Адміністративний розподіл півдня України розвивався відповідно до загальноросійської політики уніфікації місцевого управління. Царський уряд залучає сюди іноземців для освоєння земель. З’являються територіальні утворення: Нова Сербія, Слав’яносербія, Новослобідський козацький полк. Указом царя від 22 березня 1764 року Нова Сербія в Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося з двох департаментів — військового та цивільного.
З 1775 року все Північне Причорномор’я поділялося на дві губернії — Новоросійську та Азовську. 1783 року на землях кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі, а з Азовської та Новоросійської губерній було утворене Катеринославське намісництво. У січні 1795 р. було створено Вознесенську губернію, яка в листопаді стала намісництвом. Але намісництва незабаром були ліквідовані указом Павла І “Про новий поділ держави на губернії” від 12 грудня 1796 р[8].
Зазначимо, що суспільний лад українських земель у складі Росії також зазнав змін.
В умовах покозачення української шляхти під час національно-визвольної війни українського народу соціальне відокремлення козацької старшини привело до створення такого аристократичного прошарку, як знатне військове товариство. Його верхівку складало бунчукове товариство — генеральна старшина.
Значкове товариство також входило до “знатних товаришів”. Це — полкова старшина. Ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не потрапив у перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.
Всі ці категорії верхівки козацтва мали привілеї у підсудності, володінні великими земельними ділянками, у можливості отримувати різні посади в Генеральному уряді, мали виключне право на заняття промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати податків, повинностей, мита тощо. В Глухівських статтях 1669 р. цар підтвердив вольності і привілеї української верхівки, які вона отримала від Богдана Хмельницького.
1764 року генеральна козацька старшина царським указом отримала права російського дворянства, а 1783 р. вся українська шляхта була зрівняна в правах з російським дворянством, що було підтверджено жалуваною грамотою дворянству у 1785 році.
До знатного товариства за соціальним статусом наближалося біле духовенство, величезні привілеї мало й чорне духовенство. Зростали земельні володіння монастирів, які швидко багатіли. 1685 року Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, але це не порушило наданих привілеїв.
Для козацтва правовою основою його стану була військова служба. Постійну службу несли реєстрові козаки, якими почали вважати всіх козаків після 1654 року.
Рядові козаки також мали певні привілеї: звільнялися від податків, військових постоїв, підлягали тільки козацькій адміністрації, а також мали права на промисли, на виготовлення алкогольних напоїв для власного споживання. У XVIII ст. почалося інтенсивне розшарування козацького стану. З’являються такі категорії: підпомічники — козаки, які втратили своє господарство. Вони виконували повинності, як і селяни, хоча й менші. Підсусідники — вихідці зі збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали власності і наймитували в заможних козаків. У разі, коли хтось із підсусідників розбагатів, то закон дозволяв переходити такому до заможної верстви.
У Запорозькій Січі також відбувалася майнова диференціація козацтва. Старшина перетворювалася на великих землевласників. Козацькі низи — голоту і сіромах — після ліквідації Запорозької Січі було переведено в розряд селян-однодворців, на яких покладався подушний податок і яким заборонялося переселятися з місця на місце.
В становищі селян відбуваються значні зміни. Якщо після 1654 року правове становище селян і козаків було майже однаковим, навіть дозволявся перехід з одного стану до іншого, то поступово селяни закріплюються за землею і виконують повинності на користь власника. Гетьманськими універсалами козацькій старшині, монастирям надавалися земельні володіння разом з селянами. Універсали підтверджувалися царською адміністрацією і зобов’язували селян віддавати або частину врожаю, або сплачувати податки (“чинш”) за користування землею. 1701 року Мазепа видав універсал, яким поряд з існуючим порядком вводилася вже панщина. Селяни мусили також сплачувати податок на користь державі — “стацію”, — який йшов на утримання війська і сплачувався або грошима, або в натуральній формі. При цьому не встановлювалася конкретна одиниця оподаткування. Окремо сплачувався податок на утримання гетьманської адміністрації — “показенщина”. Це — встановлене мито на виробництво і продаж горілки, продаж тютюну, дьогтю тощо[9].
У ІІ пол. XVII ст. загальна тенденція покріпачення селян у Російській імперії поширилася на Україну. 1721 року в універсалі гетьмана Скоропадського селянські переходи заборонялися. Фактично в цьому універсалі, підтвердженому царським указом 1763 р. в Україні затверджувалося кріпацтво. Повне і остаточне закріпачення селян закріплялося указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 року.
Правове становище жителів міст було близьким до становища державних селян. В окремих випадках подушний податок з міщан перевищував податок з селян. Міщани магістратських міст користувалися податковим і судовим імунітетом, пільгами на заняття ремеслом, торгівлею, промислами. В ратушних містах населення сплачувало податки до гетьманської скарбниці і виконувало ряд повинностей. У містах обох типів міщани за власні кошти утримували міську адміністрацію, сплачували податки духовенству, на ремонтні роботи в місті тощо.
РОЗДІЛ ІІІ. КОДИФІКАЦІЯ ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ
В період Гетьманщини неодноразово робилися спроби видання актів загальноросійського значення. Так, виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, який діяв в Україні, “Саксону” та “Порядку”. Але повного перекладу не було здійснено.
У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.
Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: “Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу”. Ця комісія підготувала 1743 року збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелмінське”, “Зерцало саксонів” П. Щербича, “Порядок прав цивільних” Б. Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики[10].
Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана”, своєрідний табель про ранги.
Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.
Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — “Суд і розправа в правах малоросійських” (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.
Здійснювалися й приватні кодифікації: “Книга Статут та інші права малоросійські” (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.
1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено “Екстракт малоросійських прав”. Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.
1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат розробив новий збірник “Экстракт из указов инструкций и постановлений”. В його основу були покладені “Екстракт малоросійських прав” (1767 р.), “Установлення про губернії” (1775 р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для практичного застосування.
В 1807 р. було створено “Собрание малороссийских прав”. Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.
Необхідно звернути увагу на ту обставину, що в ІІ пол. XVII—XVIII ст. зазнали подальшого розвитку головні галузі права та їх інститути. Так, в інституті права власності на землю поряд зі старими способами набуття землеволодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель — застосовувалися нові: отримання на ранг за службу, нагорода з боку царя, гетьмана чи полковника, а також за давністю володіння.
Всі земельні володіння поділялися на два види — рангові і вотчинні. Рангові — це тимчасові володіння: передача, “пожалування” земель на певний термін конкретним особам на певних умовах. З середини XVIII ст. кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння. При цьому в ІІ пол. XVIII ст. право на землю мали тільки козацька старшина і шляхта. Рядові козаки та селяни мали лише право подвірного землекористування. В Запорозькій Січі земля вважалася загальнонародною, а мешканці Січі виступали як землекористувачі. Вони платили податки Січі й виконували різні повинності.
У цивільному праві розвивався також інститут зобов’язальних відносин, які випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Так, щоб скласти договори міни і купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, позики, особистого чи майнового найму вимагалося письмове занесення про це в книгу актів. А купівля-продаж землі затверджувалася гетьманськими універсалами або указами царя. За невиплату боргу за рішенням суду здійснювалася конфіскація майна чи відчуження земельного наділу боржника.
Зобов’язання із заподіяння шкоди розподілялися на ті, що завдавали шкоду особі, і ті, що завдавали шкоду общині. Завдана шкода відшкодовувалася майном або відробітком.
У спадкових правовідносинах з’явилася тенденція до розширення спадкових прав за жіночою лінією, а також до встановлення чітких меж вільного розпорядження спадковим майном за заповітом.
Регулювання сімейно-шлюбних відносин залишалося в компетенції церкви. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців — 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювалися права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані “розлучні листи”.
Відбувалися зміни в кримінальному праві. Суб’єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-ти років. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’якшуючою обставиною. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.
