В основі цих відносин лежали не якісь абстрактні принципи гуманізму, а прямий інтерес: адже нагодований і здоровий працівник приносив великий прибуток своєму господареві, ніж голодний і хвора людина. При скромному побут греків V-IV ст. до н. е.. харчування та одяг рабів і вільних людей не особливо сильно відрізнялися один від одного. Для того щоб дещо послабити протистояння рабів і їх господарів, у ряді грецьких полісів, наприклад в Афінах, заборонялися в законодавчому порядку безпричинне вбивство рабів, бузувірським катування, оскільки вважалося, що це завдає шкоди громадському спокою, та й самим власникам [4, 394].
Підвищення ступеня експлуатації рабів у товарних господарствах, погіршення загального соціального становища рабів, аж до зведення його до рівня напівлюдини, вело до загострення антагонізму між рабами і їх власниками. Раб - потенційний ворог пану - такою була загальноприйнята думка. Розрізнялися раби приватних осіб і раби державні. Лише за державними рабами визнавалось право мати власність і розташовувати нею. Державні раби були головним чином зайняті на громадських роботах ремісничих (ергатаі), на поліцейській службі (тохотаі), в якості помічників писарів і адміністраторів в різних конторах (гіпетаі).
Раби не були однорідні. Серед них виділялися групи, що розрізняються своїми інтересами: раби, зайняті в ремеслах і торгівлі, раби сільськогосподарські, раби-гірники, раби, зайняті в домашньому господарстві та особистими послугами, нарешті, що знаходяться в кілька привілейованому становищі державні раби: поліцейські, тюремники, писарі, глашатаї. Роз'єднані, що перебувають під суворим наглядом своїх панів, раби не мали можливостей до об'єднання навіть у межах невеликих полісів, і тому напруженість у відносинах не могла реалізуватися у більш зрілих формах протесту типи збройних повстань.
Існували й інші категорії залежних робітників. У таких полісах, як Спарта, міста Беотії, Фессалії, Аркадії і інших, основними виробниками в сільському господарстві були не раби (їх було дуже небагато), а працівники іншого соціального і юридичного статусу. У Спарті вони називалися ілотів, у ряді міст фессалійскіх пенестамі, на Криті - войкеямі, або кларотамі, в Гераклеї – маріандінамі [3, 151].
Суспільне становище цих категорій працівників визначалося тим, що вони не вважалися власністю окремих осіб, мали господарство, сім'ю і обробляли ділянки землі своїми силами. Але разом з тим ці працівники перебували в подвійній залежності - від держави і приватних осіб, на користь яких вони повинні були виробляти відрахування зі своїх доходів. Так, наприклад, у Спарті кожен спартіат отримував від держави ділянку землі (клер) з кількома господарствами ілотів. За відомостями Плутарха, на утримання спартіата надходило 70 медимнів, а на спартанку - 12 медимнів ячменю і певну кількість вина, олії, сушених фіг, сиру та інших продуктів.
Ілоти господарювали на своїх ділянках самостійно, спартіати не втручалися в процес виробництва. Під час військових походів ілоти супроводжували своїх спартіатов, використовувалися як слуг і у важких ситуаціях як легкоозброєних воїнів. Ілоти вели натуральне господарство, жили у сільських селищах відособлено. Їх побут відрізнявся від побуту сільськогосподарських рабів, зайнятих в помістях. Окремий спартіат - господар переданих під його владу ілотів та членів їх сімей - не мав права карати, тим більше вбивати своїх ілотів. Але в Спарті сама держава проводило проти ілотів так звані крипт. Загін спартіатов одержував завдання таємно здійснити напад на то чи інше селище ілотів і знищити найбільш сильних з них. Ці таємні вбивства, санкціоновані владою, так само, як право розподілу земельних ділянок з сидячими на них ілотів, дозволяють розглядати спартанську державу як власника ілотів, закріплених за земельними ділянками та наданих у володіння спартіатов.
ГЛАВА 3. правове становище населення в стародавньому римі
2.1 Правове становище римських громадян.
Згідно з головним принципом давньоримського права, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожного іноземця найперше вважали ворогом, який стоїть поза правовим спілкуванням і якого можна захопити в полон і перетворити в раба. Таке відсторонення іноземців від правового спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних. Правовим захистом користувалася лише та особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повної цивільної правоздатності. Слід зазначити, що поняття «римський громадянин» не є тотожним поняттю "фізична особа", яке застосовується у приватному праві: у відносинах публічного права римлянин виступав як специфічний суб'єкт – civis optimo jure [17, 251]. Для визнання за особою стану римського громадянства необхідна була наявність сукупності вимог: належність до римської громади, особиста свобода, наявність певного сімейного статусу, досягнення певного віку.
Належність до римського громадянства означала для того, хто його мав, не лише можливість користування правами, а й одночасне обтяження публічними обов'язками. Втім, ці обтяження діяли протягом певного періоду часу і до того ж навіть у цей час могли бути скасовані чи пом'якшені за наявності певних умов. Публічна правоздатність, за загальним правилом, наставала з 17 років. А після досягнення віку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих повинностей. Звільняло від загальних публічних повинностей також виконання обов'язків магістрату і сакральних функцій на деяких жрецьких посадах.
На підставі приписів природного права римське громадянство встановлювалося: шляхом народження від батьків, які перебувають у законному римському шлюбі; шляхом усиновлення, здійсненого повноправним римським громадянином відповідно до вимог норм права і закріпленого спеціальною процедурою; внаслідок звільнення з рабства. При цьому розрізняли звільнення колишнього римського громадянина і звільнення раба, що не належав до римської громади. У першому випадку йшлося про повне відновлення статусу римського громадянства. У другому випадку права римського громадянства надавалися в повному обсязі тільки при додержанні спеціальних вимог.
На підставі безпосередніх приписів публічного права римське громадянство встановлювалося: шляхом індивідуального присвоєння статусу громадянина Риму за особисті заслуги перед римським народом; шляхом надання статусу римського громадянства жителям певного міста, провінції або якійсь категорії підданих Риму; шляхом придбання особою на сплатній основі (купівлі) статусу римського громадянства; у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії. Необхідною умовою набуття status civitatis у період республіки було обов'язкове проживання претендента на римське громадянство у Римі та входження його до однієї з територіальних одиниць римської громади (трибу). Пізніше, у класичний період розвитку римського права, ця вимога набула факультативного характеру[17, 254].
Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.
Римський громадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:
1) право участі у зборах, зібраннях та організаціях;
2) право участі у голосуванні на зборах державного значення відповідно до свого майнового цензу;
3) право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів – або безпосередньо, або через трибунат;
4) право обіймати посади магістратів, виконувати військові, адміністративні, судові та інші функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися у галузі забезпечення публічного правопорядку.
Публічні обов'язки римського громадянина передбачали:
1) обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості для обчислення майна і прибутків;
2) обов'язок мілітарної служби (крім тих громадян, що були звільнені від цього обов'язку);
3) обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язок внесення спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайних державних потреб;
4) обов'язок володіння (посідання) землями підкорених народів та раціонального їх використання;
5) обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічними нормами правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої частини доби тощо) [10, 132].
Крім того, наявність статусу римського громадянства, що було передумовою публічно-правової правосуб'єктності, водночас слугувала умовою виникнення та існування сукупності суб'єктивних прав у галузі приватних відносин: права укладення законного римського шлюбу (Jus conubii), права здійснювати батьківську владу в родині (patria potestas), права бути учасником торгового обігу (Jus comercii), право подавати законні позови (legis actiones) відповідно до jus civile.
Слід взяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який випливав з римського громадянства, залежав від релігійного становища особи, а також від належності до чоловічої або жіночої статі. У дохристиянському Римі недодержання вимог поганської (язичницької) релігії з необхідністю тягло осуд суспільства (turpitude) із загальними для цієї санкції правовими наслідками (обмеження права обіймати почесні посади тощо). Після визнання у добу імперії християнства пануючою релігією при визначенні належності до римського громадянства малося на увазі й обов'язкове сповідання тільки християнського віровчення. Відповідно язичники, єретики, а також ті, хто належав до інших конфесій (іудеї тощо) не могли користуватися правами римського громадянина.
Таке саме обмежувальне тлумачення прав римського громадянства було пов'язане зі статевою належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство. Проте зміст публічних правовідносин за їхньою участю був іншим, набагато вужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки. Жінки не користувалися виборчими правами, не могли бути обрані магістратами. Вони, за загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за винятком жриць культу Вести, а пізніше черниць, не підлягали відповідальності за публічні правопорушення і злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, можна вважати, що жінки-громадянки Риму були скоріше "номінальними суб'єктами" публічного права [17, 258].
2.2 Правове становище осіб, які не були громадянами Риму. Латини та перегрини
Латинами визнавалися найдавніші мешканці регіону Лаціум та їх потомство. Потім правовий статус латина стали надавати деяким італійських громадам і за межами Лаціуму. Після того як в I ст. до н.е. римське громадянство поширилося на всю Італію, статус латина залишився лише за населенням позаіталійскіх громад або провінцій, яким він надавалася особливими актами Римської держави.
Статус латина також набував раб, якого відпускав на свободу пан-латин або римський громадянин, але за умови надання вільновідпущенику цього статусу. Таким чином, статус латина отримує певну юридичне значення і відповідне оформлення. Набувається він в результаті:
а) народження в родині латинів, при цьому діють ті ж правила, що і для римських громадян: статус шлюбного дитини визначається за статусом батька, народженої поза шлюбом - за статусом матері;
б) присвоєння статусу латина актом державної влади;
в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою отримання земельного наділу;
г) звільнення з рабства паном - латином або римським громадянином, але за умови надання правового статусу латина [17, 261].
