У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загально дозвільного правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сформульований принципово інший підхід до бачення змісту цього режиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.1 ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»[5]. Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.
У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.
Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових органів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з другого, повинні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.
У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними установами.
Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.
Теоретична конструкція соціальної держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей, таких як свобода, справедливість, солідарність тощо, на яких повинна бути заснована ця держава.
2.3 Основні принципи правової держави
Принципи - це основні ідеї, що визначають у своїй сукупності ідеальну модель держави, яка могла б називатися правовою. Їх формування зумовлене об'єктивними і суб'єктивними чинниками: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що складають сукупний інтелект даної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається у визнанні більшістю населення справедливим, а значить, і правовим; існуючого державного устрою; наявністю або відсутністю стабільного механізму реалізації правових засад у діяльності державних органів; ступенем освоєння конкретною людиною права як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних межах їм самим обмеженою.
З урахуванням історичних даних, суспільної і державної практики та з позицій сучасних наукових знань можна виділити такі принципи правової держави:
1) Принцип пріоритету права.
2) Принцип правової захищеності людини і громадянина.
3) Принцип єдності права і закону.
4) Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади.
У літературі при характеристиці правової держави дуже часто вживається термін «панування права», походження якого, очевидно, пов'язано з англійським «rull of low» - «правління права» або «панування права». Пріоритетність права допоможе уникнути, з одного боку, трактування права як засобу придушення і насильства, а з іншого - фетишизації права як самодостатнього та самоврядного явища. Принцип пріоритету права може бути розкритий при засвоєнні наступних моментів. По-перше, право нерозривно пов'язане з людиною, це сторона його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормального способу життя. По-друге, держава не єдине джерело формування права. У багатьох випадках воно лише оформляє, втілює в правову форму або природно-правові вимоги, або волевиявлення всього суспільства, сформоване через референдуми, якого положення, що сформувалися в ході суспільної практики, зокрема судової. По-третє, право виникло раніше, а тому носить більш природний характер, ніж держава. За однією з версій, держава виникла з необхідності організаційно-владної, силової підтримки правових установлень в суспільстві з метою його нормального функціонування.
Підходимо до висновку, що пріоритет права означає: а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позицій права, закону, б) з'єднання людських морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність всіх перед законом) з організаційно-територіальним поділом суспільства і легітимної публічної владною силою; в) необхідність ідеологічно-правового обгрунтування будь-яких рішень державних і громадських органів; г) наявність у державі необхідних для вираження і дії права форм і процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій тощо).
Розглядаючи другий принцип, одразу слід підкреслити, що він носить первинний, комплексний, неминущий і абсолютний характер. Людина як розумна і суспільна істота в процесі свого життя, спілкування з собі подібними створює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себе правила гри, норми поведінки. У цьому сенсі право і держава похідні від людини. Комплексність полягає в тому, що названий принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків громадянина як з державою та її органами, так і з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами в рамках правових відносин з приводу самих різних об'єктів.
Неминущий характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, що виникло, по суті, з прагнення людини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоров'я та інше. Іншими словами, право виникло і існує як розумна сторона буття, міра свободи людини.
Абсолютність цього принципу полягає в тому, що всі взаємини індивіда з державою, її органами та посадовими особами повинні будуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права, з боку держави це може обернутися свавіллям, протиправним насильством, ігноруванням потреб людини. Принцип правової захищеності у змістовному плані має специфічні правові ознаки. Це:
1) рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина. Нормальні правові стосунки передбачають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. Зрозуміло, держава, вступаючи у взаємини з безліччю різних громадських утворень і з усіма громадянами, вже тому має величезним обсягом прав і обов'язків. Крім того, держава як сукупний представник народу має ряд особливих прав, яких не може бути в окремого громадянина (видавати загальнообов'язкові норми, стягувати податки і т. д.). І все ж підстав для твердження, що держава має в своєму розпорядженні великими правами, ніж громадянин, не існує. У конкретних правовідносинах у них рівні права та відповідні їм обов'язки. Причому в правовій державі повинен бути відпрацьований і механізм взаємної відповідальності за порушення прав, невиконання обов'язків;
2) особливі тип правового регулювання і форма правовідносин. Оскільки правова держава і громадянин - рівноправні учасники правовідносин, основною формою їх взаємозв'язків виступає договір (про прийом на роботу, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення і т. д.). Договором вищої форми є конституція, якщо вона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму). У ній визначаються ті особливі права, які передаються державі і не можуть належати окремому громадянинові, і ті природні права, які складають зміст приватного життя громадян і недоторканні для всієї держави. Для ліберальних соціальних систем характерне поєднання двох основних типів правового регулювання. Дії громадянина регламентуються по загально дозвільному типу, що дозволяє робити все, що прямо не заборонено в законі, що заохочує творчість, соціально корисну ініціативу. Держава, її органи та посадові особи повинні керуватися дозвільним типом правового регулювання, який дозволяє їм діяти тільки в межах своєї компетенції, робити лише те, що дозволено законом.
3) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення.
Стійкий, стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обов'язків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміливо дивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути в будь-який момент порушені.
Наступний принцип – принцип єдності права і закону. У правовій державі будь-який нормативно-правовий акт має не тільки за формою і назвою, але і за змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображати природно-правові засади, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним або призначеним. І нарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою. Це логічно вивірені і сумірні з гуманістичними принципами правові конструкції і поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адресні типи і способи правового регулювання, послідовні демократичні процедури прийняття законів та інше.
