Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання
Курсова робота
З предмету: Звичаєве право України
На тему: «Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання»
План
Вступ
Розділ 1. Поняття звичаїв та традицій
Розділ 2. Політичні звичаї і традиції. Політичні узвичаєності
2.1 Поняття та особливості політичних звичаїв та традицій
2.2 Політичні звичаї та традиції в українській історії
2.3 Сучасні політичні звичаї та традиції. Політичні узвичаєності
Розділ 3. Інші національні звичаї та традиції українського народу
3.1 Календарні свята та обряди
3.2 Сімейно-шлюбні звичаї та традиції українського народу
3.3 Значення національних звичаїв та традицій
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Кожне історично-об’єктивне суспільство вимагає чітко визначених правил поведінки, тобто ступеню соціального регулювання, що відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства. Соціальне регулювання – це процес забезпечення певного рівня впорядкованості відносин між людьми та їх об’єднаннями, що реалізується з метою надання суспільству певного ступеню єдності. Соціальне регулювання поділяється на індивідуальне та нормативне. Індивідуальне регулювання – це вдосконалення поведінки людей за допомогою разових персонально регулюючих акцій, що відносяться виключно до одного випадку і до одних конкретних осіб. Нормативне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил, які поширюються на всі випадки даного виду і яким повинні підкорятися всі особи, що потрапили в нормативно-регламентовану ситуацію. Важливими складовими частинами та факторами нормативного регулювання, різновидом загальносоціальних норм є традиції та звичаї.
Розділ 1. Поняття звичаїв та традицій
Звичай – це соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося в процесі співжиття людей в результаті фактичного його застосування впродовж тривалого часу. Що стосується традицій, то професор Оборотов Ю. М. дає таке їх визначення. Традиції – це всезагальний родовий досвід культури, що прийняв стійкий характер, закріплений в певних стереотипах і правилах культурної діяльності. Традиції в праві – це зв’язок часу, соціальний (правовий) спадок, виражений в передачі правової культури правових універсалій (джерел права, правових принципів, правової термінології, правової процедури тощо) з одного часу в інший. Для того, щоб краще зрозуміти, що таке звичай, а що таке традиція необхідно їх розмежувати, вказавши спільні та відмінні риси. Традиції, на відміну від звичаю характерна трансцендентність за походженням, а це означає, що традиція виникає на підставі між общинних зв’язків; дія її не обмежена строго визначеною територією, забезпечується взаємною домовленістю само управлінських одиниць на підставі спільності їх інтересів, тому традиція – перший крок до всезагальності регулятивного впливу на противагу локальності звичаю; традиція є наслідком вищого ступеня розвитку суспільства, який привів до обміну, широкого розподілу праці, шлюбно-сімейних відносин тощо; традиція виникає на основі синтезу звичаїв різних общин. Порівняно із звичаєм традиція – це соціальна норма, якій властива трансцендентна регулятивна дія на суспільні відносини і поведінку людей. Традиція – це наслідок вищого ступеня розвитку суспільства, ніж звичай. Спільними рисами звичаїв і традицій є те, що вони виникли в докласовому суспільстві й зберегли своє регулятивне значення до цього часу, вони охоплюють усі сфери діяльності людини. Як звичаї, так і традиції служать базисом для правотворчості, як правило, шляхом санкціонування. Їм властива ознака нормативності й характер звичаєвого права, ті й інші містять елементи соціальної та культурної спадкоємності, мають ознаки стабільності.
Розділ 2. Політичні звичаї і традиції. Політичні узвичаєності
2.1 Поняття та особливості політичних звичаїв та традицій
Існує багато різноманітних різновидів звичаїв та традицій у всіх сферах суспільного життя. Одним з найголовніших їх різновидів є політичні звичаї і традиції. Вони, так як і інші традиції та звичаї, мають такі загальні риси як наступність, повторюваність, відносна стійкість, емоційність. В сфері політичних відносин діють немало звичаїв і традицій взаємного спілкування соціальних груп, класів, державних і громадських організацій. Серед традицій та звичаїв багатьох країн можна виділити такі, наприклад, як існування політичної опозиції, наявність багатопартійності, побудова державного механізму на основі розподілу влади тощо. Сферою діяльності політичних традицій і звичаїв є сфера відносин, пов’язаних із здійсненням державної влади, з формуванням представницьких органів – державних і громадських, здійсненням громадського контролю за їх діяльністю, реалізацією прав і свобод громадян. Політичні традиції є трансцендентними, тобто є спільними для багатьох країн. Політичні звичаї є характерними для якоїсь однієї країни, тобто в кожній країні є власні політичні звичаї.
Політичні звичаєві норми знаходять свій вираз в різноманітних зовнішніх формах: в програмних документах, деклараціях, маніфестах політичних партій; в конституціях держав, статутах і програмних документах громадських організацій. Політичні звичаї і традиції, що виражені в юридичних актах держави, набувають значення правових норм. Норми конституційного, державного права являють собою політичні норми, в тому числі політичні звичаї і традиції в юридичній формі. Порядок виборів, участь громадян у виборі своїх представників в органи державної влади, інших державних посадових осіб регулюються політичними нормами, що виражені в юридичному акті. До політичних звичаєвих норм належать також і норми, що визначають, регулюють відносини законодавчої, виконавчої і судової влади. Це пов’язано із тим, що не всі відносини між цими органами можуть бути врегульовані за допомогою законів, тому регуляторами можуть бути політичні звичаї і традиції.
Для політичних звичаїв і традицій є характерним наявність наглядно-емоційних засобів їх супроводження, які надають їм більшу виразність, а відповідно і ефективність дії їх як регуляторів.
Однією з особливостей політичних традицій та політичних звичаїв є їх тісний зв’язок із державою, з політичним життям. Цей зв’язок обумовлений тим, що в політичних нормах часто знаходить свій вираз суть політики держави, яка зацікавлена в їх розвитку, закріпленні, наданні їм в певні періоди правового характеру і навпаки. В ряді випадків звичаї і традиції узгоджуються з нормами права, особливо в англійському праві, де конституційні звичаї замінюють писану конституцію. Через відсутність писаної конституції в Англії діє звичаєво-правовий порядок парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних посадових осіб, ритуальної охорони королівського двору, традиції участі монарха в офіційних церемоніях тощо. Право або санкціонує звичаї і традиції або заперечує або «мовчить», тобто не заперечує їх фактичне застосування. В багатьох країнах політичні звичаї закріплюються законодавчо. Так, наприклад, в «Акті про міністрів корони» 1937 року в Великобританії офіційно закріплюється опозиція, визначається її статус, її лідеру встановлюється постійне жалування. Одним із принципів сучасної парламентської системи Нідерландів – «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту» - не записаний у Конституції і є політичним звичаєм, що оформився в 1867 році.
Політика – це активність, що спрямована на досягнення і здійснення максимально важливої влади над людьми в даному суспільстві і в світі взагалі. Політичні звичаї і традиції не обмежуються якоюсь вузькою сферою політичного життя чи якоюсь частиною політичної системи суспільства. Вони діють практично у всіх сферах здійснення політичної влади. Під це визначення підпадає і муніципальна діяльність, і передвиборні кампанії, і самі вибори, і закулісні інтриги, і дипломатія. Право є однією із форм здійснення політики. Політика може здійснюватись і на підставі чистого свавілля, поза всякими правилами.
2.2 Політичні звичаї та традиції в українській історії
В Україні політичні та національні звичаї і традиції були надзвичайно розповсюджені, починаючи з давніх часів, особливо в період козацької республіки на Запоріжжі, в період козацько-гетьманської держави – Гетьманщини і до 20-х років ХХ ст. В роки Радянської влади звичаї і традиції були замінені системою писаного права – нормативно-правовими актами. В цей період роль звичаїв і традицій повністю заперечувалась, вони офіційно не визнавалась як форма права. В останні роки знову з’являється інтерес до цієї форми права, яка, по суті, зв’язана з природними правами людини і обумовлена системою місцевого самоврядування. Це пов’язано із тим, що не всі відносини у політиці можна врегулювати за допомогою лише нормативно-правових актів. Про це свідчать останні події в державі, пов’язані із суперечностями між гілками влади та політичною кризою.
За часів відродження української культури необхідним є знання тих звичаїв, традицій і культурних досягнень, що мали місце протягом минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України. Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перехресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.
За багатовікову історію українського народу склалися певні звичаї і традиції, поняття про справедливість, природне право, норми моралі і поведінки в побуті. Групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи інших відносин, дотримувались їх самостійно чи під впливом громадської думки. Більшість українських політичних звичаїв і традицій мали по суті демократичний характер. Звичаями і традиціями, що носили політичний характер в Україні врегульовувались відносини, пов’язані із здійсненням місцевого самоврядування, судочинства, народовладдя тощо. Розглянемо деякі найважливіші із них. Одним із найдавніших політичних звичаїв українського народу був звичай обрання на вищі державні чи громадські посади. Він походить з ментальності українського народу, який по своїй суті характеризується волелюбністю та схильністю до демократичних традицій. Цей звичай був розповсюджений ще за часів зародження ранньофеодальної Давньоруської держави, коли князя обирали на віче. Це була так звана «військова демократія». Особливого значення цей звичай набув з виникненням демократичної республіки – Запорізької Січі. Там посада кошового отамана, а згодом і гетьмана та всі інші посади були виборними. Вибори здійснювались на Військовій Раді на якій були присутні всі січовики. Під час утворення Козацько-гетьманської держави Б. Хмельницького в результаті Національно-визвольної війни українського народу цей звичай як і багато інших набули поширення у новоствореній державі. Посада гетьмана була виборною. Гетьмана обирали на Генеральній (“Чорній”) раді Війська Запорозького. Згодом цей політичний звичай виборності державних посад, як і інші демократичні звичаї та традиції був закріплений у «Пактах і конституціях законів і вольностей Війська Запорізького» - у так званій Конституції Пилипа Орлика 1710 р. З втратою Україною незалежності і поширенням на неї впливу Російської та Австро-Угорської імперій цей звичай фактично втратив своє застосування, проте існував у свідомості народу. Із спробою відновлення соборності та самостійності України у 1917 році цей звичай поновив свою дію і був офіційно закріплений у «Статуті про державний устрій, права і вольності УНР» від 29 квітня 1918 року, який також незаперечно вважається Конституцією УНР. В Радянський період цей звичай мав спотворений характер та втратив своє демократичне значення, але з після здобуття незалежності України був остаточно закріплений у Конституції України 1996 року. Безумовно принцип виборності вищих органів державної влади та посадових осіб був значною мірою запозичений у демократичних європейських держав, але в Україні він має свої специфічні особливості, обумовлені історичним розвитком та національними політичними традиціями і звичаями. Сьогодні цей звичай хоч і закріплений в законодавстві та реалізується але не в повній мірі. Зокрема його треба більш широко використовувати у місцевому самоврядуванні. Обирати необхідно не лише міського чи сільського голову, а як за стародавнім звичаєм і всіх інших посадових осіб. Взагалі в Україні було надзвичайно розвинуте місцеве самоврядування у вигляді сільської громади. Всі відносини в громадах регулювались народними звичаями і традиціями. На чолі сільської громади стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту і громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Громада несла відповідальність за вчасну сплату податків та видання злочинців. Головною рисою української громади на відміну від російської «общини» було те, що селянин в ній був власником своєї землі, тобто господарем – самостійно вів своє господарство. Тому це стало традицією для всього українського народу – бути господарями на своїй землі. Звідси бере свій початок право приватної власності, що зближує Україну з європейськими державами. Головним органом громадського самоврядування був громадський сход, який виступав посередником між селянською громадою й офіційними органами влади. В сучасний період при реформуванні місцевого самоврядування слід враховувати цей звичай. Так за цим звичаєм міські, сільські та селищні ради необхідно ліквідувати, а мешканці населених пунктів мають бути об’єднані в громади, які самостійно вирішують свої питання. Вони мають обирати голову та секретаря управління громади, керівника правоохоронного органу, податкової, санітарної служби тощо. Що стосується судової системи, то суддів теж необхідно обирати віком не менше 40 років та на строк 5 років. Важливе значення для сучасності мають традиції українського конституціоналізму. У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права. Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали певні риси конституції. До них можна віднести договори Б. Хмельницького та І. Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною і Москвою. 5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади), але з урахуванням національних звичаїв і традицій. Він передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу поділу влад: законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків»; виконавча – Гетьману, а судова – Генеральному Суду. На жаль положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.
