Втручання старшого Війська Запорозького часто потребувалося і при розв'язанні конфлікту козаків з представниками інших соціальних верств. Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем, відповідно там само під час судочинства реалізувалося і козацьке право.
3. Литовсько-польські джерела права
Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у Великому князівстві Литовському стало укладання в XVI ст. трьох Литовських статутів. Кодифікація литовсько-руського права відбулася за принципами пріоритету писаних законів (хоч у самих Литовських статутах містяться посилання на давні звичаї), єдності права (хоч Литовський статут не суперечив дії інших нормативно-правових актів), суверенності держави (хоч у 1569 р. цей суверенітет було втрачено) та рівності усіх перед законом (хоч реально Литовські статути визнали неоднакову правоздатність різних суспільних груп) [7]..
Ініціатива прийняття Першого Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 р. подали Великому князеві Литовському прохання «дарувати» писані закони, в яких знайшли б відображення їх права і привілеї[8].
Роботи з підготовки Першого Литовського статуту проводилися упродовж першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна та судова практика органів державної влади, звичаєве право, норми писаного права (Руська правда, Судебник Казимира 1468 р., привілеї та грамоти Великого князя Литовського), пристосоване до місцевих потреб польське право, а також норми канонічного права (Номокамон, Еклога тощо).
В.Пічета і Й.Юхо зазначають, що під час роботи над проектом Першого Литовського статуту кодифікатори вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних завдань, що зводилися до розмежування норм права за окремими галузями, розміщення їх за системним методом, введення юридичних новацій, що раніше були невідомі литовсько-руському праву [9].
Ще у середні ХІХ ст. відомий польський вчений В. Мазейовецький писав: «Литовський статут є значною пам’яткою законодавства своєї епохи і таким, якого не мала сучасна йому Європа». Причиною такого визнання в науковому середовищі Першого Литовського статуту був його зміст, що відображав правову культуру, історичні умови та специфіку суспільних відносин у Великому князівстві Литовському. На певному етапі розвитку цих відносин магнати та шляхта спромоглися втілити у законодавстві свої права та привілеї. Епоха та умови, за яких відбувалася кодифікація права у Великому князівстві Литовському, надавали їм, порівняно з іншими середньовічними європейськими державами, певних особливостей. Правова система Великого князівства Литовського формувалася під впливом західної традиції права, проте визначальною в укладанні Литовських статутів була східна традиція, яка, передусім, виражалася у багатій правовій спадщині Київської Русі.
Перший Литовський статут містив норми цивільного, земельного, державного, кримінального та інших галузей права. Він закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом надання привілеїв, зрівнював
шляхту в єдиний стан. Водночас цей кодифікований акт забезпечував деякі права селян, у тому числі право власності на землю. Перший Литовський статут зазначав, що право є для всіх єдиним, що було дуже прогресивним принципом у тогочасній Європі[10].
Литовський статут 1529 р. був першим у тогочасній Європі систематизованим зводом різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище різних соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління та суду.
Перший Литовський статут (згодом він отримав назву «Старий») після детального обговорення був затверджений сеймом у Вільнюсі 29 вересня 1529 р. Цей нормативно-правовий акт складався з 13 розділів і 264 статей (артикулів). У перших трьох розділах було поміщено, в основному, норми державного права та принципові положення інших галузей права, в четвертому та п’ятому – шлюбно-сімейного і спадкового, в шостому – процесуального, в сьомому – кримінального, у восьмому – земельного, в дев’ятому – лісового і мисливського, в десятому – цивільного, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому – кримінального та процесуального права.
Головну редакційну правку Першого Литовського статуту здійснив воєвода віленський і канцлер Великого князівства Литовського Альбрехт Гаштольд, який очолював кодифікаційну комісію, що створила проект статуту. Відомий польський вчений Ю.Бардах висунув припущення, що у процесі редагування Першого Литовського статуту А. Гаштольду допомагали видатні представники тогочасної юридичної науки, серед яких були доктори права В. Чирка і Є. Таліат[11].
Питання про мову тексту статуту 1529 р. є дискусійним в історико-правовій науці. К. Яблонські і С. Лазитка вважали, що нею була давньобілоруська, А.П. Ткач – давньоруська, А. Пашук – суміш білоруської, української та російської, а В. Дядиченко – українська мова. Українські лінгвісти стверджують, що Литовські статути були написані руською мовою, під якою необхідно розуміти загальну для українців і білорусів літературну мову, яка сформувалась під час входження українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського [12].
Перший Литовський статут під час його прийняття не був надрукованим. Для практичного використання він переписувався і розповсюджувався в рукописній формі. Внаслідок еволюції законодавства рукописні списки статуту доповнювалися новими статтями. Згодом списки
Першого Литовського статуту стали багаточисельними. Їх також пере-кладали іншими мовами, зокрема латинською (1530 р.) і старопольською (1532 р.). Однак досі списків статуту 1529 р. збереглося доволі мало, а оригінал було загублено. Відомо про існування дев’яти списків (Замойського, Дзялинського, Слуцького, Лаврентіївського, Фірлейського, Пулавського, Ольшевського, Остробрамського і Свідзин-ського).
Перший Литовський статут був типовою пам’яткою феодального права. Він забезпечував правову охорону прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки, класу феодалів – магнатів, обмежував права простих вільних людей (зокрема селян) і закріплював безправ’я залежних і невільних людей. Перший Литовський статут став юридичною базою подальшої еволюції законодавства та проектування Другого Литовського статуту 1566 р..
У 30–40-х рр. XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбувалися значні соціально-політичні зміни. Зміцнилося економічне і правове становище шляхти, значну частину якої не влаштовував Перший Литовський статут. Від 1544 р. представники шляхти на кожному засіданні сейму наполегливо вимагали внести в інтересах свого суспільного стану зміни в цей нормативно-правовий акт. Впродовж 20 років Великий князь Литовський і магнати відхиляли наполегливі пропозиції шляхти. Проте під час Лівонської війни їм довелося піти на компроміс, щоб забезпечити активнішу військову підтримку шляхти. З метою розробки проекту Другого Литовського статуту 1551 р. було створено спеціальну комісію з 10 осіб, до складу якої ввійшли п’ятеро католиків і п’ятеро православних.
Цю кодифікаційну комісію очолив єпископ Ян Доманівський, який був членом асесорського суду, знавцем магдебурзького та канонічного права. Серед учасників проектуальної комісії були також такі знавці судової практики, як Мартин Володкович і Павло Островицький. У комісії працювали не лише висококваліфіковані практикуючі юристи, а й відомі науковці Августин Ротундус і Петро Раїзій, які здобули юридичну освіту та наукові ступені у високоавторитетних західноєвропейських університетах. Так, Станіслав Наркуський володів однією з найбільших у державі приватних бібліотек, був добре обізнаним у юриспруденції. Загалом до роботи у кодифікаційній комісії були залучені також представники всіх земель, які входили до складу Великого князівства Литовського.
Проектуючи Другий Литовський статут, комісія паралельно готувала інші нормативно-правові акти, які б спростили процедури його впровадження в юридичну практику.
У 1563 р. був прийнятий привілей, який зрівнював у правах православну та католицьку шляхту. У 1565 р. після створення повітових сеймиків шляхта отримала широкі можливості у сфері здійснення місцевого самоврядування. Судова реформа, яка розпочалася після Бельського сейму 1564 р., запровадила чітку судову систему Великого князівства Литовського, в основу якої було покладено становий принцип. Внаслідок цієї реформи було утворено земські, гродські та підкоморські суди.
Кодифікаційна комісія працювала близько п’ятнадцяти років. Створений нею проект Другого Литовського статуту був затверджений на засіданні сейму у м. Вільно (Вільнюс) 21 грудня 1565 р. Юридичної дії цей нормативно-правовий акт набув від 1 березня 1566 р. Другий Литовський статут був прийнятий спільно з додатками, тобто привілеями 1563, 1564, 1565 рр. [13].
Другий Литовський статут 1566 р. складався з 14 розділів і 367 статей (артикулів). У першому розділі було передбачено положення, що проголошували основні принципи литовсько-руського права та норми державного права; у другому – норми про військову службу; у третьому – права та привілеї шляхти; у четвертому йшлося про організацію судової гілки влади; у п’ятому – про сімейне право; у шостому – про опікунське право; у сьомому – про договірне право; у восьмому – про спадкове право; у дев’ятому – про правове регулювання земельних спорів; у десятому – про лісове та мисливське право. Останні чотири розділи встановлювали правила кримінальної відповідальності, а саме: одинадцятий – за насильства та злочини проти шляхти, дванадцятий – за злочини проти простих людей, тринадцятий – за майнові злочини, а чотирнадцятий – за інші злочини.
Списки Другого Литовського статуту 1566 р. переважно пов’язані з Волинню та Наддніпрянщиною, що й не дивно, оскільки на території Литви та Білорусі цей нормативно-правовий акт діяв тільки від 1566 р. до 1588 р. Кількість цих списків визначити дуже важко. Литовський дослідник В. Рауделюнас стверджував, що в науковій літературі згадується понад 60 списків, 40 з яких написані старопольською мовою та латиною, а 6 – мовою оригіналу, тобто староукраїнською. Одним з найвідоміших списків Другого Литовського статуту староукраїнською мовою є спиcок
Василя Ісаєвича, який жив у XVIII ст., займався адвокатською практикою, був київським синдиком і присяжним писарем.
Н.Яковенко вважала, що в епоху юридичної дії Литовського статуту кожна посадова особа намагалася отримати у свою домашню бібліотеку юридичної літератури копію цього документа.
Правові норми, передбачені у Другому Литовському статуті 1566 р., відображали спектр правовідносин у тогочасному суспільстві та комплексно забезпечували державно-правовий захист інтересів привілейованого суспільного стану магнатів і шляхти. Норми державного права, які встановив статут 1566 р., визначали територію Великого князівства Литовського, порядок утворення та діяльності державних органів, права та привілеї феодалів. На підставі Другого Литовського статуту збільшувалась роль сейму, обмежувалась влада великого князя. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових актів законодавства не могли вирішуватись Великим князем Литовським спільно з панами-радою, а тільки на загальному сеймі.
