Аналіз вищезгаданих основних історичних аспектів українського права дає підставу зробити висновок про належність правової системи України саме до романо-германського типу правової системи, який характеризується такими найбільш суттєвими юридичними ознаками:
1) визнанням нормативно-правового акта основним джерелом права;
2) ієрархічністю нормативно-правових актів, яка визначається їх юридичною силою;
3) визначенням найвищого рівня у цій ієрархії за конституцією;
4) кодифікованістю значної частини нормативно-правових актів;
5) наявністю спеціалізованих органів конституційного правосуддя;
6) поділом права на публічне та приватне, а також галузевим поділом;
7) відведення ролі генетичного джерела формування принципів права правовій доктрині;
8) подібністю правових принципів та понять у національних правових системах цього типу;
9) наявністю чіткої та ефективної юридичної техніки.
Деякі з наведених ознак формувалися в українському праві історично (зокрема це стосується основного джерела права нормативно-правового акта, кодифікації як способу систематизації таких актів, їх ієрархічності та відведення найвищого рівня в цій ієрархії Конституції). Разом з тим ряд ознак не були притаманні українській правовій системі радянського періоду: поділ права на публічне та приватне, наявність органів конституційного правосуддя. Інші ознаки були притаманні й радянській правовій системі. [15]
Сьогодні основними джерелами права в Україні є нормативно-правові акти, в ієрархії яких панують закони, найвищу юридичну силу серед яких має Конституція. Положення її конкретизуються через галузеве законодавство, хоча норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України).
Сучасна правова система України почала своє формування саме з прийняття Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України. Деякі автори пропонують поділити процес формування правової системи України на два етапи: попередній – до прийняття Конституції (1990-1996) і сучасний – після 28 червня 1996р. Формування правової системи України за романо-германською моделлю безпосередньо пов’язано і зі становленням у нашій країні органів конституційного правосуддя. Спроби встановлення цього інституту відносяться ще до початку 1990-х років, але через ряд обставин Конституційний Суд України фактично був створений і почав діяти лише після прийняття Конституції України (ст.ст. 124, 147-153) та Закону України "Про Конституційний Суд України" (1996).
В Україні сьогодні існує стабільна практика функціонування органу конституційного правосуддя, який сприяє оптимізації процесу розбудови правової демократичної держави та національної правової системи, що відповідає ознакам романо-германського правового типу та основним сучасним принципам європейського права.
На підставі вищенаведеного, можна зробити висновок, що правова система України як за своїм генезисом, так і за своїми основними юридичними ознаками є правовою системою романо-германського типу. А нинішній період розвитку української правової системи пов’язаний не тільки з вдосконаленням основних ознак континентального права, але й зі зближенням її з європейськими міждержавними правовими системами. [1]
Інтеграція України з Європою сьогодні є не тільки можливим, але і найбільш бажаним варіантом вирішення цілої низки проблем. Україна була і залишається частиною Європи і європейської культурної традиції, а тому інтеграційні процеси з європейськими структурами є об’єктивно історично обумовлені як її національним та культурним розвитком, так і правовим. В умовах національного відродження, зростаючого усвідомлення народом України своєї європейської ідентичності, своїх базових національних інтересів така інтеграція є об’єктивним процесом, який можна уповільнити, але не припинити. Інтеграція України з Європою помітно вплине на всю геополітичну структуру світу, що визнають провідні західні фахівці. Так, колишній Генеральний секретар НАТО Х. Солана в своїй доповіді в Королівському інституті міжнародних відносин (Лондон) відзначав: "Україна посідає визначальне місце в Європі. Незалежна, стабільна і демократична Україна стратегічно важлива для розвитку Європи як цілого".
Україна повинна враховувати це у своїй геополітичній стратегії, і зробити єдино розумний геополітичний вибір для українського народу на користь входження у європейський цивілізаційний простір. Водночас відносини з Росією розглядати як багатовимірний комплекс, що має сфери кооперації, співробітництва і сфери конкуренції.
Нормативне забезпечення цих процесів покладається на правову систему України, яка повинна створити належний механізм інтеграції з правовими системами Ради Європи, Європейського Союзу та інших європейських структур, а також взаємодії з іншими правовими системами, в тому числі і Росії. [1]
Міжнародне співтовариство зацікавлене у тому, щоб Україна перетворилася у демократичну за своїм характером і змістом державу, стала б стабілізуючим фактором на Сході і в Центрі Європи. А тому правова система України має бути сформована таким чином, щоб бути спроможною діяти у межах загальновизнаних стандартів міжнародного співтовариства. Міжнародних престиж України буде залежати від оцінки правової системи України світовим співтовариством як надійсної опори правопорядку, а також від відповідності критеріям політико-правового та економічного розвитку, яким буде відповідати Україна і від того обсягу реальних правових зобов’язань, які вона зможе взяти на себе.
2.3 Вплив європейського, візантійського та римського права на сучасну правову систему України
Оскільки за своїми світоглядними принципами, релігійними та морально-етичними цінностями Україна належить до Європейської локальної цивілізації, для з'ясування сутності та видової приналежності сучасної правової системи України, її місця поміж інших систем європейського права, передусім, необхідно з'ясувати придатність такого поняття як «європейське право», котре досить часто вживається в літературі і як загальна категорія, і стосовно окремих галузей права (Е. Анерс).
Але слід взяти до уваги неоднозначність цього поняття.
Зокрема, підкреслювалося, що тут треба враховувати можливість вживання поняття «Європейське право» в двох значеннях: широкому та вузькому. У широкому значенні під європейським правом розуміють звичайно правове регулювання відносин в Європі, які охоплюють організацію та діяльність практично усіх європейських міжнародних організацій, усю сукупність економічних, соціальних, політичних, наукових та культурних відносин. Отже, йдеться про регіональне право, котре є у своїй основі міжнародним правом. У вузькому значенні Європейське право — це право європейських співтовариств, доповнене певною мірою правовим регулюванням усього Європейського співтовариства. Таке право, вважає він, вже багато в чому відійшло від міжнародного права і являє собою особливий правовий феномен. Разом з тим Європейське право як у вузькому, так і у широкому значенні слова, є поняттями, що потребують уточнень, щоб не виникли труднощі при виборі адекватних правових актів та їх застосуванні. [21]
При цьому особливо наголошується на необхідності врахування таких положень. Європейське право у вузькому значенні, як право співтовариств, являє собою окреме, особливе право, що має не лише свої межі, але й власну специфічну природу. Воно є новим правом, що істотно відрізняється від традиційного міжнародного права. Та обставина, що співтовариства зі своїм правом входять до Європейського союзу, не змінює суті справи: адже правове регулювання, котре доповнює в межах Європейського союзу право співтовариств, це право іншого характеру. Воно охоплює ділянки міждержавного співробітництва, яке виходить за межі співтовариств. А головна відмінність полягає в тому, що за своєю природою таке «додаткове право» є ні чим іншим, як міжнародним правом.
Історичне значення римського права для України зумовлене тим, що протягом тривалого часу воно у класичному та греко-римському (візантійському) варіантах впливало на формування та розвиток українського права і продовжує впливати на формування концепції приватного права України сьогодні.
Юридичне значення римського права полягає в тому, що понятійний та категоріальний апарат, термінологія сучасного права ґрунтуються на ідеях, засадах та визначеннях, розроблених римською класичною юриспруденцією. Наприклад, такі поняття як договір, зобов'язання, провина, інтерес, збитки, компенсація тощо були досконало опрацьовані ще у Стародавньому Римі.
Отже, вивчення римського права є необхідним елементом гуманітарної освіти взагалі і тим більш важливою складовою професійної підготовки висококласного правознавця.
Візантія у контексті сучасних досліджень проблем загальноєвропейського розвитку права нерідко або не згадується, або фігурує як така, що належить до такої собі «правової провінції».
Візьмемо лише декілька прикладів. [21]
Скажімо, йдеться про образи, асоціації, які викликає старий континент. Згадуються епохи Відродження і Просвітництва, британські інституції, римське право, грецька філософія та іудейсько-християнські цінності. Або аналізується варіантність розвитку «досоціалістичних» типів права. Тут згадуються стародавній Схід (куди Візантія не попадає), Античність (куди вона теж не попадає), Західна Європа (де їй вже тим більше нічого робити) (О. Косарєв).
Не згадується візантійська традиція і при оцінці сучасної правової системи України, котра характеризується як така, що ближча до романо-германської, але має запозичення елементів англосаксонської правової системи. Щоправда, при цьому зазначається існування істотних відмінностей українського права (за джерелами, співвідношенням норм приватного і публічного права тощо), але генезис цих відмінностей лишається поза дужками. Втім, не аналізується, звичайно, наявність генетичного зв'язку з візантійським правом і у працях, присвячених історії українського права, зокрема його ко-дифікаціям, де згадуються у якості чинників впливу найчастіше лише звичаєве право, польсько-литовське законодавство, магдебурзьке право. Кількість винятків край незначна.
Такий стан речей, відсутність інтересу до спеціальних досліджень візантійського права (яке на відміну від римського права, котре вкрай недостатньому обсязі, але все-таки вивчається у вищих навчальних юридичних закладах України, — практично невідоме студентам -юристам) може навести на думку про зниження інтересу до цієї цивілізації взагалі.
То ж цивілізація, яка справила через православну гілку християнства значний вплив на світогляд, культуру, менталітет українського народу, просто не може бути байдужою і нам, особливо у часи обрання чи уточнення вектора розвитку суспільства. І звичайно, у цьому контексті являє інтерес дослідження ступеня та характеру впливу візантійського права на Східноєвропейську систему права взагалі і на формування українського права, зокрема.
2.4 Місце сучасної правової системи України серед правових систем світу
У історії України правова система формувалася в періоди становлення державності — Київської Русі, гетьманщини XVII — XVIII століть, УНР, ЗУНР, Гетьманату П. Скоропадського початку XX ст., своєрідно — в УРСР. Стабільності в її розвитку не було, оскільки була відсутня незалежна державність в Україні. Розвиток української правової системи в IX — на початку XIX століть, сприйняття нею візантійської культури, духу пізньорим-ського права, а також вплив Литовських статутів, Магдебурзького права та ін. (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 р. — «Права, за якими судиться малоросійський народ»), дозволяють дійти висновку про її корені у романо-германському типі правової системи. [19]
Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.
