Переділивши людей в державі на три стани, Платон намагався визначити функції кожного стану в ідеальній державі.
На чолі держави, на думку Платона, необхідно поставити філософів, причетних до вічного блага і здатних утілити небесний світ ідей в земному житті. Істинні філософи, пояснював Платон у праці «Держава», не прагнуть до влади, але їх управління необхідне для блага інших і державного цілого. Не держава для філософів, а філософи для держави.
Обґрунтовуючи необхідність поєднання філософії з політичною владою, мислитель писав: «Доки в державах не будуть царювати філософи, або нинішні царі не стануть Ґрунтовно філософствувати, доки державна сила і філософія не зіллються в одне ціле, доти ні міста, ні навіть весь людський рід не дочекаються кінця злу».
Платон порівнював управління державою з управлінням кораблем. Він казав: «Подібно до того як управління кораблем доручається людям, які знаються на корабельній справі, так і управління державою повинно доручатися людям, які мають для цього необхідні знання, володіють істинною філософією.
Як бачимо, і Платон у своєму проекті ідеальної держави відходив від принципу «аристократії крові» і заміняв її «аристократією духу». Ідея правління мудрих у той час не була новою. Попередні прогресивні мислителі вже почали нею керуватися. Платон, обгартовуючи цю ідею, переусвідомив її в інтересах рабовласницької знаті й наділив філософів-правителів якостями інтелектуальної винятковості, духовної еліти.
Другим станом ідеальної держаки Платона були воїни. Це – наймані особи, вони утворювали нижчий державний апарат, слідкували за порядком усередині країни і захищали від нападу ззовні. Воїни мусили повністю віддатися справі військової підготовки та бути вільними від будь-яких інших занять.
Третій стан ідеальної платонівської держави складали хлібороби і ремісники. Вони були громадяни держави, але своїм становищем близькі до рабів.
Такими були три стани та їхня роль в ідеальній державі Платона. Наступний захід, якого, на думку філософа, необхідно було здійснити для побудови ідеальної держави, – це встановлення спільного майна і побуту для перших двох станів. «Ніхто не повинен володіти ніякою приватною власністю, якщо в цьому немає крайньої необхідності».
Установлення спільної власності для філософів і воїнів є найкращим засобом установлення єдиної думки, солідарності і спільних бажань у державі. Цим Платон сподівався міцно з'єднати два панівні класи, які утворюють разом клас охоронців держави, в єдиний колектив і забезпечити солідарність перед лицем рабів і зовнішніми ворогами.
Отже, пропонуючи встановити спільну власність для вищих станів, мислитель думав не про становище народу, а про зміцнення панівного становища верхівки рабовласницького суспільства і стабілізацію порядків у запропонованій державі.
Суттєвою особливістю платонівської ідеальної держави була відсутність індивідуальної сім'ї для воїнів і державне виховання громадян. «Індивідуальної сім'ї немає, – заявляв Платон, – діти забираються у батьків з самого народження і виховуються державою».
Виховання дітей проводиться спеціально призначеними для цього особами за детально розробленою програмою. У творі «Держава» філософ дав детальні вказівки відносно кола дисциплін, що мали викладатись, і порядку проходження обов'язкового навчання. Поруч із природничими, гуманітарними науками, Платон пропонував дітям заняття гімнастикою, танцями і музикою. Гімнастика і танці зміцнюватимуть їхнє тіло, а музика буде пом'якшувати й виховувати душу.
В ідеальній державі Платон рекомендував також установити регулювання шлюбних відносин з метою покращення людської породи.
Будучи натхненний прикладом відсталої стародавньої Спарти, де збереглися значні пережитки матріархату, в результаті яких жінки посідали порівняно високе становище в суспільстві, Платон доводив необхідність зрівняти воїнів із жінками як у вихованні, так і в правах, якими останні наділяються. Порівнюючи воїнів-охо-ронців із сторожовими псами, він заявляв: «Самки сторожових псів повинні бути в такому ж становищі, як самі сторожові пси».
Ось такі заходи слід було здійснити, на думку філософа, для того, щоб побудувати ідеальну державу, яка, як це випливає зі сказаного вище, була не що інше, як аристократичний державний устрій, справедливе управління кращих.
Платон виходив із переконання, що його проект ідеальної держави, хоч і з труднощами, але може бути практично здійснений. Щоправда, він застеріг: навіть якщо така ідеальна держава і виникне на землі, вона не буде вічною, бо через неминуче псування людської натури зміниться іншими формами правління.
Ідеальному (аристократичному) державному устрою мислитель протиставив чотири інші форми, які заступають одна одну циклічно. Аристократія поступається місцем тимократії (військовій формі правління), далі настають олігархія, демократія і тиранія. Всі ці форми держави (опріч аристократії) Платон називав хибними.
Тиран завжди домагається влади як «ставленик народу». Тиранія – найгірший вид державного устрою, де панують беззаконня, знищення видатних людей – потенційних противників, постійне інспірування потреби у вождях (наприклад, війни), підозри у вільнодумстві й численні страти під надуманим приводом зради, «очищення» держави від усіх тих, хто мужній, розумний чи багатий. Тиранія – панування найгіршого, оточеного натовпом негідників.
Основні відмінності другої держави від першої, змальованої в «Державі», такі: по-перше, філософ відмовився від колективної класності перших двох станів і встановив для громадян єдиний порядок користування майном. Земля є власністю держави, а кожний громадянин одержує земельний наділ та будинок, якими коригується на правах володіння. Всі інші види майна громадяни можуть набувати в приватну власність, але її розміри обмежено.
Значною владою наділено виборну раду з 360 членів. Згадуються й народні збори, в яких беруть участь усі громадяни, причому перші два розряди повинні бути присутні на них обов'язково. Замикають ієрархію державних органів особливі «нічні збори» з десяти наймудріших охоронців, яким вручається доля держави. Всі виборні державні органи і правителі зобов'язані діяти в точній відповідності з законом. Причому правителі керуються лише справедливими законами – визнаннях розуму. Платон поділяв положення Сократа про ідентичність законного і справедливого.
Сказане свідчить про те, що мислитель надавав великого значення закону й законності в житті суспільства. «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою, – писав Платон. Там же, де закон є володарем над правителями, а вони – його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги». І Платон вимагав суворого покарання за відхід від законів, оскільки вони регламентують публічне і приватне життя людей, визначають порядок дня і ночі.
Це так за задумом, а насправді над усією платонівською конструкцією держави і законів надалі домінує не тільки політичний, а й інтелектуальний аристократизм, а саме правитель, який володіє справжніми знаннями, стоїть вище закону. Зокрема, в діалозі «Закони» Платон вирізнив два види державного устрою: один-де над усім стоять правителі, другий-де й правителям приписано закони. І десять мудреців із «нічних зборів» причетні, на думку Платона, до божественної істини, і в цьому сенсі вивищуються над законами.
Цікавими є погляди філософа на те, що таке правильні й неправильні закони. Правильними є лише ті закони, які встановлені заради загального блага всієї держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу. «Ми визнаємо, що там, де закони встановлені в інтересах небагатьох людей, не може бути мови про державний устрій, а тільки про внутрішній розбрат, і те, що вважається там справедливим, надаремно має це ім'я».
Аристотель народився в невеличкому містечку Стагірі; його діяльність припала на період гострої кризи афінського полісу. Юнаком приїхав до Афін і вступив до школи Платона.
Невдовзі Аристотель став найблискучішим учнем філософа. За словами пізніших біографів, Платон назвав його розумом школи.
Після смерті македонського царя Олександра 323 р. над Аристотелем через його промакедонські симпатії нависла загроза звинувачення в безбожності. Мова йшла, як і у випадку з Сократом, про нелояльність його до Афін. Аристотель покинув Афіни. Свій поспішний відхід з міста він іронічно пояснив небажанням допустити повторний гріх афінян проти філософії. По декількох місяцях Аристотель помер на батьківщині своєї матері в м. Халкісі.
Значну роль в історії філософії відіграла критика Аристотелем Платона, його вчення про ідеї. Аристотель доводив неплідність платонівського вчення, яке додавало до кожної речі її ідею, через що замість переконливого пояснення природних явищ Платон лише подвоював кількість предметів, які потребували пояснення. Аристотель не міг погодитися з думкою Платона про те, що ідеї складають особливий надчуттєвий світ, законам якого кориться реальне буття. Він розумів, що ідеї, стосовні до буття, не передують чуттєвим речам, а є логічним розумуванням і не можуть існувати окремо від предметів природи.
У своїх творах філософ визнавав об'єктивне існування матеріального світу, який завжди був, завжди буде і для свого пояснення не потребує надуманого платонівського світу ідей. Пізнання істини – це, передовсім, пізнання природних явищ; відчуття, уявлення й поняття похідні від реальних речей.
За вченням цього мислителя, сутністю (тобто реальністю) є кожна окрема річ, що являє собою поєднання форми й матерії. Але сама матерія, твердив він, не є сутністю, тому що вона зазнає змін. Матерія як така – це щось невизначене, безформне, без'якісне, таке, що лише частково піддасться пізнанню і сприйняттю відчуттями. Отже, неможливо, щоб матерія була сутністю. Сутністю має вважатися радше форма, або поєднання форми й матерії – індивідуальні одиничні речі.
Формою є те, що індивідуалізує матерію. З матерії виникає все, а тому матерія є чистою можливістю. Але виникає з матерії та стає дійсністю завжди щось визначене. і те, що визначає матерію, є формою – це незмінні вічні види речей, що реалізуються в матерії.
Отже, форма, за вченням Аристотеля, має примат перед матерією. Формальне означає суттєве, наявне в дійсності. Тому не дивно, що в «Політиці» він надав такого великого значення класифікації форм. Класифікувати й пізнавати форми означає пізнавати сутність речі.
Вчення про співвідношення форми й сутності (матерії) було покладено мислителем в основу його вчення про державу і право.
Аристотель був не тільки великим філософом, а й уважним і глибоким дослідником питань суспільно-політичного життя. Свої соціально-політичні та правові погляди він виклав у таких шорах, як «Етика», «Політика», «Афінська політія», «Риторика» га ін.
За вченням Аристотеля, держава – природна форма співжиття, її людина за своєю природою – істота політична. Першим видом спілкування є сім'я; з декількох сімей виникле поселення або рід; зрештою, об'єднання декількох сіл складає державу. Якщо сім'я – проста форма, село – вища, то держава – найвища форма людського співжиття. Будучи найвищою формою співжиття, держава не тільки кількісно, а й якісно відрізняється від інших форм співжиття.
На відміну від сім'ї та поселення, заснованих на прагненні до продовження роду і на батьківській владі, держава утворюється завдяки моральному спілкуванню між людьми. Держава, писав Аристотель, не є спільністю місця проживання, вона не створюється для відвернення взаємних образ чи заради вигоди обміну. Звичайно, продовжував він, усі ці умови повинні бути в наявності для існування держави, але навіть і за наявності їх усіх іще не буде держави; вона виникає лише тоді, коли складається спілкування між сім'ями і родами заради кращого життя.
