У статті 24 КПК Республіки Казахстан зазначено:
„Статья 24. Всестороннее, полное и объективное исследование обстоятельств дела
1. Суд, прокурор, следователь, дознаватель обязаны принять все предусмотренные законом меры для всестороннего, полного и объективного исследования обстоятельств, необходимых и достаточных для правильного разрешения дела.
2. Органы уголовного преследования выявляют фактические данные, на основе которых устанавливаются обстоятельства, имеющие значение для дела.
3. Рассматривающий уголовное дело суд, сохраняя объективность и беспристрастность, создает сторонам обвинения и защиты необходимые условия для реализации их прав на всестороннее и полное исследование обстоятельств дела. Суд не связан мнением сторон и вправе по собственной инициативе принимать необходимые меры для установления истины по уголовному делу.
4. Выяснению по делу подлежат обстоятельства как уличающие, так и оправдывающие обвиняемого, а также смягчающие и отягчающие его ответственность и наказание. Органом, ведущим уголовный процесс, должны быть проверены все заявления о невиновности или меньшей степени виновности, а также о наличии доказательств, оправдывающих подозреваемого, обвиняемого либо смягчающих их ответственность”[33].
Ст. 22 КПК Республіки Узбекистан встановлено:
„Статья 22. Установление истины
Дознаватель, следователь, прокурор и суд обязаны выяснить, имело ли место событие преступления, кто виновен в его совершении, а также все другие, связанные с ним обстоятельства.
Для установления по делу истины могут быть использованы только те сведения, которые обнаружены, пpовеpены и оценены в порядке, пpедусмотpенном настоящим Кодексом. Запрещается домогаться показаний подозреваемого, обвиняемого, подсудимого, потерпевшего, свидетеля и других участвующих в деле лиц путем насилия, угроз, ущемления их прав и иных незаконных меp.
Все подлежащие доказыванию обстоятельства дела должны быть исследованы тщательно, всесторонне, полно и объективно. При решении любых возникающих в деле вопросов должны быть выяснены и учтены обстоятельства, как уличающие, так и оправдывающие обвиняемого или подсудимого, а также смягчающие и отягчающие его ответственность”[34].
В юридичній літературі, особливо радянської доби, часто можна зустрітися з позицією, що орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані встановити істину в кримінальній справі.
Зокрема, група авторів Ф.А.Лопушанський, Г.І.Чангулі, М.М.Михеєнко, І.Л.Петрухін у своїй спільній праці[35] зазначають, що принципова вимога про встановлення об’єктивної істини в справі діє у всіх стадіях радянського кримінального процесу і відносно всіх державних органів і посадових осіб, які ведуть процес. При закінченні провадження у даній кримінальній справі і приймаючи у ній рішення, орган розслідування, прокурор і суд повинні бути переконані в тому, що вони встановили істину. Визнання особи винною у вчиненні злочину і застосування до неї кримінального покарання чи інших заходів впливу допустимо при умові, що у справі встановлена об’єктивна істина. Подібної точки зору дотримувалися й інші науковці, зокрема А.А.Піонтковський, М.М.Полянський, А.Трусов, А.Л.Ривлін, С.А.Альперт[36].
Однак, з такою позицією не можна погодитись. Органи досудового слідства зобов’язані лише повно, об’єктивно і всебічно, у строки визначені законом, дослідити по можливості всі (тобто такі, що відносяться до справи) обставини події злочину для подальшого їх розгляду за суттю у кримінальному суді.
При цьому неприйнятною є постановка перед органами досудового слідства вимоги встановлення абсолютної (об’єктивної) істини у кримінальній справі. Встановити істину в кримінальній справі на стадії досудового слідства або при проведенні дізнання – значить вирішити справу за суттю, тобто визнати обвинуваченого винним у скоєнні злочину. Однак, такий підхід суперечить вимогам ст.62 Конституції України, яка зазначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Таким чином, можна зробити попередній висновок, що метою діяльності органів дізнання і досудового слідства є збирання і процесуальне закріплення доказового (фактичного) матеріалу до суду і для суду. Висновки, які роблять ці органи в своїх процесуальних актах, є нічим іншим, як підбиттям підсумків процесуальної діяльності на певному етапі розслідування кримінальної справи, побудові переконання в тому, що зібрано і закріплено достатньо доказів належної якості для направлення справи для розгляду у суді. Однак, звичайно органи досудового слідства повинні будувати свою процесуальну діяльність ґрунтуючись на принципі встановлення істини. Безперечно, вони мають прагнути до встановлення істини у справі. Так як це прагнення є тим критерієм оцінки достовірності висновків, які ними робляться у кримінальній справі.
Як правильно зазначає І.Я.Фойницький, мета попереднього слідства полягає у підготовці справи до судового розгляду, а не у збиранні всіх наявних у справі доказів[37].
Такого ж висновку дійшов і Конституційний Суд України, який зазначив, що: „притягнення обвинуваченого не є остаточним висновком слідчого про винуватість обвинуваченого – остаточний обвинувальний висновок він робить після закінчення досудового слідства (стаття 223 КПК України), переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України)”[38].
Правильно зазначає відомий український правник дореволюційної доби В.П.Данєвський, що „задача предварительного следствия, поставленного в точные границы, заключается в том, чтоб оценить доказательный материал, собранный и представленный сторонами судье-следователю, и дать судебное определение, разрешающее, на основании добытых вероятностей, вопрос о дальнейшем движении уголовного обвинения”[39].
Також, є спірною позиція ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу України, яка вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. З цього приводу В.П.Данєвський правильно зазначав, що „едва ли мыслимо для одного лица быть в деле и обвинителем, и защитником. Эти функции принципиально противоположны и не согласуемы, особенно в том случае, когда они сосредоточены в лице, принимавшем активное участие в собирании доказательств, обличающих и оправдывающих. Созданное законом положение следователя - психологически фальшиво: очень трудно в деле, исследуемом по отношению к определённому лицу одновременно сосредоточить внимание, равномерно напряженное, на двух различных сторонах дела; не легко составить себе две противоположных точки зрения, которые находились бы в состоянии равновесия и проверялись бы следователем с одинаковою ревностью, убеждённостью и силой логического мышления. Равновесие неизбежно должно нарушится, преимущественное внимание и энергия исследователя должны постепенно обратится в ту или другую сторону...”[40].
З метою усунення діалектичного протиріччя, що ставиться ст. 22 КПК України перед органами досудового слідства виявити обставини, що викривають, і виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність, Прилуцьким П.В. запропоновано змінити категоричність цієї вимоги. На його думку органи досудового слідства зобов’язані сприяти стороні захисту виявленню обставин, що виправдовують обвинуваченого та пом’якшують його вину. А для реального забезпечення цієї вимоги необхідно посилити змагальні начала досудового слідства[41].
На думку Прилуцького П.В., статтю 22 КПК України необхідно викласти у наступній редакції:
„Стаття 22 Встановлення істини
1. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи.
Під час розслідування кримінальної справи прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання зобов’язані виявляти обставини, що викривають обвинуваченого, а також сприяти стороні захисту у встановленні обставин, що пом’якшують або звільняють обвинуваченого від відповідальності.
2. При провадженні справи суд зобов’язаний зберігати об’єктивність та неупередженість.
3. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.
Забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів”[42].
1.3 Співвідношення всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи та предмету і межі доказування при проведенні дізнання і досудового слідства
З доказуванням тісно пов'язані поняття, що також є інструментом оцінки всебічності, повноти, об'єктивності дослідження обставин кримінальної справи. Мова йде про встановлення обставин предмета доказування, що займає значне і важливе місце у досудовому слідстві та безпосередньо в процесуальній діяльності слідчого з розслідування кримінальних справ[43].
З останнім тісно пов'язано поняття межі доказування, яке належить до проблемних і дискусійних та має непересічне практичне значення для досудового слідства. За радянських часів на це звертали увагу відомі вчені Г.Міньковський і П.Елькінд[44]. У сучасній вітчизняній кримінально-процесуальній науці поки що відсутні всебічні та глибокі дослідження з вказаної проблеми. Окремі її питання знайшли висвітлення у працях вчених Ю.Грошевого. С.Долгополова, Л.Лобойко. В.Тертишника. Є.Коваленко[45].
Принцип всебічності, повноти та об'єктивності, як один з основних у системі загальних і спеціальних принципів кримінального процесу, може мати різний ступінь втілення при дослідженні фактичних даних, обставин та доказів залежно від того, чи визнані вони законом як обов'язкові по кримінальній справі, чи такими не є.
Правильне визначення предмета доказування уявляється дуже важливим. Його навмисне розширення може спричинити невиправдане затягування в розслідуванні і розгляд і кримінальної справи в суді, захаращення справи фактами и обставинами, які не мають істотного значення для її законного й обґрунтованого вирішення, а також відвернути увагу осіб, які здійснюють дізнання, досудове розслідування і судовий розгляд, від фактів і обставин, що мають дійсно істотне значення в справі. Недозволене обмеження предмета доказування обов'язково тягне за собою неповноту і навіть однобічність розслідування і розгляду справи в суді, її наступне повернення на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18
