Реалізації Верховною Радою свого повноваження щодо здійснення парламентського контролю сприяє надане депутату право порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ та організацій, щодо яких є дані про порушення ними чинного законодавства, про проведення депутатських розслідувань з будь-якого питання. Цьому ж сприяє і депутатський запит, право на звернення з яким надано народному депутату.
Депутатський запит — це письмова вимога народного депутата України, яка заявляється на сесії Верховної Ради до Президента України, до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції, а саме щодо фактів порушень або невиконання Конституції України, законів, постанов та інших актів, прийнятих вищими органами державної влади, а також з питань, що мають загальнодержавний характер, якщо його попередні депутатські звернення не були задоволені1.
Запит подається депутатом або кількома депутатами Голові Верховної Ради через Секретаріат Верховної Ради України. На пленарному засіданні Верховної Ради оголошується зміст і автор запиту і не менш як 1/5 голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради приймається рішення про доцільність направлення запиту органу чи посадовій особі, до яких його звернуто. Рішення про направлення запиту до Президента України має бути попередньо підтримано не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради.
Відповідь на запит надсилається Голові Верховної Ради та депутату, який його вніс, не пізніше як у 15-денний термін з дня його одержання або у інший термін, встановлений Верховною Радою, і оголошується на засіданні Верховної Ради. Депутат має право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. Відповідь на депутатський запит може бути обговорена, якщо на цьому наполягає не менш 1/5 частини народних депутатів.
Закон «Про статус народного депутата України» надає право народному депутату обирати і бути обраним до органів Верховної Ради. Органи, створювані Верховною Радою України з числа депутатів, сприяють виконанню Радою своїх повноважень. Це — комітети, тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань, які вносяться на розгляд Ради, і тимчасові слідчі комісії для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес. Голови комітетів і комісій, склад комітетів і комісій обираються Верховною Радою.
Заступники голів комітетів і секретарі комітетів обираються з членів відповідних комітетів на їх засідання. Комітети можуть утворювати підкомітети, робочі групи.
Відповідно до Регламенту Верховної Ради України народні депутати мають право об'єднуватися у депутатські групи (фракції). Депутатські групи, сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями. До депутатських фракцій можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії. Повна та скорочена назва депутатської фракції повинна збігатися з назвою відповідної партії. У разі, коли депутатська фракція об'єднує депутатів з кількох партій, її назва повинна включати назви цих партій1. Регламент Верховної Ради передбачав формування депутатських груп на позапартійній основі. В них могли об'єднуватися депутати, які поділяли однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.
Верховна Рада України чотирнадцятого скликання прийняла рішення про створення депутатських фракцій тільки на партійній основі. Таке право надане політичним партіям і виборчим блокам партій, які отримали на виборах чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців.
Народні депутати об'єднуються у депутатські фракції добровільно за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 14 депутатів.
Особливістю формування цих фракцій є те, що до складу майже всіх фракцій входять депутати, які не є членами партій — їх засновників. Біля 40 народних депутатів не входять до фракцій і деякі з них мали намір створити депутатську групу, але, як вже зазначалося, такої можливості тепер немає. Багато юристів розцінюють рішення Верховної Ради України про створення депутатських фракцій тільки на партійній основі як ущемлення прав позапартійних народних депутатів. Наголошується на тому, що депутатські фракції мають додаткові права, яких не мають позафракційні депутати. Зокрема, кандидатури для обрання голів комітетів Верховної Ради, а також їх членів висуваються на засіданнях відповідних депутатських фракцій згідно з квотами пропорційного представництва фракцій та з урахуванням згоди кандидатів. Позапартійні депутати не мають права висувати свої кандидатури на посади голів комітетів.
Народний депутат України при виконанні своїх повноважень потребує допомоги фахівців. Державні органи, посадові особи державних підприємств, установ та організацій зобов'язані на вимогу депутата забезпечити його консультаціями спеціалістів з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю. Депутат має право на безоплатну допомогу з правових питань, що виникають у його депутатській діяльності, з боку Апарату Верховної Ради України, виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, посадових осіб державних підприємств, організацій, наукових, навчальних, юридичних установ і правоохоронних органів.
Постійну допомогу народному депутату надають помічники-консультанти, яких він може мати до десяти осіб. Вони перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій, виконавчого комітету органу місцевого самоврядування, секретаріату Київської, Севастопольської міських рад, а тепер, за рішенням Верховної Ради України чотирнадцятого скликання — і Апарату Верховної Ради України, у межах фонду, встановленого Верховною Радою народному депутату для оплати праці помічників-консультантів. Не більш як на двох помічників-консультантів поширюється дія Закону України про державну службу в частині, що регулює питання службової кар'єри, матеріального і соціально-побутового забезпечення.
Депутат також може мати помічників-консультантів, які працюють на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата у своїй роботі керуються чинним законодавством України і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України 13 жовтня 1995 р. Персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи, розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат.
Помічник-консультант народного депутата зобов'язаний за його дорученням вивчати питання, що входять до компетенції депутата, готувати до них необхідні матеріали, сприяти депутату у налагодженні зв'язків з виборцями, з органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, допомагати депутату у проведенні зустрічей, під час прийому громадян, у розгляді звернень громадян, в організації вивчення громадської думки, потреб і запитів виборців, надавати йому організаційно-технічну та іншу допомогу при здійсненні ним депутатських повноважень.
Для того, щоб мати достатню інформацію про діяльність Верховної Ради народний депутат має право одержувати по одному примірнику офіційних видань Верховної Ради України, текстів виступів, що не підлягають опублікуванню, інформаційних матеріалів Верховної Ради та її органів, інформаційні і довідкові матеріали, які офіційно розповсюджуються урядовими та іншими державними органами і органами об'єднань громадян, а також знайомитися з матеріалами архівів, текстами своїх виступів у стенограмах і протоколах засідань Верховної Ради та її органів до опублікування.1
Маючи досить широке коло прав у Верховній Раді, народний депутат несе відповідальність перед нею, виконує доручення Верховної Ради. Верховна Рада має право заслуховувати повідомлення депутата про його роботу у Верховній Раді і про виконання доручень Ради та її органів.
Таким чином, діяльність народного депутата досить багатогранна і здійснюється у різних формах. Це участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях комітетів, підкомітетів, робочих груп;
діяльність у тимчасових спеціальних і слідчих комісіях;
робота у депутатських фракціях;
це зустрічі з виборцями, інформування про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборної програми;
особистий прийом громадян;
розв'язання та сприяння своєчасному розгляду звернень громадян.
Для реалізації цих форм діяльності народний депутат наділений широкими правами, має значні обов'язки.
Як зазначено в Законі «Про статус народного депутата України», ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата, за винятками, передбаченими Конституцією України та зазначеним Законом. Навіть при запровадженні надзвичайного чи військового стану громадянські права і депутатські повноваження народного депутата України не обмежуються1.
2.3 Участь депутата у перевірках, депутатському розслідуванні. Розгляд пропозицій, заяв, скарг громадян
Верховна Рада може створювати, коли визнає за необхiдне, тимчасовi спецiальнi комiсiї для розробки, попереднього розгляду, доопрацювання проектiв законiв та iнших актiв Верховної Ради, для вивчення чи дослiдження питань, вiднесених до її компетенцiї (крiм контрольних, ревiзiйних i слiдчих комiсiй, якi створюються i дiють вiдповiдно до iнших статей Регламенту).
Постанова Верховної Ради про створення тимчасової спецiальної комiсiї повинна визначати:
1) назву комiсiї; 2) завдання комiсiї; 3) кiлькiсний склад комiсiї; 4) обраного Верховною Радою голову (спiвголiв) комiсiї; 5) персональний склад членiв комiсiї; 6) термiн дiяльностi комiсiї (на заздалегiдь визначений час або на час виконання певної роботи); 7) додатковi права (якщо це необхiдно), наданi Верховною Радою цiй комiсiї; 8) обсяг коштiв (та їх джерела), попередньо видiлених у розпорядження комiсiї для оплати робiт чи послуг, виконаних або наданих юридичними i фiзичними особами, залученими комiсiєю для виконання завдання; 9) заходи щодо кадрового, матерiально-технiчного, iнформацiйного, органiзацiйного забезпечення роботи комiсiї.
Рiшення про створення тимчасової спецiальної комiсiї приймається Верховною Радою шляхом голосування проекту вiдповiдної постанови по частинах i в цiлому.
Тимчасова спецiальна комiсiя обирається з числа народних депутатiв України, якi дали на це згоду. Мiнiмальний кiлькiсний склад комiсiї повинен забезпечувати представництво не менш як по одному депутату вiд кожної зареєстрованої депутатської групи (фракцiї). Голова постiйної комiсiї Верховної Ради не може бути обраний головою тимчасової спецiальної комiсiї.
Пропозицiї щодо персонального складу тимчасової спецiальної комiсiї подаються депутатськими групами (фракцiями) не пiзнiш як у дводенний термiн пiсля прийняття рiшення про необхiднiсть створення такої комiсiї; це не виключає завчасної пiдготовки вiдповiдних пропозицiй.
На пiдставi заяви депутата, який входить до складу тимчасової спецiальної комiсiї, вiн звiльняється Головою Верховної Ради вiд обов'язку бути присутнiм на засiданнях постiйної комiсiї Верховної Ради, членом якої вiн є, i його вiдсутнiсть з цiєї причини не впливає на кворум у постiйнiй комiсiї.
Тимчасова спецiальна комiсiя у визначений Верховною Радою термiн, але не пiзнiш як через 6 мiсяцiв пiсля її створення, подає Верховнiй Радi письмовий звiт про виконану роботу, а також пiдготовленi нею вiдповiднi проекти актiв Верховної Ради та iншi матерiали, якi поширюються серед депутатiв. Пiсля обговорення результатiв роботи тимчасової спецiальної комiсiї в постiйних комiсiях Верховної Ради та на пленарному засiданнi Верховна Рада приймає остаточне рiшення щодо них або доручає комiсiї продовжити роботу i визначає для цього новий термiн.
