При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що призводить до свавілля, групової або ж особистої диктатури. Відповідно, підкорення велінням державної влади може бути засноване на звичці, переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріального чи морального заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.
Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авторитет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефективності її діяльності є наявність у суспільстві переконання в природності, доцільності і необхідності її велінь.
Найважливішою ознакою державної влади є її політичний характер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов'язані з державою.
2. Поняття права
Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.) [2, с. 239].
В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення.
Право першості в черзі – це норма, що стала звичкою, норма – звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу – це моральна норма.
Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав – це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права.
Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.
Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексєєв, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:
загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);
спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).
Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв – «передзаконодавчого права».
У п. 8 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» корпоративні права визначаються як «право власності на частину (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи право на управління, одержання відповідної частини цієї юридичної особи, а також частини активів у разі його ліквідації згідно з чинним законодавством».
Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади.
«Позитивне право» як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, обґрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини – вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм. З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно – продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави.
Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні [6, с. 75].
Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників.
Тому природні права ще називають «природженими» суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права.
З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».
Юридичне право, у свою чергу, має два значення:
об'єктивне юридичне право – система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм).
Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;
суб'єктивне юридичне право – правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.
Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною.
Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права [1, с. 47].
Висновки
Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена від суспільства, інституалізована у вигляді механізму держави, має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби й інтереси. Тому вивчення характеристик держави повинно здійснюватися з точки зору як єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості.
Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, засобом упорядкування суспільних відносин, а також підхід до держави як до суб'єкта, що об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб та їх об'єднань, державних посадових осіб і органів, законів й інших правових документів.
Держава є організацією, що існує в межах суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:
1) всеохоплююча – об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує як загальносуспільні інтереси і потреби, так і інтереси й потреби його членів (усі інші соціальні організації – політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо охоплюють лише окремі верстви населення);
2) територіальна – об'єднує членів суспільства (своїх громадян) за територіальною ознакою, територія визначає просторові межі поширення її компетенції;
3) офіційна – представляє суспільство, виступає від його імені як всередині держави, так і за її межами;
4) універсальна – організовує членів суспільства для вирішення питань, що торкаються різних сфер їхнього життя, а також життя суспільства в цілому;
6) верховна (суверенна) – є вищою за значенням і силою складовою суспільства й у сфері загальносуспільних інтересів усі інші соціальні організації їй підпорядковуються;
7) централізована – внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець – загальнодержавним структурам (парламенту, президенту, уряду);
8) володіє спеціальним апаратом управління і примусу, повноваження якого поширюються на все суспільство;
9) здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру, який забезпечується можливістю застосування державного примусу.
Враховуючи найважливіші з викладених ознак, можна дати таке визначення державі: держава – це особлива політико-територіальна організація, яка виступає від імені всього суспільства, володіє суверенітетом і спеціальним апаратом управління і примусу, у зв'язку з чим здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру.
Природа правової регуляції у суспільстві обумовлюється біологічною сутністю людини, усвідомленим буттям (наявністю свідомості) та умовами соціального співіснування і що універсальними соціальними атрибутами права, які свідчать про його наявність у суспільстві, є загальнообов’язкові правила поведінки та інститути розсуджування (осуду) цієї поведінки.
Більш послідовним з точки зору ідеї народного суверенітету і визнання народу єдиним джерелом влади є розуміння правотворення як процесу формування правових ідей (правил належного) та перетворення їх в обов’язкові правила поведінки, незалежні від конкретної особи, через схвалення і підтримку з боку суспільства (легітимація).
Владно-державні приписи набувають правового характеру лише за умови відповідності їх волі та інтересам народу (легітимації), легітимності самої влади, відповідності приписів ідеологічним і моральним засадам суспільства та внутрішнім закономірностям права.
Сучасна правова наука характеризується «плюралізмом» концепцій права, причому зміст права становлять не тільки норми закону, підзаконних актів, судова правотворчість, а й мораль, традиції, звичаї, звички, етикет, правосвідомість різних соціальних груп. Норми, зокрема й норми закону, можуть і не виконуватись. Суддя або певний орган, громадянин повинні погоджувати свої дії не тільки з нормами законів і підзаконних актів, пріоритетним можуть бути і принципи справедливості, гуманізму; звичаї можуть виявитись сильнішими за закон.
Принцип верховенства права означає вищу регулятивну значимість права у порівнянні з іншими регуляторами суспільних відносин, що знаходить вираз у мінімальній достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права, позапартійності права, його відносній самостійності щодо політичних сил і деідеологізованості.
Список використаних джерел
1. Великанова М.М., Великанов О.Ю., Половко І. В. Теорія держави та права. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2006. – 164 с.
2. Зайчук О.В., Заєць А.П., Журавський В.С. Теорія держави і права. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 685 с.
3. Осауленко О. І. Загальна теорія держави і права. – К.: Істина, 2007. – 336 с.
4. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – Л.: Край, 2007. – 188 с.
5. Скірський І. В. Теорія держави і права. – Вінниця, 2006. – 292 с.
6. Федоренко Г.О. Теорія держави і права. – К.: КНЕУ, 2006. – 232 с.
Страницы: 1, 2
