По-третє, правовий режим є правовим елементом, що визначає спрямованість правового регулювання, конкретизує відносини у правовій сфері, виділяє суб’єкти та об’єкти права, часові та просторові межі його дії. Іншими словами, за допомогою правового режиму визначаються з одного боку, галузева приналежність правовідносин в умовах схожості предмета та методу правового регулювання, а, з іншого-також комплекс регулятивних, охоронних, захисних тощо засобів, покликаних забезпечити в межах цієї галузі правове опосередкування певної життєвої ситуації. Саме у визначені галузевої спрямованості правового регулювання полягає місце правового режими в правовій системі як самостійного елемента права.
Нарешті, категорії правового режиму дозволяє створити цілісне уявлення про право в єдності його елементів, відображає онтологічний зв’язок з іншими елементами правової системи, визначає правові умови, в яких реалізується інтереси суб’єктів права, а також сприяє підвищенню рівня правової культури та практики правоаналізації.
Таким чином, у спеціально-юридичному розумінні правовий режим – це правова форма, що характеризує процес правового регулювання у певній сфері суспільного життя і є комплексом правових засобів, якими забезпечується порядок динаміки правовідносин у часі ц просторі та визначаються напрями цього регулювання[7;13-15].
РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ПОДІЛУ ПРАВА
Одним із основних принципів, системо утворюючих для інститутів держави, є принцип поділу влади. У науці конституційного права визначення цього принципу є неоднозначним. Насамперед це пов’язане із різними підходами до розуміння природи концепції розподілу державної влади в теорії держави. Розподіл влади – це одночасно політико-правова доктрина й конституційний принцип, який покладений в основу організації влади будь-якої демократичної держави. Як політико-правова доктрина її початки простежуються ще у працях видатних мислителів стародавнього світу: Аристотеля, Платона, Епікура, Полібія. Хоч як концепція поділ влади обґрунтований такими мислителями, як Дж. Локк, та Ш. Монтеск‘є.
Найбільш життєздатною виявилася концепція розподілу влади Ш. Монтеск’є. Саме в його інтерпретації ця ідея дістала своє відображення і закріплення в конституційних актах як конституційний принцип. Ідея Ш. Монтеск’є полягає у необхідності захисту свободи особистості від свавілля державної влади. На його думку, цього можна досягнути шляхом забезпечення розподілу та рівноваги влади. Він називає законодавчу, та виконавчу та судову владу. Саме ці гілки влади розподіляються між різними органами і, будучи незалежними одна від одної за своїм складом та статусом, однак пов’язаних між собою внутрішньої залежністю довірених їм функцій, стримують одна одну.
Необхідно зазначати, що хоч теорія поділу влади. Ш. Монтєск’є покладено в основу сучасного конституційного принципу поділу влади, одинак вона зазнала значного доповнення в сучасному конституційному праві.
Для з’ясування сутності цього принципу в сучасній науці конституційного права необхідно вирішити такі завдання: по-перше, єдність державної влади; по-друге, природу розподілу державної влади; по-трєтє, поняття гілки влади та їх види; по-четверте, концепцію стримання та противаг, ідею субсидіарності гілок влади; по-п’яте, моделі розподілу державної влади.
У сучасній теорії конституційного права існують різноманітні підходи тлумачення природи розподілу влади. Наприклад, А. Шайо розподіл влади описує у двох моделях. Перша з них базується на розподілі гілок влади, інша – на розподілі компетенції між різними органами. В. Шаповал звертає увагу на "жорсткий" розподіл влади, за якого взаємовідносини між гілками влади розглядаються у вигляді рівностороннього трикутника. Поряд із цим, більшість підходів тлумачення розподілу влади зводяться до теорії функціонального розподілу влади.
Згідно з теорією функціонального розподілу компетенції між різними органами влади під розподілом влади розуміються окремі форми здійснення державної влади, тобто функції державної влади. Також функції державної влади розподіляються за формулярним або суб’єктивним змістом. У цьому значенні – це здійснення окремих функцій державної влади окремим державним органом або особливою групою державних органів, пов’язаних між собою.
Найбільш вдалим тлумаченням поділу влади є компромісне визначення між теорією єдності влади, а, зокрема, її соціальною єдністю (принципом народовладдя), теорією парламентаризму (принципом представницької демократії) та організаційно-правовим розподілом влади (принципом поділу держаної влади). Тобто принцип поділу державної влади розглядається у вза’ємозвязку із принципом народовладдя.
Згідно з цим підходом влада в державі належить народові, який її може здійснювати безпосередньо або через обрання представників до державних органів. Через інститут представницької демократії здійснюється делегування функцій з реалізації влади органами державної влади. Тут влада перетворюється на сукупність різних владних функцій (законодавчої, виконавчої, судової), які здійснюються незалежно одна від одної різними державними органами.
У зв’язку з цим виникає необхідність у такій системі органів державної влади, яка б унеможливлювала зосередження всіх функцій влади в одного органу. Таким чином, застосовується певний механізм розподілу цих функцій, розроблений теорією та практикою конституціоналізму, який у кожній окремій державі може суттєво відрізнятись. Цей механізм дістав свого відображення в інших елементах принципу поділу влади. До таких елементів належить розмежування предметів відання та повноважень між вищими рангами державної влади та елементи врівноваження гілок влади.
Одними із науковців, які у своїх роботах досліджують поняття гілки влади, є В. Чіркін та Т. Хабрієва. На їх думку, гілка державної влади передбачає: по-перше, існування особливих спеціалізованих и однорідних держаних органів, які посідають окреме місце в цілісному державному апараті та виконують окремо визначену роботу в управлінні державою; по-друге, самостійність державних органів кожної гілки влади, які при виконанні своїх специфічних завданнях не підзвітні ніякім іншим органам; по-третє, структурованість гілки влади, тобто це не просто сукупність органів, а структура в державному механізмі; по-четверте, організаційно-юридичну трансформацію окремої функції державного апарату з управління суспільством; по-п’яте, специфічні форми,методи та процедури її діяльності.
Щодо видів гілок влади, то теорією і практикою конституціоналізму розроблено багато видів, способів поділу функцій і владних повноважень. Класичну ( тричленну) систему розподілу влади на три гілки – законодавчу, виконавчу,та судову. Цей розподіл є найпоширенішим у сучасному конституціоналізмі.
Поряд з цими гілками в окремих державах теорією і практикою конституціоналізму розроблено можливість закріплення в конституційних актах й інших видів гілок владою Серед них можна назвати такі: установча, виборча, муніципальна, інформаційна, контрольна
Також, необхідно зазначити, що в теорії держави і права важливе значення має концепція стримувань та противаг. Вона полягає в тому, що гілки влади повинні бути не тільки розподілені, а й врівноважувати одна одну. В юридичній літературі існує багато визначень цієї концепції .Система стримувань та противаг це додаткова гарантія неможливості зосередження влади в однією з гілок влади, яка доповнила сам розподіл влади на гілки. Це положення увійшло в сучасній конституції в тому чи іншому формулюванні.
Змістом системи стримувань та противаг є її елементами. Наприклад В. Лазарєв до основних елементів системи стримувань та противаг відносить такі: обмеження повноважень посадових осіб строком, несумісність депутатського мандату із зайняттям відповідальної посади в апараті управління, право вето на законопроекти, право розпуску парламенту, контроль за законодавчою владою, що здійснюється народом у ході виборів, незалежність суддівського корпусу тощо.
Система стримувань та противаг як нормативно визначена система може доповнюватись системою неформальних контактів між гілками влади. Вони можуть здійснюватись у сфері погоджувальних процедур, створювання погоджувальних комісій, залучення посередників до переговорних процесів у особі громадських організацій та політичних об єднань та партій. Характерною особливістю цієї системи є те, що вона не закріплюється нормами права і тому є дієвою в державах з високим рівнем політичної культури.
Найсучаснішим доповненням принципу розподілу влади є концепція субсідіарності гілок влади, яка починає складатись як принцип конституційного права в Європейському союзі. Дана концепція дістала свого закріплення Маастрихтському договорі 1992р. як критерій для розмежування між Єворпейським Союзом і державами – членами Європейського Союзу. Ця концепція характеризується такими ознаками: 1)повноваження делегуються тому рівневі публічної влади, який може їх найефективніше реалізувати; 2) гілки влади, їх органи сприяють один одному в здійсненні функцій держави, якщо це дозволено конституцією і якщо органи, якими здійснюється сприяння у здійсненні цих повноважень, не заперечують цьому.
Хоча розподіл один, способи його реалізації різні. Вони відрізняються специфічними особливостями. Визначений конституцією порядок формування та принципи взаємовідносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади визначають існуючу в державі форми правління. Так, у науці конституційного права прийнято виділяти дві форми державного правління – монархії та республіки, серед яких найпоширенішою в сучасному світі є республіканська форма правління, яка має три класичних різновиди – парламентську, президентську та змішану. Поряд з цим, у теорії конституційного права здійснюють класифікацію розподілу влади на "м‘який" та "жорсткий" розподіл функцій державної влади. "М’який розподіл влади існує в парламентських республіках, "жорстокий" - в президентських. Необхідно зазначити, що у сучасних конституційних системах починає переважати "м яка" модель розподілу влади. В юридичній літературі можна зустріти й класифікацію, за якою поділ влади в парламентських формах називають німецькою системою, а в умовах президентської – американською системою поділу влади.
Необхідно звернути увагу,що форма правління – це важливий, але єдиний фактор, який визначає зміст реалізації принципу поділу держаної влади. Його здійснення залежить також від конкретної історичної ситуації, що слалося в державі, демократичних традицій, партійної системи, державного режиму, рівня та типу політичної культури суспільства[7; 20-24]
2.1 Органи законодавчої влади
Верховна Рада України (ВРУ) — представницький орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.
Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об’єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 14 депутатів.
Керівництво Верховною Радою України здійснює Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. Згідно Конституції України він :
· веде засідання Верховної Ради України;
· організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;
