував радикальну аграрну реформу. На підставі цього указу селянам відчужувались "оброчні статті" по мірі закінчення укладених ними орендних договорів. Ціна викупу встановлювалась землевпорядними комісіями по середній капіталізованій оцінці. Не підпадали під відчуження землі, зайняті цінними будівлями, відведені церквам та школам, необхідні для потреб місцевого населення.
В вересні того ж року був виданий іде один указ - "Про передачу кабінетних земель в розпорядження Головного управління землеробства та землевпорядкування з метою утворення селянських ланок". Цим указом розпочинається політика переселення селянства. В переселенській Фонд включили вільні землі, "оброчні статті", земельні надлишки, що залишилися після поселення старожилів. Поселенцям надавались наступні права: земля надходила в їх постійне користування та обкладалася оброковою податтю нарівні з переселенськими ланками, що утворилися на казенних землях.
В жовтні 1906 року прийнятий указ "Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів та осіб інших бувших податних слоїв". В цьому указі проголошувалися єдині права для всіх громадян у відношенні державної служби за винятком "іногородців". Селяни звільнялися від "звільнювальних приговорів" для вступу до служби чи на навчання. Відмінявся податок обов’язкового виключення селян з сільського товариства при вступі їх на цивільну службу, отриманні ордена, вченого ступеню, при закінченні курсу учбового закладу, призначенні в сан, придбанні ним високих прав стану1.
Залишаючись у складі товариства селяни отримували право вступати в іншу селянську общину, безземельні селяни мали право без згоди товариства виходити з нього.
Селяни мали право вільно обирати місто проживання. Воно визначалось не по місцю їх приписки, а за місцем знаходження власності чи служби. Паспорти за місцем прописки видавались волосними органами, а за місцем промислу і знаходження власності - поліцейськими органами.
Відмінялась подушна подать, кругова порука та примусова передача та направлення неплатників на заробітки. Судова підвідомчість селян волосному суду обмежувалась( відмінялось притягнення до суспільних робіт).
Відмінялась підкореність земським начальникам і накладення адміністративних стягнень(без формального виробництва). Вироки селянських сходів могли відмінятися уїзним з’їздом за. рекомендацією земського начальника лише при протиріччях закону.
Розширювались майнові права селян: відмінявся порядок сімейних розділів за рішенням общини; заборона селянам, що не володіли нерухомістю, зобов’язуватись векселями.
"Столипінський" указ "Про доповнення деяких постанов діючого закону що стосується селянського землеволодіння та землекористування" від 9 листопада 1906 року, проголошував вільний порядок виходу з общини та закріплював наділи у власність селян у будь-який час. Кожному домохазяїну надавалось право вимагати закріплення за собою наділу землі у приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмір перевищував норму, яка припадала на частку двору в даній сільській громаді на момент виділення.
У тих земельних громадах, де протягом 24 років не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремими домовласниками закріплювались у приватну власність земельні ділянки, якими вони володіли. Громада зобов'язана була виділяти землю селянам, які виходили з общини, в одному місці (відруб). Селяни могли переносити свої садиби й створювати хутори.
Цим указом значно обмежувався принцип сімейної власності в селянському дворі. Власником землі та майна двору вважалась тепер не сім'я, а глава сім'ї — домовласник.
Фінансування реформи забезпечував указ "Про видачу Селянським Поземельним банком позичок під заставу надільних земель", прийнятий у листопаді 1906 року. У відповідності з цим указом відмінялась заборона віддавати під заставу приватним особам та приватним товариствам надільні землі, що була введена в 1893 році. Застава дозволялася також під позичку Держбанку. Клієнтами банку могли бути як сільські товариства, так і окремі володарі подвірних наділів, а також товариства селян. Банк видавав цільові позички для плати за наділи, для купівлі землі, на покращення землекористування при переході від общинного до подвірного землеволодіння при розселенні на хутори та відруби; при відведенні землі до одного місця.
Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпились і розвились законом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі в своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про оренду землі.
Значне місце в столипінському аграрному законодавстві займало землевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалась система землевпорядних органів, яка стала провідником земельної політики царського уряду.
Прийнятий в 29 травня 1911 року Закон "Про землеустрій" детально регламентував порядок землеустрою. Черезполосиця селянських наділів могла бути ліквідована. Розверстуванню не належали присадибні землі, землі з житловими будівлями, фабриками та млинами, штучні ліси та ін. Орендарі землі не мали права заперечувати проти їх розверстування. Відсутність домовленостей про розверстку вело до виділення "дійсно використовуємих ланок", при цьому виділу міг вимагати будь-який господар. Черезполосиця могла бути скасована без згоди господарів.
Передбачався порядок утворення комісій з землеустрою під керівництвом головних представників дворянства. Земським начальникам доручалося вести збори, які вирішували питання про розверстку землі, суперечки вирішувались в уїздній комісії(апеляція розглядалася в губернській комісії). Оскаржити ці рішення міг Сенат.
Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни в правовий режим селянських надільних земель. Проте воно не змінило основи земельного ладу Росії з його численними формами землеволодіння та землекористування. Повністю зберігались поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів і т. д. І в селянському надільному землеволодінні зберігались численні залишки кріпосницьких відносин.
Виникнення в Російській імперії земель різних форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в системі російського права особливої галузі — земельного права.
2.3 Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.
Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докорінні зміни.
Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною декрету «Про землю»з. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфіскувались.
Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.
Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права1.
Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соціально-економічних основ радянських союзних республік земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголошений. Це сталося у 1924 р.
Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі1. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).
