Представництво за законом ґрунтується на нормативному акті, що визначає коло повноважень представника. Підстави виникнення обов’язкового представництва являють собою, як правило, сукупність юридичних фактів, тобто складний юридичний склад, стан дій і подій.
Існує декілька видів законного (обов’язкового) представництва. Перший із них - представництво неповнолітніх. Підставами такого представництва є не досягнення певного віку і батьківські правовідносини (або усиновлення або удочеріння, або призначення опікуна), а у відповідних випадках і попередній дозвіл органів опіки і піклування.
Підставами виникнення другого виду обов’язкового представництва – представництва душевнохворих, є стан здоров’я (душевна хвороба, слабоумство), рішення суду про визнання громадянина недієздатним.
Третім видом обов’язкового представництва є відносини, виникаючі при охороні майна осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, а також осіб, що закликаються до спадкування.
Підставами виникнення представництва відносно майна безвісно відсутнього є: відсутність відомостей про місце перебування особи по основному місцю проживання протягом одного року, рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою і рішення органів опіки і піклування про встановлення опіки над майном.
Підставами виникнення представництва відносно майна особи оголошеної померлою є: відсутність відомостей про місце перебування особи по основному місцю проживання протягом трьох років (можливі скорочені терміни – 6 місяців), рішення суду про оголошення особи померлою і рішення органів опіки і піклування про встановлення опіки над майном.
Підставами виникнення представництва відносно майна померлої особи (спадкового майна) є: смерть власника майна, відсутність відомостей про спадкоємців і рішення державного нотаріуса про вжиття заходів що до охорони спадкового майна.
Представниками за законом можуть виступати батьки неповнолітнього, опікуни, що призначаються з їхньої згоди органами опіки і піклування, лікувальні установи або установи органів соціального забезпечення, державні дитячі установи, у яких знаходяться особи, що потребують опіки.
Представництво добровільне виникає в силу угоди між особою, яку представляють і представником.
Найбільш поширеною й універсальною підставою добровільного представництва є договір доручення. Регулюючи внутрішні відносини особи, яку представляють і представника, він одночасно служить тим юридичним фактом, що призводить до виникнення представництва.
Договір доручення є правовою підставою для виникнення відносин представництва. Він є одним із багатьох можливих підстав представництва, хоча представництвом дії повіреного ніколи не вичерпуються.
Відносини з третіми особами, перед якими повірений виступає від імені довірителя, нормами про договір доручення не зачіпаються. Норми ЦК про договір доручення розглядають представництво як зовнішню ціль договору доручення. Тому договір доручення варто розглядати лише як одну з підстав представництва. Підставою добровільного представництва може бути й інший договір, коли він містить доручення.
Окремі автори відносять договір про спільну діяльність до підстав виникнення добровільного представництва. Але усе ж більш правильною здається точка зору Є.Л. Невзгодіної, яка вважає, що договір про спільну діяльність сам по собі не породжує відносин представництва, тому що кожний учасник цього договору приймає особисту участь у веденні загальних справ. У тих випадках, коли керівництво спільною діяльністю поручається одному з учасників договору з видачею йому для цих цілей доручення, підписаного іншими членами, у наявності договір доручення.
Ведення спільного господарства припускає, що треті особи, які вступають у правовідносини з об’єднаннями громадян, повинні мати справу з їхніми представниками, що могли б виражати волю осіб, яких представляють. Як правило, підставою для представництва від імені інших учасників спільної власності є спільне їхнє волевиявлення. Це волевиявлення, приймаючи форму цивільно-правової угоди, є похідним від договору спільної діяльності, не співпадаючи із ним, тобто є договором доручення.
При добровільному представництві коло повноважень представника визначається особою, яку представляють. Коло повноважень представника або міститься у дорученні, що видається особою, яку представляють, або випливає із самої обстановки діяльності певної категорії робітників (магазини роздрібної торгівлі).
Дорученням називається односторонній правочин, у силу якого одна особа (довіритель) уповноважує іншу особу (повіреного) чинити від імені довірителя дії, що безпосередньо встановлюють права й обов’язки довірителя.
Доручення може бути видане особисто або за посередництвом представника, якщо право на передоручення входить у зміст його повноваження.
У результаті передоручення особа, що одержала доручення від початкового представника, стає представником.
Доручення на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій відносно громадських організацій повинно бути нотаріально засвідчено, за винятком випадків, передбачених у Цивільному Кодексі України, та інших випадків, коли спеціальними правилами допущена інша форма доручення. В інших випадках доручення складається в простій письмовій формі.
У залежності від змісту й обсягу повноважень, зазначених у дорученнях, розрізняють три їхні види.
Спільне доручення уповноважує представника на вчинення різноманітних правочинів та інших юридичних дій.
Спеціальне доручення уповноважує представника на вчинення необмеженого ряду односторонніх і двосторонніх правочинів або інших юридичних дій у певній галузі.
Разове доручення уповноважує представника на вчинення одного правочину або іншої одиничної юридичної дії.
На відміну від повноваження, що міститься у дорученні, мовчазне повноваження (повноваження, що витікає з обстановки ) не містить у собі явно вираженої волі особи, яку представляють. Вона виявляється з існуючих відносин між особою, яку представляють, і представником або із самих дій особи, яку представляють.
Представництво без повноважень. "Перевищення повноваження" - це довільне збільшення представником обсягу права на здійснення правочинів, який встановлено вказівками того, кого представляють, або нормами права. Угода, вчинена від імені іншої особи особою, не уповноваженою на вчинення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права й обов’язки для особи, яку представляють, лише у випадку наступного схвалення угоди цією особою. (ст. 241 ЦК України)
Перевищення повноваження має місце, коли представник чинить дію, передбачену його повноваженням, але з тими або іншими відхиленнями від останнього. Якщо ж, маючи повноваження на вчинення юридичної дії, представник чинить іншу юридичну дію, у наявності не перевищення повноваження, а дія при відсутності такого. Перевищення меж повноваження може стосуватися меж його змісту або відсутності.
Перевищення меж змісту повноваження може виражатися в перевищенні його якісних або кількісних показників.
Перевищення якісних показників повноваження може стосуватися:
1. Властивостей предмета правочину (сорту, властивості речі, виду послуг).
2. Вибору контрагента (договір укладається не з тією особою, що зазначена довірителем у якості контрагента).
3. Юридичної природи правочину (замість умовного правочину укладений терміновий, замість безоплатного - оплатний).
4. Способу виконання або забезпечення виконання укладеного представником правочину.
Перевищення меж, установлених для здійснення повноваження, у наявності, коли представник: 1) використовує повноваження в протиріччі з його призначенням (зловживає повноваженням), порушуючи тим самим загальний для всіх уповноважених суб’єктів обов’язок використовувати приналежні їм права належним чином; 2) порушує суб’єктні межі здійснення повноваження (може мати місце як при наявності, так і при відсутності зловживання повноваженням).
Правочин, вчинений без повноваження або з перевищенням повноваження, не породжуючи в момент його укладення тих юридичних наслідків, на які він спрямований, юридично не байдужий. Вона встановлює правовий зв’язок між особою, яку представляють, і третьою особою, аналогічний тому, що виникає в силу оферти: представник управі схвалити правочин і тоді він буде вважатися дійсним з моменту його укладення, а третя особа пов’язана схваленням.
Схвалення – дія, спрямована на виникнення певного наслідку (одностороній правочин), і повинна бути позитивно виражена зовні із доведенням її до відома третіх осіб. Якщо останні не знали і не повинні були знати про схвалення, вони управі вважати його таким, що не відбулося. По своїй юридичній природі наступне схвалення угоди є односторонньою угодою, яке було зроблено на власний розсуд особою, яку представляють. Схвалення угоди може бути виражено як у письмовій формі, наприклад у виді листа, телеграми, факсу і т.п., так і шляхом конклюдентних дій, наприклад прийняттям виконання, виробництвом розрахунків і т.п.. Важливо лише, щоб із дій особи, яку представляють, однозначно випливало пряме схвалення угоди. Схвалення угоди особою, яку представляють, діє з оберненою силою, тобто робить угоду дійсної з моменту її вчинення.
У законі не зазначений строк для схвалення правочину, вчиненого представником без повноваження або з перевищенням його.Схвалення повинно відбутися протягом нормально необхідного строку. Оскільки укладення правочину з перевищенням повноваження доручає правовий зв’язок, аналогічний тому, що виникає в силу оферти, при визначенні нормально необхідного строку для схвалення доречна аналогія закону – застосовуються статті про строки для акцепту. Третя особа може встановити термін для схвалення (який не може бути менше нормально необхідного), по закінченні якого вона управі вважати схвалення таким, що не відбулося. Вона може звернутися до особи, яку представляють усно з вимогою про схвалення й управі вважати його таким, що не відбулося, якщо особа, яку представляють, негайно не заявляє їй схвалення правочину.
Як свідчить судова та арбітражна практика непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. В таких випадках неуповноваженого представника, якщо його дії носили свідомий протиправний і винний характер, він може бути в притягнутий третьою особою до відповідальності за заподіяння шкоди. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 зазначається, що у разі коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень вона має бути визнана недійсною, як така, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.
Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім’я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, арбітражні суди відповідно до зазначеного роз’яснення виходять з такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.
