Радянський режим на західноукраїнських землях

З іншого боку - невдовзі виявилися й украй негативні наслідки діяльності комуністів. Радянські війська принесли в Західну Україну репресивний режим, що вдосконалювався на Надніпрянщині протягом двох десятиліть. Почали розгортатися масові репресії та терор, жертвами якого стали як окремі особи, так і цілі групи населення. Хвилі репресій, які спочатку охопили “класово-ворожі елементи” – державних чиновників румунської адміністрації, представників політичних партій і українських, румунських, польських, єврейських організацій. Згодом сталінські репресії впали на бессарабських комуністів. Також арешту підлягали власники підприємств, чиновники, священики, відставні офіцери, заможні селяни й усі ті, кого вважали противниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні й у Західній Білорусі в 1939-1941рр. Були ув’язнені й вислані до Сибіру понад 10% населення краю. Часто жертвами радянського режиму ставали поляки, але така ж доля спіткала й сотні тисяч українців, тисячі євреїв, представників релігійних та заможних кіл. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 рр. Тільки в тюрмах “визволеної” Галичини були замучені 50 тис. політв’язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів.[9;c.576]. Негативного розголосу набув судовий процес у Львові в січні 1941 р. над 59 членами ОУН (переважно школярами і студентами), які постали перед судом за “націоналістичну діяльність”, власне, лише за переконання, бо ніяких терористичних актів на їх совісті не було, з яких 42 чоловіка в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших – до 10-річного ув’язнення.[1;c.24]. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях. Тому навіть потрібні й корисні починання, що реалізовувалися за “радянською адміністративно-командною методикою”, часто призводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих промислових і торговельних підприємств охопила й дрібні ремісничі майстерні, кустарів, торгівців, грубо порушувалися закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель. Уже з весни 1940 р. Розпочалася передчасна колективізація, яка супроводжувалася широкомасштабними репресіями. У селян насильно відбирали не лише недавно отриману землю, а й приватну. Хто не хотів записуватися у колгоспи, того депортували в Сибір, Середню Азію та ін.[5;т.2,c.29]. Із Західної України виселяли службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції з їхніми родинами. Оскільки, переважно, це були поляки, - українське населення за ними не шкодувало. Були одразу заборонені або змушені саморозпуститися всі «буржуазні» політичні партії, їх актив заарештовано і депортовано. Не минули репресії навіть Комуністичну партію Західної України – КПЗУ. Жертвою сталінського режиму стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва. Причому депортація – виселення і заслання – застосовувалася без правових на те підстав.[1;c.22].


Західноукраїнські землі в умовах Вітчизняної війни


Розглядаючи та аналізуючи становище західноукраїнських земель у складі СРСР та радянський тоталітарний режим на цих землях не слід оминати період Великої Вітчизняної Війни, оскільки українці відіграли величезну роль у цій війні та вона сильно вплинула на їх подальшу долю.

Напад нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року, окупація території УРСР в тому числі і включені до її складу західноукраїнські землі, а також політика радянізації, яка передувала цьому – все це викликало велике обурення українців та вимусило їх взяти участь у війні. Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дудно, Львова, Золочева, Жовкни, Калуша, Комарного та інших міст Волині й Галичини були закатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в’язнів. Також вивозили їх і масово розстрілювали у ближніх лісах, наприклад, у сумнозвісному Дем’яновому Лазі на Івано-Франківщині, де виявлено сотні останків жертв НКВС. У в’язниці Луцька, за повідомленням у німецьких донесеннях і свідчень очевидців, “23 червня росіяни по-звірячому вбили 1000-1200 українських в’язнів – членів ОУН”. “Близько 200 українців (чоловіки, жінки, діти) вбито у в’язницях в Рудках і Комарному” та ін. [7;c.107]. Загальна кількість жертв сталінського режиму у той період становила близько 50 тис. осіб. Так чинили з патріотами України нині почесні пенсіонери військ і служб НКВС і МВС СРСР, які дотепер хваляться своїми “подвигами” у боротьбі з українським буржуазним націоналізмом”, а деякі депутати українського парламенту потакають їм, не бажаючи визнати ОУН-УПА воюючою стороною у війні. Після такого жорстокого ставлення до місцевого населення Червона армія і радянська влада не повинні були сподіватися на прихильне ставлення до них у Західній Україні. [1;c.24-25]. У ході війни тоталітарний більшовицький режим щойно встановлений на західних землях було знищено, натомість тут як і на всій УРСР був встановлений окупаційний режим, який все ж таки був значно гіршим за радянський, тому що з місцевим слов’янським населенням тут поводилися гірше, вважаючи його людьми нижчого сорту. Війна привела до розколу у поглядах українців на власне майбутнє: більшість українців воювали з ворогом на стороні Червоної армії, - їх метою було звільнення території УРСР та повернення комуністичного режиму. Інші воювали на стороні ОУН-УПА. Організація Українських Націоналістів була створена ще у 1929 році та ставила мету створення незалежної Української держави, використовуючи при цьому будь-які радикальні чи помірковані методи. Члени ОУН не відкидали варіант спільних військових дій українців з німецькими військами і разом із тим ведіння боротьби з більшовиками, зокрема з їх партизанськими загонами. Хоча партизани УПА та радянські партизани мали спільну мету визволити Україну від німецьких окупантів, але вони не змогли дійти згоди. Це обумовлено тим, що для досягнення цього результату вони використовували різні методи, а кінцева мета у них дещо відрізнялася. Якщо комуністи хотіли визволити Україну та повернути свій радянський режим, то націоналістичні сили мали на меті не просто визволити Україну від нацистів, але й від більшовиків та створити самостійну незалежну Українську державу. ОУН розглядала війну як можливість відновлення незалежності України. Для цього необхідно було навіть заручитися підтримкою німецького командування та вести спільні військові дії з німцями проти більшовиків. Нацистами було створено військові загони “Роланд” і “Нахтігаль” із українців, які вели спільні з німцями. Не здійснилися та й не могли здійснитись сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Спроба українських патріотів з числа членів ОУН проголосити 30 червня 1941 р. У Львові українську державу через кілька днів була рішуче придушена окупантами. Ново встановлений уряд на чолі з Я. Стецьком було розігнано, його членів заарештовано.[2;c.521]. Справа полягала втому, що у плани Гітлера не входило створення незалежної Української держави. Ідея утворити Українську державу серед німецької верхівки час від часу випливала, і українці про це знали, але врешті-решт вона була відкинена. Зокрема ще 24 вересня 1940 р. паризька газета ОУН “Українське слово” гостро розкритикувала політику Німеччини стосовно України, ґрунтовану на цинізмі, віроломстві, брехні і зловживанні чужим довір’ям. Звинувачуючи німців у торгах українськими землями для задоволення власних інтересів, газета викривала “диявольський план” Німеччини, що полягав у здійсненні “Дранг нах остен” для захоплення багатих на продовольство і корисні копалини територій на сході. “Німеччина думала, - писала газета, - ... про Україну як про німецьку колонію, населену підданими, народом прислужників..., німці і не думали про створення незалежної Української держави чи про такі абстрактні рішення як самовизначення народів”. Передачу Західної України Радянському Союзу газета розцінила як “згубний злочин, що принесе Україні море крові і сліз” Одночасно висловлювалась упевненість, що українська нація, яка переживала різні навали й у минулому, зможе пережити “як азіатську імперію Сталіна, так і німецьку імперію, обидві вини збудовані на насильстві, брехні і грабунку”.[7;c.484-485].

Незважаючи на все сказане для українців ця війна була Вітчизняною, як і для всіх інших слов’янських народів, що населяли СРСР. Більшість українського населення, яке воювало на стороні Червоної Армії сподівалося, що за участь у військових діях та свій величезний внесок у визволення СРСР сталінське керівництво піде на певні поступки українському народу та надасть хоча б право на автономію.

З початком німецько-радянської війни в липні 1941 року Буковина була окупована румунськими і німецькими військами. 19 липня Антонеcку видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії” Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі. Галичина, як окремий дистрикт, була приєднана до генерального губернаторства Польщі та після приєднання частини Південно-Східної України ця провінція отримала назву Трансністрія.[2;c.523]. Закарпатська Україна ввійшла до складу Угорщини і на її території існувала окрема адміністративна одиниця – “Підкарпатська територія” на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді. Після звільнення цих територій радянськими військами вони знову ввійшли до складу СРСР. На території Буковини були створені Ізмаїльська та Чернівецька області.

На завершальному етапі визволення українських земель 28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила від фашистських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій території розгорнувся масовий рух за приєднання Закарпатської України до УРСР. На місцях створювалися народні комітети, які стали тимчасовими органами державної влади. 26 листопада 1944 року в Мукачевому відбувся I з’їзд народних комісарів Закарпатської України. На порядку денному стояли такі питання: 1) визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2) возз’єднання Закарпатської України з УРСР; 3) вибори Народної Ради Закарпатської України. З’їзд прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Обрана на з’їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з питань внутрішніх справ і державної безпеки, комунального господарства, фінансів, землеробства, промисловості та торгівлі, юстиції, освіти, комунікації, охорони народного здоров’я, соціальної опіки. Місцевими органами державної влади, відповідно до адміністративно-територіального поділу, були окружні, міські та сільські народні комітети. Сільські та міські народні комітети обиралися безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні – делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народного комітету стала його президія. Для підтримання громадського порядку і забезпечення охорони народного добра та прав громадян народні комітети створили народну міліцію, народну дружину, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської України. Декретом № 22, виданим 18 грудня 1944 року, при Народній Раді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, які намагалися не допустити возз’єднання Закарпаття з Україною. Суд мав право застосувати тюремне ув’язнення до 20 років або розстріл.[2;c.525-526].


Радянський режим та визвольний рух на західноукраїнських землях у складі УРСР в післявоєнний період


Наприкінці радянсько-німецької війни був завершений процес об’єднання українських земель. Проте до складу СРСР все ж таки були включені не всі етнічні західноукраїнські землі. Так, наприклад, Холмщина залишилaсь у складі Польщі це було умовою за якою поляки вимушені були погодитися з будівництвом соціалізму у своїй державі. На звільнених територіях почалося стрімке відновлення та відбудова народного господарства, але разом із тим почав повертатися радянський режим з його тоталітаризмом та репресіями. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андре Шептицького, що користувався величезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися статті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Галан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабрикованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архіпастиря Йосипа Сліпого.

Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты