Ліцензія видається на здійснення окремого виду страхування та дає одночасно право на проведення перестрахування за цим видом страхування.
Страховик (перестраховик) України має право приймати ризики в перестрахування лише з тих видів добровільного і обов'язкового страхування, на проведення яких він отримав ліцензію.
При видачі ліцензії поданню до Держфінпослуг підлягають правила страхування з того виду страхування, щодо проведення якого видається відповідна ліцензія. Ці правила реєструються Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та мають відповідати ст. 17 Закону України „Про страхування”.
Ліцензійні умови проведення страхової діяльності досить детально виписані розпорядженням Держфінпослуг „Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності” від 28.08.2003 № 40 на підставі ст. 38-39 Закону України „Про страхування”. Специфікою даного нормативно-правового акту є те, що змістове наповнення пакету документів, який подається для отримання ліцензії на право проведення конкретного виду страхування мало чим відрізняється від того пакету, що подається при проходженні страховиком процедури набуття статусу фінансової установи, а вимоги до страховика, процес розгляду пакету документів (строки, механізм, тощо), процес прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову у її видачі, підстави такої відмови, поновлення розгляду документів після виправлення неточностей в них є цілком ідентичними тим, які зазначені в Положенні про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (перестраховиків) до Державного реєстру фінансових установ з тими ж недоліками, які були вказані нами вище.
Слід також вказати ще на окремі особливості процесу ліцензування страхової діяльності. Першою з них є опосередкована участь у цьому процесі Кабінету Міністрів України, який, відповідно до ст. 38 Закону України „Про страхування”, встановлює розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування, може встановлювати особливі умови проведення деяких видів обов’язкового страхування та визначати статус окремих суб’єктів страхової діяльності. Друга – це право Держфінпослуг встановлювати особливі ліцензійні умови щодо певних видів страхування, так, наприклад, Комісією розроблено та затверджено розпорядженням від 23.12.2004 № 3178 Ліцензійні умови провадження обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Стосовно особливостей легітимації страховиків в Україні слід, як підсумок, вказати, що існуюча процедура їх легітимації також породжує як теоретичні, так і практичні проблеми. Основною науковою проблемою в цьому питанні є дослідження питання „державна реєстрація страховика”. З усього, що було проаналізовано даною дисертацією, випливає чіткий висновок, якщо будь-яка з осіб, що має намір стати фінансовою установою, проходить процедуру державної реєстрації і з цією метою використовує у своєму найменуванні слова „банк”, „страхова компанія”, „кредитна спілка”, тощо має проходити єдину процедуру державної реєстрації, завершальним етапом якої є внесення її як юридичної особи до Державного реєстру фінансових установ без намагання викривити цю процедуру проходженням факультативних етапів „набуття статусу фінансових установ”. Набуття всього обсягу правосуб’єктності фінансової установи (це можна прирівняти і до поняття „набуття статусу фінансової установи”) і за елементарною правовою логікою, і відповідно до чинного законодавства України відбувається після отримання відповідної ліцензії (відповідних ліцензій) на право здійснення фінансових операцій (надання фінансових послуг), а не після проходження процедури „набуття статусу фінансової установи”. З наукової точки зору визначення легітимації фінансових установ як проходження ланцюга „державна реєстрація – набуття статусу фінансової установи – ліцензування операцій фінансової установи” є неправильною, необґрунтованою та невиправдано ускладненою. З цією метою пропонується (це стосується всіх фінансових установ, що проходять легітимацію саме за вказаним ланцюгом: страхові компанії, ломбарди, довірчі товариства) на першому етапі спростити процедуру державної реєстрації фінансових установ відповідно до схеми державної реєстрації банків: 1) подання пакету документів і проходження процедури їх державної реєстрації у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг з внесенням до Державного реєстру фінансових установ; 2) подання відповідних документів з поміткою про внесення до Державного реєстру фінансових установ державному реєстратору, який в цілковитій відповідності до вимог Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” засвідчує факт створення юридичної особи в якості фінансової установи.
Зведення вказаної процедури до двох послідовних етапів та удосконалення нормативно-правових актів з державної реєстрації страхових компаній (які, до речі можна буде застосовувати як аналогію при розробці нормативно-правових актів з державної реєстрації інших фінансових установ) дозволить зняти цілу низку практичних проблем, а саме:
1. Уникнути подвійної плати за державну реєстрацію, плати за реєстрацію фінансової установи.
2. Уникнути колізій при формуванні статутного капіталу. Для реєстрації страховика-господарського товариства розмір статутного капіталу, що має бути сформований на дату державної реєстрації визначений для кожного з видів господарських товариств окремо Законом України „Про господарські товариства”, а для набуття страховиком статусу фінансової установи статутний фонд повинен бути сформований у 100 відсотковому розмірі, хоч ні Закон України „Про страхування”, ні Закон „Про господарські товариства”, ні Цивільний та Господарський кодекси цього не передбачають. Цей факт свідчить про особливість вимог до страхових компаній та необхідність їх узагальнення і врахування, як в Законі України „Про страхування”, так і спеціальному законодавстві, що регулюватиме легітимацію страхових компаній.
3. Зменшити кількість документів, що дозволяють діяльність господарського товариства в якості страховика, яких на сьогодні перебільшена кількість: свідоцтво про державну реєстрацію, свідоцтво про реєстрацію фінансової установи та ліцензії на кожен з видів страхової діяльності.
Накреслені шляхи дозволять оптимізувати не тільки легітимацію страховиків, але і інших фінансових установ, легітимація яких відбувається за аналогічною схемою. Розробка уніфікованого законодавства з цього питання дозволить проаналізувати необхідність подання подібних один до одного документів на етапі державної реєстрації та ліцензування діяльності фінансових установ, узагальнити окремі з них в єдиному документі, що призведе до спрощення процедури легітимації фінансових установ в цілому і страховиків зокрема, незважаючи на те, що кожна з фінансових установ має свою специфіку, їх легітимація відбуватиметься за приблизно однаковою схемою.
3.3 Проблеми створення інвестиційних фондів та компаній, довірчих товариств, недержавних пенсійних фондів та деяких інших фінансових установ та особливості ліцензування їх операцій
Рухаючись у напрямку до ринкової економіки, постійно перебуваючи в процесі інтеграції до ЄС, економіка України майже стовідсотково побудована на інвестуванні. При цьому в якості інвестицій вносяться не тільки грошові кошти і цінні папери, але і інші види майна. Така багатогранність інвестиційного процесу з самого початку свого існування потребувала створення спеціальних суб’єктів, що були б безпосередніми його учасниками. Так в Україні виникла необхідність створення перших інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, правовим підґрунтям для якої став Указ Президента України від 19.02.94 № 55\94, яким було затверджено Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.
Інвестиційним фондом, відповідно до п.1 вказаного Положення визнано юридичну особу, засновану у формі закритого акціонерного товариства з урахуванням вимог, встановлених Положенням, виключною діяльністю якої є діяльність у галузі спільного інвестування. Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій і вкладає мобілізовані таким чином кошти дрібних інвесторів в інші цінні папери, що приносять дохід у вигляді процентів і підвищення їх курсової вартості.[90]
Інвестиційна компанія – це торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення (п.18 Положення).
Указ, залишаючись на сьогодні чинним нормативно-правовим актом, містить норми, які регулюють процедуру легітимації інвестиційних фондів та компаній. Проте 15.03.2001 Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, прикінцеві положення якого забороняють створення інвестиційних фондів за процедурою, встановленою Указом. Закон не визначає поняття, не окреслює правового статусу та не регулює легітимацію інвестиційних компаній, а вводить поняття “ІСІ” (інститут спільного інвестування), під яким розуміється корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.
Оскільки Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” проводить класифікацію інвестиційних фондів на пайові та корпоративні, то для кожної з цих груп насамперед передбачений особливий процес створення. Так, згідно із статтею 7 Закону, корпоративний інвестиційний фонд - це ІСІ, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвестування. Створення корпоративного інвестиційного фонду регулюється законодавством з питань діяльності акціонерних товариств, тобто Законом України “Про господарські товариства” з урахуванням норм Цивільного та Господарського кодексів України та особливостей, встановлених Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Ці особливості полягають в наступному:
1. Корпоративний інвестиційний фонд провадить свою діяльність на підставі статуту та регламенту, вимоги до змісту яких містить ст. 9 Закону “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”.
2. Початковий статутний фонд (капітал) корпоративного інвестиційного фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів, цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або в торговельно-інформаційній системі, та об'єктів нерухомості, необхідних для забезпечення статутної діяльності. Розмір початкового статутного капіталу корпоративного інвестиційного фонду не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення інвестиційного фонду.
3. Корпоративний інвестиційний фонд не може бути заснований юридичними особами, у статутному фонді (капіталі) яких частка держави або органів місцевого самоврядування перевищує 25 відсотків.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29
