Чарльз Б. Горінг (1870-1919), лікар королівської в'язниці в Англії, заручившись підтримкою Карла Пірсона, видатного статистика, що розробив цілий ряд статистичних понять, і серед них коефіцієнт кореляції, провів вичерпне дослідження фізичних типів увязнених в Англії. У 1913 році він опублікував свою роботу "Ув’язнені в Англії", висновки якої були діаметрально протилежні твердженням Ломброзо. В результаті ломброзіанське вчення про фізичні типи злочинців було майже забуте. Але внесок Ломброзо у розвиток кримінології, а саме, внесення до неї об'єктивного наукового методу дослідження, залишається проте вельми важливим. Французький учений-юрист Г. Тард, вважав, що всякій поведінці, включаючи і злочинне, навчаються. Обидві його роботи, "Закони наслідування" і "Філософія покарання", вийшли в 1890 році в Парижі. На відміну від біологічного підходу Ломброзо до пояснення злочинності Тард пропонував поняття «наслідування» і «вчення». Злочинців він називав свого роду «соціальним екскрементам». Він вважав, що юридичні диспозиції повинні будуватися швидше на психологічній основі, ніж на твердженні про рівні покарання за рівні злочини, яку він вважав несправедливою. Функція суду, на його думку, повинна зводитися до встановлення винності або невинності обвинуваченого, а міра його відповідальності повинна визначати спеціальна лікарська комісія.
Американська школа. На американську школу кримінології, що дотримується соціологічних причин злочинності і тісно пов'язану з позитивістською школою, сильний вплив зробили такі мислителі Х1Х століття, як, зокрема, бельгійський математик А.Ж. Кетле (1796-1874).
Кетле вважається основоположником соціальної статистики і першим кримінологом соціологічного напряму. Ґрунтуючись на аналізі злочинності і рівня моралі у Франції, проведеному їм в 1836 році, Кетле прийшов до висновку, що скоюванню злочинів сприяють такі чинники, як клімат, вік, стать і пора року. На його думку, суспільство само готує злочин, а людина, винна в його здійсненні, - це лише інструмент, за допомогою якого воно здійснюється.
На формування американської школи кримінології так само надали великий вплив І.Рей (психіатр, що працював в кінці ХІХ століття в області діагностики розладів і поводження з психічнохворими злочинцями); англійський журналіст і соціолог Генрі Мейхью (1812-1887), що провів відмінність між професійними злочинцями і випадковими правопорушниками; Джон Хевіленд (1792-1852), архітектор, автор проекту радіальної (зіркоподібною) в'язниці, що виступив з пропозиціями по реорганізації в'язниць; Ганс Гросс (1847-1915), що розробив наукові основи розслідування злочинів (у Австрії), опублікував в 1883 році роботу "Керівництво для слідчих", яка стала настільною книгою криміналістів всього світу і що фактично перетворив криміналістику на прикладну науку.
Були в американській школі і напрями по вивченню фізичних особливостей людей, але особливо підкреслювалися такі чинники, як дегенеративність і будова тіла. Ними також розглядалися і питання звиродніння сімей. Виникнення американської школи, що виділяє явно соціологічний підхід в кримінології, учені відносять приблизно до 1914 року. Ще в 1908 році Моріс Парамеле вказував, що соціологи більші, ніж хто б то не було, зробили для розвитку кримінології в Сполучених Штатах, внаслідок чого кримінологія стала (і залишається до цих пір) підрозділом соціології в американських університетах.
Школа соціального захисту. Ця школа, на думку одних учених (наприклад, Германом Маннхеймом), є третьою після класичної і позитивістською напрямом в кримінології, а, на думку інших - подальшим розвитком позитивістської теорії. Теоретично основи доктрини "соціального захисту" розвивалися поступово. Енріко Феррі - представник позитивістської школи - вперше використав цей термін.
Перше серйозне визнання вона отримала в 1943 році, коли Філліпо Граматіка створив у Венеції Центр дослідження соціального захисту. Перша міжнародна конференція з питань соціального захисту була проведена в 1947 році в Сан-Ремо, друга - в 1949 році в Льєжі. У 1948 році була створена Комісія соціального захисту при Організації Об'єднаних Націй. Основну увагу ця теорія приділяє: 1) особі правопорушника; 2) кримінальному праву і 3) зміні оточення в цілях його вдосконалення, а отже, і запобігання злочинності.
Американський кримінолог Марк Ансель вважає цю теорію свого роду заколотом проти позитивістського підходу в кримінології, так само як позитивізм був заколотом проти класичної школи. Доктрина соціального захисту виступає проти принципів помсти і подяки, вважаючи, що злочин зачіпає і індивіда і суспільство і що тому проблеми, пов'язані із злочином, не вичерпуються засудженням і покаранням правопорушника.
Основні позиції цієї школи можуть бути представлені таким чином: 1. Доктрина соціального захисту виходить з положення, що засоби боротьби із злочинністю повинні розглядатися як засоби захисту суспільства, а не покарання індивіда. 2. Метод соціального захисту включає нейтралізацію правопорушника або його видалення і ізоляції від суспільства, або застосування до нього виправних і виховних заходів. 3. Кримінальна політика на основі соціального захисту повинна орієнтуватися більшою мірою на індивідуальне, ніж на загальне запобігання злочинності, тобто має бути направлена на ресоціалізацію правопорушника. 4. Подібна спрямованість робить необхідною велику "гуманізацію" нового кримінального закону, яка передбачає відновлення у правопорушника відчуття упевненості в собі і відчуття відповідальності поряд з розвитком правильних ціннісних орієнтацій. 5. Процес гуманізації системи кримінальної юстиції має на увазі також наукове осмислення явища злочинності і особи правопорушника. Основою доктрини соціального захисту є виключення покарання як такого. Справі захисту суспільства з більшим успіхом можуть служити перевиховання і соціалізація правопорушника, ніж кара і відплата.
Правопорушник - біологічна і соціальна істота, яка навчається поведінці і в процесі соціальної адаптації може стикатися з різними емоційними проблемами. Його особа має бути піддана науковому вивченню, і йому слід надавати допомогу в соціальній адаптації. Ця теорія не використовує такі юридичні фікції, як mens rea (провина) або намір. Напрям соціального захисту відрізняється від позитивістської школи тим, що знов вводить право в кримінологічну думку. Проте це не означає, що воно повертається до теорій класичної школи, оскільки право в теорії соціального захисту включає положення, орієнтовані на врахування особи правопорушника, а не на серйозність досконалого ним злочину. Цікаво відзначити, що найбільший внесок у розвиток теорії соціального захисту внесений європейськими ученими, тоді як багато з проголошених цією теорією принципів знайшли практичне втілення головним чином на американському континенті.
3. Кримінологічні теорії сьогодення
Соціологічні теорії
Як вже зазначалося, соціальні дослідження є найбільш популярними у західній кримінології, тому і в цьому рефераті їм буде приділено значну увагу. Сучасні соціологи підходять до вивчення причин злочинної поведінки з двох боків: структурного і процесуального. Перший розглядає злочин у зв’язку з соціальною організацією чи структурою суспільства і з’ясовує зв’язок злочинності з соціальною системою. Які ознаки має ситуація чи соціальна структура, у якій відбувається злочин? Чи змінюються рівні злочинності із зміною цих ситуацій чи структур? Другий підхід розглядає процес появи злочинців, проте він не є особистісним підходом. Соціологи вишукують закономірності, моделі чинників і взаємодії, які можуть пояснити, як люди стають злочинцями. Звичайно, майже немає теорії, яка чисто входить лише в одну категорію, так само як і неможливо повністю відокремити їх від несоціологічних теорій. Значна частина сучасних досліджень базується на теорії аномії (безнормовості) Дюркгейма і його переконанні щодо нормальності злочинності; також велика значення мають дослідження Роберта Мертона.
Дослідження банд.
Цей напрямок започаткував Фредерік М. Срешер. Банди розглядаються як наслідок соціальної дезорганізації трущоб. Фактично це було початком теорії субкультур в кримінології. Було виявлено декілька цікавих фактів, наприклад, щодо жіночого бандитизму було сказано таке: "вважається, що жінки вступають до банд тому, що банди надають соціальну структуру і почуття ідентичності, яких не вдається знайти в інших місцях." Фактично це можна застосувати і до підлітків-бандитів.
Важливість цих досліджень обумовлюється тим, що кількість насильницьких злочинів, здійснених членами банди, була втричі більшою ніж у інших правопорушників.
Теорії субкультур.
Їх поєднує думка, що протиправна поведінка санкціонується субкультурою і перебуває під впливом статусних вимог субкультури. Основними представниками є Альберт Коген, Грешам Сайкс і Девід Матса.
Освіта і правопорушення. Дослідження у цій області виявили досить важливі результати. У дослідженнях правопорушень і ухиляння від навчання у школі, Делберт Елліот і Гарвін Восс спробували вдосконалити і розширити теорію диференційованої можливості Кловарда і Охліна. Хоча ця теорія створювалась для з’ясування правопорушень у бандах серед міських жителів- чоловіків з нижчого класу, Елліот і Восс дослідили обидві статі і всі соціальні класи.
Засадою цього дослідження була думка про те, що "як протиправна поведінка, так і кидання школи (drop-out) є альтернативними реакціями на невдачі, відчуження і вибіркова обізнаність з такими формами поведінки".
Для дропаутів обох статей головними передумовами є неуспішність у навчанні, безнормовість і соціальна ізоляція, випадки кидання школи серед членів родини і відданість товаришам. Кидання школи пов’язано з класом, а протиправність – ні; сильна відданість товаришам сприяє правопорушенням незалежно від ступеня протиправності в цій групі. Автори дійшли висновку, що товариська (компанійська) культура сама по собі сприяє правопорушенням.
Таким чином, було зроблено наступні висновки:
1. Не було знайдено жодного зв’язку між протиправною поведінкою і соціальним класом чи етнічним походженням.
2. Ступінь участі у факультативних заняттях не вказує (не є індикатором) на протиправність поведінки.
3. Серед жінок правопорушення є частіше відповіддю на відчуження і відторгнення, ніж у чоловіків.
4. Для чоловіків і жінок шкільний контекст є соціально важливішим за родину чи громаду.
5. Спілкування з друзями-правопорушниками разом з відчуженням і безнормовістю є одночасно причиною і результатом правопорушень як серед жінок, так і чоловіків.
Під час досліджень зв’язку між родинною структурою і злочинністю було зроблено таке зауваження: «Стабільна робота і подружнє життя у дорослому віці значною мірою пов’язані зі змінами у дорослій злочинності – чим більше дорослий відданий своїй роботі і родини, тим менше злочинності і девіації…».
Підхід "рутинної активності" розглядає злочинність як поєднання трьох елементів: 1. Прийнятні правопорушники (люди, що вмотивовані здійснити злочин), 2. прийнятні цілі (наявність цінних і легкотранспортабельних речей), 3. відсутність достатніх охоронців (людей, спроможних попередити злочинну діяльність). Важливим висновком є те, що "збіг у часі та просторі прийнятних цілей і відсутність достатніх охоронців може призвести до значного збільшення кількості злочинів без жодного зростання чи зміни структурних умов, що мотивують людину на скоєння злочину".
Теорії конфліктів і критична кримінологія.
Підхід з позиції класового конфлікту ґрунтується на працях Карла Маркса і Фрідріха Енгельса і на сучасному етапі призвів до виникнення критичної, або радикальної кримінології. Незважаючи на відсутність уніфікованого підходу, у цих теорій є декілька спільних рис:
