6.Принцип загальної поваги прав людини
Принцип поваги прав і основних свобод людини є основою міжнародного права прав людини — галузі, що розвивається динамічно. Основи цього принципу було закладено ще в Конституції США та Франції. Як норми міжнародного права цей принцип закріплено в преамбулі Статуту ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права і Пакті про економічні, соціальні та культурні права. Реалізується цей принцип шляхом створення системи захисту інтересів осіб, чиї права порушуються. З цією метою створюються спеціальні органи та встановлюють відповідальність держав за порушення цього принципу. Прикладами таких спеціальних органів є Нюрнберзький трибунал, трибунали по Югославії та Руанді.
Принцип поваги прав і свобод людини покладає на суб’єктів міжнародного права обов’язок поважати права людини, незалежно від статі, раси, національної належності, мови, релігії; сприяти здійсненню прав і свобод людини; привести національне законодавство у відповідність з вимогами міжнародного права; забезпечити захист прав і свобод людини.
7.Принцип самовизначення народів і націй
Принцип декларує безумовну повагу права кожного народу вільно вибирати шлях і форми свого розвитку. Після розпаду колоніальних імперій питання про самовизначення націй, у розумінні утворення самостійних національних держав в основному вирішений.
Фактично до прийняття Пакту про громадянські та політичні права і Пакту про економічні, соціальні та культурні права цей принцип діяв лише в формі звичаю. З посиленням процесів деколонізації принцип рівноправ’я і права народів розпоряджатися власною долею набув юридичного закріплення. Так, у Заключному акті НБСЄ 1975 р. визначено, що всі народи мають право в умовах свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус і здійснювати свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, як вони бажають.
Стаття 1 Пакту про політичні, соціальні та культурні права визначає:
1. Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.
2. Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.
8.Принцип співробітництва
Принцип співробітництва прийнято відносити до групи так званих функціональних принципів разом з принципами мирного вирішення спорів, суверенної рівності. Це зумовлено тим фактом, що зазначені принципи визначають умови співіснування суб’єктів міжнародного права. Принцип співробітництва встановлює спосіб реалізації всіх інших принципів і норм міжнародного права, що закріплено в преамбулі Статуту ООН, Заключному акті НБСЄ 1975 р. Основним обов’язком суб’єктів міжнародного права за даним принципом є співробітництво на основі принципів і норм міжнародного права.
Відповідно до Статуту ООН держави зобов'язані “здійснювати міжнародне співробітництво в рішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру”, а також зобов'язані “підтримувати міжнародний мир і безпеку, і з цією метою приймати ефективні колективні міри”.
З найдавніших часів принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань дійшов до нас у вигляді звичаєвої норми — pacta sunt servanda, що означає «договори повинні виконуватись». На сучасному етапі розвитку міжнародного права цей принцип закріплено в Статуті ООН, Конвенції про право міжнародних договорів та інших міжнародно-правових документах. Причому цей принцип рівною мірою стосується зобов’язань, які випливають з писаних норм і норм-звичаїв.
Обов’язки держав за цим принципом полягають у визнанні примату міжнародного права над національним та вирішенні спорів, які виникають у процесі реалізації міжнародних договорів, мирними засобами. Саме реалізація на практиці цього принципу є запорукою стабільності світового правопорядку.
9.Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань
Відповідно до Статуту ООН “усі члени ООН сумлінно виконують прийняті на себе по дійсному Статуті зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що випливають із приналежності до складу Членів Організації”.
10.Принцип непорушності державних кордонів
Був прийнятий на ОБСЄ в 1975. “Держави - учасники розглядають як нерушимі всі кордони один одного, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися від будь-яких зазіхань на ці території”.
· Утримання принципу можна зводити до трьох елементів: визнання існуючих кордонів; відмова від яких-небудь територіальних претензій зараз і в майбутньому;
· відмова від будь-яких інших зазіхань на кордони, включаючи погрозу силою або її застосування;
2.Ратифікація й затвердження міжнародних договорів
Міжнародний договір — угода двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними, наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).
Ратифікація (ratum facere - панцира. - визнавати законну силу, робити остаточним) - найбільш авторитетний акт, яким держава виражає свою остаточну згоду з міжнародним договором. Ратифікації присвячено досить багато літератури. Змістовна дискусія по цьому питанню відбулася в Комісії міжнародного права й на Віденській конференції по праву договорів 1968-1969 р.
Ратифікація - один з найдавніших інститутів, що виник практично одночасно з першими договорами між державами. Однак характер ратифікації істотно змінився. У минулому суб'єктами міжнародних відносин були монархи. Відносини будувалися за аналогією з відносинами між приватними особами. Відповідний характер носило й оформлення договорів. Крім того, постійний зв'язок зі спрямованим в іншу країну уповноваженим не міг підтримуватися, тому глава держави залишав за собою останнє слово для визначення того, що договір відповідає виданим їм повноваженням.
Власне кажучи, мова йшла не про згоду на обов'язковість договору, а про встановлення того, що представник випливав виданим йому повноваженням й, отже, суверен повинен схвалити його дії. Підставою для відмови від ратифікації було порушення представником повноважень. О. Э. Поленц писала: "У період середньовіччя необхідність затвердження, тобто ратифікації, ще розумілася як необхідність для суверена санкціонувати дії, зроблені його представником у порушення даних повноважень або без наявності таких". Ця думка підтверджується практикою того часу. Воно підтверджувалося й доктриною.
Відповідно міжнародний аспект ратифікації став оформлятися значно пізніше. Важливі договори передбачали необхідність їхнього затвердження. Що ж стосується термінів "ратифікація" й "ратифікаційні грамоти", те, наприклад, у практиці Росії вони стали використатися лише із часів Петра I.
Сучасний інститут ратифікації почав формуватися в XVIII в. як засіб поставити виконавчу владу під контроль парламенту. У результаті змінився зміст ратифікації. Сам договір став предметом наступної ратифікації держави до того, як він стане обов'язковим. Оскільки в той час більшість договорів стосувалися важливих міжнародних питань, то склалась думка, що договір стає обов'язковим лише в результаті ратифікації.
Ратифікація визначається Віденськими конвенціями як " міжнародний акт, що має таке найменування, за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для нього договору" (пп. b п 1 ст. 2). Варто звернути увагу на те, що ратифікація визначається як міжнародний акт. Тим часом вона також являє собою правовий акт держави, що приймається відповідно до його внутрішнього права.
Двоїстий характер
ратифікації регулярно відзначається в літературі.
Ратифікація в конституційному змісті являє собою акт компетентного органа
держави, що виражає згода бути зв'язаним договором.
У міжнародному
плані ратифікація являє собою процес, за допомогою якого ця згода знаходить
міжнародно-правове значення, породжує міжнародні наслідки.
Цей момент знайшов відбиття у визначенні ратифікації, що втримується в
Керівництві Секретаріату ООН: "Ратифікація означає міжнародний акт, яким
держава виражає свою згоду бути зв'язаним договором, якщо сторони мали намір
виявити свою згоду таким актом". Разом з тим підкреслюється
внутрішньодержавна дія ратифікації: "Інститут ратифікації забезпечує
державам необхідний час для досягнення необхідного схвалення договору на
внутрішньому рівні й для прийняття необхідного законодавства, що надає
внутрішньодержавну дію цьому договору".
Автором визначення ратифікації як міжнародного акту був один з доповідачів Комісії міжнародного права Дж. Фіцморіс, що ще в 1934 р. присвятив цьому теоретичну статтю. У коментарі Комісії до проекту статей, прийнятому в 1966 р., із цього приводу говориться: слово "ратифікація" використається "винятково в змісті ратифікації в міжнародному плані". Разом з тим обмовлялося, що "парламентська "ратифікація": договору відповідно до внутрішнього права, звичайно, не ізольована від "ратифікації" у міжнародному плані, оскільки без її необхідні конституційні повноваження зробити міжнародний акт ратифікації можуть бути відсутні. Але залишається вірним, що міжнародна й конституційна ратифікації договору - різні процесуальні акти, здійснювані у двох різних планах". Із цього випливає, що під "ратифікацією" у Віденських конвенціях розуміється лише міжнародний процес, пов'язаний з ратифікацією. Зроблено це для того, щоб уникнути всього, що пов'язане із внутрішнім процесом. Для цілей Конвенції такий підхід прийнятний. Але він не відбиває природи ратифікації як інституту в цілому.
Сформульоване Комісією визначення ратифікації вплинуло й на судову практику. У рішенні Верховного суду Ізраїлю від 19 червня 1968 р. після посилання на проект статей про право договорів говориться: "Важливо проводити чітке розходження між "міжнародним" процесом ратифікації, що виражає зовні волю держави бути зв'язаним договором, що був підписаний, і внутрішнім конституційним процесом, що стосується формування цієї волі.
До прийняття Віденської конвенції 1969 р. доктрина переважно визначала ратифікацію як внутрішньодержавний акт. Після її прийняття вона стала частіше визначатися як сполучення актів внутрішнього й міжнародного. В.А. Рияка пише: "Ратифікація втілюється у двох різних актах: у внутрішньодержавному - указі, законі й т.п. і міжнародному - ратифікаційній грамоті. Двом названим актам відповідають дві функції, виконувані ратифікацією, - внутрішньодержавна й міжнародна. У єдності цих двох функцій розкривається сутність інституту ратифікації". Разом з тим чимале число авторів визначає ратифікацію як внутрішній акт, що має міжнародні наслідки.
Таким чином, ратифікація є правовим інститутом, що існує як у міжнародному праві, так і у внутрішнім праві держав. У внутрішнім праві він являє собою комплекс норм, що визначають порядок ініціювання, обговорення й ухвалення рішення про ратифікацію. Рішення оформляється законодавчим або іншим нормативним актом держави. Прийняття такого акту означає завершення внутрішньодержавної стадії ратифікації.
У теорії й на
практиці не раз виникало питання про обов'язок держави ратифікувати підписаний
договір. У минулому такі авторитети, як Гроций і Пуффендорф, посилаючись на
приватноправові концепції, повідомляли відмову від ратифікації неприпустимим.
Таке положення було зрозуміло в умовах, коли договори являли собою угоди
монархів. Положення змінилося в основному в результаті залучення парламентів до
процесу ратифікації.
В 1938 р. Макнейр констатував, що у всякому разі протягом попередніх півтора
століть не існувало обов'язку держави ратифікувати підписаний його представником
договір.
