Законодавча влада належить королю і Національним зборам, які складаються із Сенату і Палати депутатів. Члени Сенату призначаються королем терміном на чотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Палати депутатів (80 місць) обираються на загальних прямих виборах.
Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючи з початку 90-х pp. XX ст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. [45, 11] Національній хартії, своєрідному доповненні до Конституції 1952 p. – Йорданія була проголошена правовою державою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у «вільному волевиявленні народу». У 1991 р. скасований воєнний стан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р.
Марокко. Глава держави – король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатному парламенту – палаті представників. Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів, склад якої без будь-яких обмежень з боку Конституції визначається королем.
Форма державного правління Марокко юридично знайшла своє закріплення в Конституції 1972 р., нова редакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси як абсолютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, символ єдності нації, особа якого священна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребують контрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призначення прем’єр-міністра, формування складу уряду, оголошення в країні надзвичайного стану, призначення суддів тощо. У законодавчій сфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законодавчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на нове читання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 голосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декретом передати на референдум будь-який законопроект або законодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консультації з Головою Конституційної ради країни. Це право він використовував неодноразово, і протягом тривалого часу у Марокко продовжувалося безпарламентське правління.
Серед парламентських рис форми правління марокканської держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парламенту – двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 – загальними прямими виборами, 1/3 – колегіями виборців). Верхня палата - Палата радників - була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійних організацій, а також органів місцевого самоврядування відповідно до змін в Конституції, схвалених в 1996 р.
На зразок запозиченої у Франції концепції «раціоналізованого парламентаризму» законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з кола питань, прямо перерахованих в Конституції. Всі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентарної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрі визначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального і культурного життя держави. Їх «конкретизацією» займається уряд, який має «регламентарні повноваження» на видання нормативних актів з цих питань.
По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем'єр-міністром як органу виконавчої влади. Після призначення Королем членів Уряду Прем'єр-міністр викладає Палаті представників свою програму. У переліку найважливіших повноважень Прем'єр-міністра – здійснення регламентарної влади (нормативно-правового регулювання з питань, що не входять до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані Прем'єр-міністром, контрасигнуються міністрами, відповідальними за їх виконання. Прем'єр-міністр може за заявою про загальну політику або при голосуванні законопроекту порушити питання про відповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішення про відмову в довірі чи про відхилення законопроекту може бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Такою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників. Таким чином, Уряд Марокко несе відповідальність перед Королем і Палатою представників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш вагомою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.
Отже, дуалістична монархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об’єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Серед перших – те, що главою держави є монарх, котрий володіє основними прерогативами у сфері виконавчої влади (він формує уряд, котрий як правило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламентом законопроекти. Наявність парламенту, котрий формується частково на основі загальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха у законодавчій та виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності – вказують на існування в таких державах рис парламентарної форми правління. Зазначені елементи так чи інакше знайшли своє відображення в формах правління Йорданії, Кувейту, Марокко та ін. За такою формою правління монарх юридично і фактично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламентської відповідальності уряду не існує. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежені монархом. Він реально має право вето, право розпуску парламенту, право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону. У Катарі, емір видає закони після подання рекомендацій Консультативною радою і здійснює виконавчу владу через сприяння Ради Міністрів. Емір очолює уряд. Він призначає міністрів і звільняє їх. Усі міністри несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед еміром.
Дещо інший стан справ у Марокко. У моделі дуалістичної монархії Марокко є низка рис, що наближають її за формою правління до парламентарної монархії. Це виявляється, насамперед, у принципі парламентської відповідальності уряду. Цей принцип доповнюється правом палати представників виносити резолюцію осуду Раді Міністрів. Проте, з іншого боку, уряд – відповідальний і перед королем, і в цьому виявляється ідея дуалізму, притаманна формі правління у Марокко.
РОЗДІЛ 3. Історичні типи монархії
Історія державно організованого суспільства свідчить, що монархія як історичний тип форми державного правління є одним із найдавніших. Він склався ще на зорі появи держави в суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади, здійснювана на жорстоко централізованій основі. Духовною її основою було те, що в їх патріархальній свідомості склалося уявлення про природну нерівність людей, їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем у соціальній ієрархії. Звідси відбувався й розподіл суб’єктів державного спілкування (населення) за походженням «на тих, хто допущений і тих, хто не допущений до здійснення верховної влади» [46]. Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення є джерелом і живильним середовищем монархічної влади упродовж тривалого історичного періоду. В історії державно організованого суспільства цей період займає цілу епоху – епоху станово-кастового суспільства, коли така форма організації верховної державної влади досягла вищого рівня розвитку.
Історичний тип держави – сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації. Існує кілька основних підходів до визначення типології держави: формаційний, цивілізаційний і технократичний. З погляду формаційного підходу головною ознакою, що визначає історичний тип держави, є тип соціально-економічних відносин, які склалися у суспільстві. Формація – це історичний тип суспільства, заснований на певному засобі виробництва. Автори формаційного підходу (Карл Маркс, Володимир Ленін) вважали засіб виробництва (соціально-економічні відносини) базисом, а державу, право, релігію, мораль – надбудовними явищами. Надбудова зумовлена базисом. Наприклад, якщо в суспільстві панують рабовласницькі соціально-економічні відносини, то й держава є рабовласницькою й захищає, передусім, інтереси рабовласників.
З позицій цивілізаційного підходу (Микола Данилевський, Арнольд Тойнбі) історія людства – це історія народження, розвитку та згасання замкнутих, локальних цивілізацій. Цивілізація – це соціокультурна спільнота, сформована на основі універсальних (загальних) цінностей. До них належать світові релігії, система права, моралі. Кожна з цивілізацій своєю основою має, насамперед, духовну підвалину («велику ідею», за висловом Тойнбі): своєрідну релігію і культуру, національну психологію. Кожна з цивілізацій має властивий для неї тип держави. Якщо з погляду Маркса всі народи Землі та всі держави пройшли ті ж самі стадії розвитку, то з погляду Тойнбі цивілізації ніяк не пов’язані між собою і практично не впливають одна на одну. Технократичний підхід (Герберт Спансер, Уолте Ростоу) типології держави ґрунтуються на пріоритеті рівня розвитку технології, що визначає тип держави. Автори цієї точки зору щодо еволюції держави розрізняють три рівні розвитку технології: аграрний, індустріальний та постіндустріальний. Аграрний тип технології побудований на позаекономічному примусі до праці, наприклад на рабстві, кріпосному праві. Цьому технологічному рівню відповідає деспотична держава. Такою державою, наприклад був Стародавній Єгипет. Індустріальний тип технології вимагає свободи та ініціативи особистості. Йому відповідає ліберальна держава, що визнає свободу та юридичну рівність людей. До цього типу належала, наприклад, більшість держав Західної Європи у ХІХ – на початку ХХ ст. Сучасним інформаційним технологіям, що втягують до виробництва та управління переважну більшість населення, відповідає демократична держава.
Зміст «типу форми держави» визначається:
а) співвідношенням держави й стану суспільства, котре виражається наявністю або відсутністю різкої соціальної диференціації, а отже, відсутністю або наявністю «середнього класу», що є соціальною базою «помірних» державних форм;
б) ступенем концентрації й централізації державної влади по горизонталі й вертикалі;
в) закритістю чи відкритістю характеру влади, який визначається доступом до владних структур різних груп населення;
г) формами політичної участі (примусовими або добровільними) населення в управлінні, формуванні інститутів влади.
Монократична державна форма (монархія) характеризується такими особливостями:
1. Її середовищем є чітко окреслене соціально-класове диференційоване суспільство.
2. Державна влада зосереджена в руках привілейованих верств населення, а інші прошарки населення повно або частково усунуті від участі в управлінні державою. Це виражається в тому, що:
а) органи верховної державної влади формуються без участі населення або ж ця участь має символічний, показний характер;
б) влада концентрується в одних руках, має одноосібний характер і їй властива організаційна єдність, відсутність поділу влади, системи взаємних стримувань та противаг;
