Проблеми правозастосовної діяльності у сфері фіктивного і прихованого банкрутства
Проблеми правозастосовної діяльності у сфері фіктивного і прихованого банкрутства
Зміст
Вступ
Проблеми правозастосовної діяльності у сфері фіктивного і прихованого банкрутства
Висновки
Використані матеріали
Вступ
Формування економіки України в напрямі ринкових відносин та стрімкий розвиток світових процесів глобалізації сприяли виникненню нових функцій держави, у тому числі щодо захисту усіх суб'єктів права власності й господарювання. З'явилися раніше не відомі українському суспільству правові інститути, що регулюють правовідносини в цій сфері. Одним із таких став інститут банкрутства. За своєю суттю банкрутство як цивільно-правова категорія є невід'ємною частиною ринкової економіки, природним процесом конкурентної боротьби.
У процесі банкрутства набули поширення порушення законодавства, що його регулює, факти фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства та вчинення незаконних дій у разі банкрутства, що й визначає актуальність цієї проблеми.
Мета роботи – зробити аналіз проблем правозастосовної діяльності у сфері фіктивного і прихованого банкрутства.
Проблеми правозастосовної діяльності у сфері фіктивного і прихованого банкрутства
Державна статистика свідчить, що з часу набрання чинності Закону України «Про банкрутство» (1992 р.) через процедуру банкрутства пройшло понад 80 тис. підприємств.
Аналіз чинників, що сприяли збільшенню кількості банкрутств суб'єктів господарювання, свідчить, що до головних причин, які призвели до збільшення в Україні кількості фінансово неспроможних підприємств, можна віднести такі: кризові явища в економіці країни; інфляцію; загальне падіння обсягів виробництва; кризу неплатежів і, як наслідок, — існування значної взаємозаборгованості; недоліки в приватизації; зростання масштабів «тіньової» економіки; недосконалість законодавства у галузі господарського права і податкової політики та неефективний фінансовий менеджмент; затримку в здійсненні реальних економічних реформ; прагнення кримінальних елементів використовувати цей інститут для прикриття кримінально караних дій, коли факт заподіяння матеріальної шкоди в результаті господарських операцій заперечувати неможливо та ін.
Починаючи з 1999 p., кількість справ про банкрутство почала зменшуватися. Цьому певною мірою сприяла зміна у законодавстві, а саме: прийняття у новій редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який кардинально змінив процедуру банкрутства. Цим Законом були змінені підстави для порушення справи про банкрутство; строки провадження справи; визначено судові процедури, які застосовуються до боржника; передбачена участь у справі арбітражного керуючого та ін.
Але в Україні, як і раніше, продовжують мати місце факти банкрутства. Неплатоспроможними стають як малі, так і великі підприємства. Переважну більшість їх умисно доводять до банкрутства і виручені від цієї процедури кошти не надходять до бюджету України. Нині за формальними ознаками банкрутами можна визнати 40 % українських підприємств, оскільки за офіційними даними вони працюють збитково [1,с. 139-140].
Однією з причин такого стану є неврегульованість законодавства. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містить ряд суперечностей, які ускладнюють провадження у справах. Наприклад, в окремих його статтях наводяться різні визначення ознак неплатоспроможності. Починаючи з того, що такою ознакою є лише неспроможність підприємства розрахуватись із боргами в якийсь конкретний момент, і закінчуючи тим станом, коли вже є підстави для порушення справи про банкрутство, тобто коли неплатоспроможного підприємця вже можна визнати боржником на законних підставах. У Законі зазначено, що відновлена платоспроможність вважається такою, коли відсутні ознаки банкрутства. Поняття банкрутства визначається як неплатоспроможність боржника, що може бути відновлена лише через ліквідаційну процедуру. Таким чином, маємо три різні визначення неплатоспроможності.
Про наявність серйозних проблем у сфері правовідносин, зростання кількості порушень законодавства свідчить і практика роботи правоохоронних та контролюючих органів. У 2003 р. із закінчених провадженням справ про банкрутство господарськими судами лише по 35,5 % справ були винесені окремі ухвали або направлені повідомлення органам прокуратури та внутрішніх справ про порушення чинного законодавства і недоліки у господарській діяльності. Такі злочини є досить поширеними, однак кримінальні справи цієї категорії порушуються лише в поодиноких випадках. З часу доповнення Кримінального кодексу України (1994 р.) статтями, які передбачають відповідальність за банкрутство, зафіксовані лише поодинокі прецеденти притягнення осіб до кримінальної відповідальності за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства, незаконні дії у разі банкрутства [2]. Проведений аналіз свідчить, що справи щодо цих злочинів до суду майже не доходять і закриваються на стадії досудового слідства. За фіктивне банкрутство, починаючи з 2000 p., засуджено (за вироками, які набрали чинності) лише чотири особи, а за доведення до банкрутства (ст. 219 КК України) не засуджено жодної.
Основна причина цього полягає не лише в тому, що відповідальність за їх вчинення встановлена нещодавно, а й у так званій «відсутності» потерпілих, та осіб, заінтересованих у розкритті цих злочинів. Більш ніж 75 % злочинів, пов'язаних з банкрутством, мають латентний характер і ретельно приховуються суб'єктами підприємницької діяльності під виглядом цивільних правовідносин.
На ефективність боротьби із зазначеними злочинами негативно впливають розбіжності в окремих положеннях, що регулюються нормами кримінального і господарського права [1, с.141]. Так, згідно зі статтями 218-221 КК України великою матеріальною шкодою вважається сума, яка в 500 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто сума понад 8,5 тис. грн. Водночас справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно становлять не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати. Різниця у наведених взаємопов'язаних показниках перевищує 10 разів. Така неузгодженість між нормами статей 218-219 КК України та ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» дає підстави не вважати злочином, передбаченим статтями КК України, випадок, коли заява не є підставою для порушення справи про банкрутство. За таких умов значна частина фіктивних банкрутств і доведень до банкрутства не потрапляють під дію кримінального закону, а особи, винні в їх вчиненні, залишаються безкарними. До того ж критерієм оцінки матеріальної шкоди у кримінальному законодавстві обирається така досить стабільна економічна категорія, як неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а при визначенні величини безспірних вимог кредитора до боржника в Законі застосовується гнучка в бік збільшення категорія — мінімальний розмір заробітної плати, що періодично призводить до збільшення розриву між названими величинами.
Порушенню справи про банкрутство чи визнання підприємства банкрутом переважно передують певні некоректні чи умисні дії керівників боржника. До того ж довести вину зловмисників не завжди вдається. Майже неможливо встановити причинно-наслідковий зв'язок між деякими господарськими операціями підприємства, його подальшим тяжким становищем і матеріальним збагаченням окремих осіб за рахунок цього.
Тому нерідко для припинення зловживань у процедурах банкрутства правоохоронними органами практикується порушення кримінальних справ по суміжних статтях Кримінального кодексу, за якими вже існує досвід доказів, та застосування норм про зловживання владою або службовим становищем, службову недбалість, службове підроблення, ухиляння від сплати податків, хабарництво, розкрадання тощо.
Сама процедура визнання підприємств банкрутами передбачена Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Ключову роль у цих процесах відведено арбітражним керуючим, які одноособово уповноважені судами розпоряджатися майном банкрута, проводити розрахунки по зобов'язаннях перед державою та іншими кредиторами.
Проте недостатня законодавча урегульованість діяльності арбітражних керуючих та відсутність системного аналізу стану справ у цій сфері створюють умови для порушення закону та зловживань при проведенні процедур банкрутства, упередженості дій арбітражних керуючих на користь окремих кредиторів. Співробітниками МВС України протягом 2005-2007 pp. за вчинення злочинів порушено 38 кримінальних справ відносно арбітражних керуючих та представників регіональних підрозділів Агентства з питань банкрутства. Найбільшого поширення набули факти хабарництва, зловживання службовим становищем при заниженні оцінки та незаконній передачі майна, умисне невиконання рішень суду, порушення процедур продажу майнових комплексів.
Аналіз справ про банкрутство свідчить, що зловживають інститутом банкрутства як боржники, так і кредитори.
Зловживання з боку боржників полягають у тому, що вони намагаються ухилитися від оплати своїх грошових зобов'язань, при цьому вдаються до умисних, фіктивних банкрутств, зменшують конкурсну масу. Суспільна небезпека цих дій полягає не лише в тому, що вони порушують інтереси конкретних осіб, а й у тому, що підривають основи позики й кредиту.
Найбільш типовими способами зловживань з боку боржників є такі:
— ухилення від сплати податків через банкрутство. Широкі можливості для цього надає мораторій на задоволення вимог кредиторів, на час дії якого зупиняється виплата боржником податкових зобов'язань, і до нього не застосовуються податкові санкції;
— виведення активів підприємства-боржника або незаконне їх заміщення. Цьому сприяє непрозорість процедури оцінки та реалізації активів боржника, які у ході банкрутства дають можливість для виведення в іншу структуру, підконтрольну керівництву чи власникам боржника. Наприклад, ціна ліквідного майна боржника може бути дуже занижена. Таке майно, як правило, реалізується «своїй» структурі боржника практично за безцінь. Вигоду від цього можуть отримати керівники боржника, які не є його власниками, але своїми діями фактично призвели підприємство до умисного банкрутства.
Аналіз судово-слідчої практики свідчить, що найчастіше при банкрутстві реалізуються схеми, які передбачають акумулювання всіх пасивів на підприємстві-боржнику з метою збільшення його неплатоспроможності та виведення його активів на новостворене підприємство ще до початку процедури банкрутства.
Дані схеми реалізуються, як правило, такими шляхами.
1. Передачі майна:
— підприємства-боржника в статутні капітали новостворених юридичних осіб в обмін на отримання неадекватної частки участі (акцій) у них. При цьому вартість майна, що передається в статутний капітал нових юридичних осіб, може значно занижуватися відносно його реальної ринкової вартості;
— за рахунок погашення заборгованості за будь-якими зобов'язаннями перед конкретним кредитором, де розмір вимог кредитора значно завищується у порівнянні з основним боргом. У цьому разі заборгованість збільшується за рахунок сплати штрафних санкцій, відшкодування збитків та ін.;
— за договорами про надання послуг нематеріального характеру — маркетингових, консалтингових, юридичних тощо. У ряді випадків умови укладеного договору (ціна) не відповідають фактичній вартості наданих послуг;
— у заставу в разі, коли вартість заставного майна значно перевищує суму основного зобов'язання, забезпеченого заставою;
— підприємства-боржника за неіснуючою заборгованістю по орендній платі, або безоплатна передача майна у вигляді надання допомоги, дарування тощо.
2. Прямого продажу майна підприємства-боржника за заниженою ціною, або його обмін на інше майно, вартість якого завищена, або на майно, що не становить інтересу для господарської діяльності цього підприємства.
3. Прийняття хибних управлінських рішень у сфері управління виробництвом, які негативно позначаються на фінансовому стані підприємства.
4. Фальсифікації:
— фінансової звітності про результати господарської діяльності підприємства з наведенням у ній завищеної кредиторської заборгованості;
— документів про кредиторську заборгованість підприємств.
5. Приховування:
— боржником реальної до стягнення дебіторської заборгованості, що дає можливість зробити розрахунки з кредиторами;
— майна або інформації про майно підприємства та ін.
Зловживання з боку кредиторів полягають у тому, що вони прагнуть не одержати борг, а незаконно перехопити управління бізнесом боржника чи незаконно довести його до банкрутства для того, щоб за невиправдано низькою ціною скупити його активи, тобто прагнуть до переділу власності. Суспільна небезпека цих дій полягає у тому, що вони знижують інвестиційну активність в державі, оскільки інвестиції можуть бути незаконно захоплені.
Найбільш типовими способами вчинення зловживань з боку кредиторів є такі:
— використання банкрутства як інструмента у корпоративній конкуренції. Так, інвестор, скупивши борги підприємства і вибравши найсприятливіший момент, може ініціювати процедуру банкрутства та призначити свого арбітражного керуючого, через якого надалі контролюватиме всю діяльність і фінансові потоки боржника;
— штучне збільшення заборгованості та ініціювання процесів банкрутства з метою придбання у подальшому майна.
Для доведення до банкрутства можуть використовуватися й інші махінації як під виглядом легальних операцій, так і прямі порушення закону: фальсифікація документів, підкуп посадових осіб, приховування майна тощо.
Незначну кількість кримінальних справ, пов'язаних з фіктивним банкрутством та доведенням до банкрутства, на нашу думку, можна пояснити рядом причин. По-перше, однією з головних є те, що не напрацьовано практики розслідування кримінальних справ за діяння, передбачені статтями 218, 219 КК України. По-друге, у деяких випадках присутній острах ряду працівників правоохоронних органів займатися такими справами через незначний досвід практичної роботи, брак правових знань. По-третє, до причин слід також віднести низький рівень правової захищеності економічних відносин, значну латентність серед злочинів економічної спрямованості, недосконалість законодавчої бази у сфері банкрутства та відсутність чіткої судової правозастосовної практики по цих злочинах.
Зазначені норми КК України не повною мірою застосовуються також через несвоєчасне реагування господарських судів на ознаки фіктивного банкрутства та доведення до банкрутства при розгляді ними справ, пов'язаних з банкрутством, і передачі інформації до правоохоронних органів.
Висновки
Перелік та аналіз недоліків у правовому регулюванні банкрутства в Україні можна було б продовжувати. Але й наведеного, на мою думку, достатньо, щоб дійти висновку, що наявна законодавча база не є досконалою і застосування її норм не сприяє підвищенню ефективної протидії фіктивному банкрутству, доведенню суб'єктів господарювання до банкрутства та незаконним діям у разі банкрутства.
Використані матеріали
1. Гега П. Т. Деякі особливості банкрутства в Україні та недоліки правового регулювання // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. — 2004. — № 10.
2. Коржанськии М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. — К.: Атіка ; Академія ; Ельга-Н, 2001. - С. 373.
