Такі позиції закріплено в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, у яких зафіксовано й соціальне гноблення, і суто расистські принципи (диференціація „чорних” і „білих”, на поділ Варни тощо). Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя.
Політична культура та право в Стародавньому Ірані пронизані ідеєю божественності влади царя. Священна книга зороастризму Авеста формулює моральні максими та політичні декларації.
Царі, як і у Вавилоні та Єгипті, мисляться охоронцями закону та порядку. У Стародавньому Ірані склалася така ж деспотична централізована монархія, що спиралася на бюрократично-військовий апарат, як і в Месопотамії чи Єгипті (типова форма політичної культури) Стародавнього Сходу). Тут обожнюються царі, а всі піддані вважаються їх рабами.
Царська влада в Ірані була вкрай деспотичною й спиралася на жорстокий примус. У мови різних народів увійшло слово сатрап (намісник царя в даній області) як синонім свавільної тиранії. Покарання жорстокою смертю (наприклад, здирання шкіри з живих людей) стало тут звичайним явищем.
Водночас в аристократичних колах існував культ чесності й справедливості.
Цікавою є формула яка передає атмосферу політичного життя та характер судочинства в Давньому Ірані: найбільш наближених до царя людей, які наглядали за сатрапами, називали „очі й вуха царя”.
Натомість закони в іранців ретельно виконувалися. Існувала приказка, що невинна дівчина з мішком золота за плечима може пройти всю країну наскрізь, і ніхто її не скривдить.
Політико-юридична структура Стародавнього Китаю мало відрізняється від усіх згаданих систем. Влада імператора – Сина Неба – вважалася божественною, тільки він мав право вбиратися в жовте – колір Сонця.
Небо сповіщає імператорові свою волю, підлеглі мусять сприймати слова імператора, як волю неба. Це була необмежена монархія, що утверджувала свою владу вкрай жорстокими методами.
Численні народні повстання протягом китайської історії свідчать, що влада трималася на тотальному насильстві.
3. Біблейське поняття закону
Від часів Мойсея -т релігійного та політичного вождя Ізраїлю - давньоєврейське суспільство керувалося Суддями. З утворенням Ізраїльського царства вершина політичного й культурного розвитку якого - епоха царів Давида та Соломона, у давньоєврейському суспільстві встановлюється на певний час культ царя. Насамперед - це культ Соломона.
Але цар не ідеалізується. Могутньому Давидові дорікає за перелюбство з Вірсавією та вбивство її чоловіка Урії пророк Натан (пророки вважалися устами самого Бога), і Давид у покаянному настрої створює знаменитий 50-й Псалом, щоденну молитву православних
Закон - це, передусім, Десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Заповіді були "правом божественним", моральним імперативом, а Приписи - "правом людським" (юридичним) і вважалися "продовженням Закону", У; сумі своїй Заповіді й Приписи мали наметі встановити конкретну систему практичних рекомендацій: як саме досягти тієї святості життя, що її устами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.
Десять Заповідей стали тим трампліном, від якого відштовхнувся; потужний розвиток юридичної думки в Давньому Ізраїлі. Приписи, система суто юридичних норм.
Дотримання Заповідей та Приписів, на думку їхніх авторів, робить життя гуманним і щасливим. Той же, хто переступає Закон, - це істота, (яка саму себе ставить поза Богом і людьми, і її потрібно карати, аж до страти в найтяжчих випадках: вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не охороняє. Саме тому часом Приписи формально входять у суперечності із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюбство належало забити винних каменями на смерть
Християни, зберігши 10 заповідей, почали вважати приписи застарілими (особливо заборони на окремі види їжі, принцип "око за око, зуб за зуб", що перейшли до Біблії з вавилонського прана тощо). Лише любов і прощення провини - єдиний шлях людини.
4. Середньовічна політична культура на Сході й Заході
Політичний устрій та юстиція у Візантії були начебто продовженням античних засад. Але у Візантії спочатку поряд із рабством процвітали вільна селянська праця, міста, торгівля, ремесла. Рабство поступово щезло, але вільні селяни стали кріпаками. Зміцнювалась централізована влада імператора, який спирався на розгалужений бюрократичний апарат.
Імператори вели численні війни, намагаючись збільшити й зміцнити вплив Візантії у світі та, водночас, прагнули до встановлення стабільності у власній державі й особистого авторитету.
Один з видатних імператорів Візантії Юстиніан (У-УІ ст.) створив на; основі римського права звід законів - Кодекс Юстиніана, що мусив регулювати життя візантійців. Тут подано паралельно норми права світського й: церковного. Зокрема, закріплені такі моменти, як самовладність монарха, кріпацтво селян, система світського феодалізму та правила існування церковного, організму.
Мовою міжнародного спілкування залишалася латина як мова церкви, книжності, дипломатії. Але західно-європейці водночас все енергійніше користуються живими національними мовами - і не лише в побуті, а й у літературі, науці та інших сферах культури.
Нові держави з власними столицями - Парижем, Аахеном, Лондном тощо - прагнуть перевершити колишню метрополію, в якій аж до; початку нового тисячоліття панують присмерк та занепад. Та, за стереотипами тодішньої політичної культури, майже всюди фатально формуються національні монархії - за типом імператорського правління в, пізньому Римі. І кожний монарх (король, імператор, князь тощо) прагне нічим не поступатися у величі античним цезарям. Молоді держави постійно вели між собою війни, борючись за території та багатства.
Особливо активними щодо цього були від часів Карла Великого германці. їхні монархи прагнули відтворити в Європі єдину імперію, але вже під керівництвом германців.
Але сама Німеччина в результаті напруженої боротьби за домінацію у Європі врешті-решт роздрібнюється на численні великі та малі князівства, герцогства та ін.
Характерна історія виникнення англійського парламенту. Король Іоанн, Безземельний пішов війною на своїх лицарів; розбивши його, вони змусили свого сюзерена підписати Велику хартію цільностей, що засвідчила Обмеженість влади короля. В англійському парламенті закони приймають відтоді лицарі, городяни й навіть селяни (вільні). Король не може видати закон без парламенту, хоча може заборонити його. Королі у Великобританії з тих пір "царюють, але не правлять". Колоритна деталь: навіть на новий мережаний комірець королі колись мусили просити коштів у парламенту.
Іншими словами, правова свідомість європейця формується як сполучення двох потужних правових систем. Біблійне розуміння необхідності ''жити за законом'' сполучається з римською ідеєю законності, пам'яттю про римське право.
Правову ідею сформульовано устами церкви, яка, хоча й тяжіла до теократичної моделі (політичної влади священства), не могла порушити ідею, розділення Граду Небесного й Граду Земного, але не могла й пасивно спостерігати беззаконня світської влади. Особливо значним виявився внесок в юридичну думку Середньовічного Заходу богослова Томи Аквінанта. Тома розрізнив право божественне та - як його прояв - право природне; різновидом останнього є право людське. Людське „право, за Томою, постійно вдосконалюється, як і сама людина. "Церква, яка прагнула державної влади, не могла пройти повз такий важливий інструмент державного управління, як право. Ось чому в епоху Середньовіччя соціально-політичні доктрини набували етико-правового вигляду".
Засвоєння основ римського права, яке гарантувало недоторканість особи та її власності, якщо вона не порушила "школу, сформувало й законодавство Середньовічної Європи. Для нього характерний, однак, і принцип персональності права: римлянина судили за законами Риму, варвара - за законами його племені (тобто покарання за один і тон саме злочин могло бути різним); Через це королі Заходу (Теодоріх, Хлодвіг, Еріх та ін.) прагнули узагальнити закони, які мали стати однаковими для всіх громадян.
Особливу роль у соціально-правовому житті Західної Європи в Середні віки відігравала католицька церква. В умовах розбратів та війн між новими державами Європи, варваризації життя й моралі, церква на Заході, центр якої традиційно зберігався в Римі, стала поступово основним координаційним началом права.
Авторитет римських пап у ту епоху був значною мірою авторитетом політичним. Вони відіграють значну роль у Європі, бо коронують королів, курирують духовне життя держав через єпископів та священиків, ченців та черниць. Поступово духовна влада пап зміцнюється. Вони починають диктувати королям та імператорам.
Відомо, що імператор Священної Римської "імперії Генріх VII мусив-чекати біля стін замку Каносса, де перебував папа, дозволу увійти - босоніж на снігу, з мотузкою на шиї: папа ж бо відлучив його від церкви за прагнення ставити єпископів без санкції Риму.
Та йшлося, передусім, про те, щоб Католицька Церква стала вповні моральним авторитетом. Вона, що зв'язала жителів різномовної Європи єдиним культурним кодом, виступила в Середньовіччі справжнім. духовним керівником суспільства, хоча в цьому їй протидіяли не лише імператор, а й національні королі та князі, світські феодали. Звичайно, у цій боротьбі церква й сама поволі перетворювалася на феодала, що володіє великими грішми, землями та фортецями: уникнути цього було неможливо.
Стан рятували монастирі та чернечі ордени, яких на Заході з IV ст. виникло багато (бенедиктинці, домініканці, францисканці тощо.). Ченці відмовляються від кохання, родини, багатства, самовільної поведінки, являючи собою приклад подвижництва на шляху духовності. Звичайно, сказане не стосується всього католицького чернецтва в усі часи; його існування. Але в ранньому Середньовіччі піти в ченці - означало., прагнення служити культурі.
Починаючи з X ст., монастирі стають культурними центрами Західної Європи. Вони зазвичай берегли й виставляли для поклоніння мощі та реліквії святих, що стимулювало паломництва й сприяло піднесенню в масах благочестя. Ченці проповідували, навчали, дітей у своїх школах,, переписували книги; багато хто, з них був також будівельником, лікарем чи художником; ченці винаходять годинник, розвивають культуру землеробства тощо.
Велику роль у становленні авторитету церкви і папства відіграла так звана Клюнійська реформа (Х-ХІ ст). Ченці-бенедиктинці, абатства у французькому містечку Клюні висунули низку принципів, які було взято на озброєння папством. Під впливом клюнійських ченців римський папа Григорій VII (який певний час перебував у цьому монастирі) вводить обов'язкову безшлюбність (целібат) для всіх західних священиків, . щоб вони належали лише своїй справі1. З колегії кардиналів2 виводять світських можновладців - монархів, щоб вони не занадто впливали на політику Святішого престолу. Монастирі віднині підлягають папам, а не місцевим єпископам, що дозволяє контролювати діяльність останніх і запобігати розкольництву. Забороняється звичний досі продаж церковних посад за гроші (симонія). І, нарешті, клюнійці започатковують нову тенденцію храмобудівництва: якомога менше традиційного каменю і якнайбільше світла; храм мусить бути прекрасним і радісним.
З XI ст. розпочалися Хрестові походи, які велися під гаслом визволення Святої Землі від мусульманського панування. Хрестоносцям на якийсь час вдалося встановити свою владу в Палестині (Єрусалимське королівство), де виникають перші духовно-лицарські ордени: тамплієрів (храмовників) та іоаннітів (госпітальєрів). Хрестові по ходи відіграли позитивну роль у розвитку культури, про що пише навіть такий негативно налаштований до християнства відомий філософ XX ст., як Ц. Рассел.,
У результаті хрестових походів у Європі вперше з'являються такі звичні для нас сьогодні предмети побуту, як подушка та перина; після знайомства з милом європейці починають мити руки перед їжею; входять в ужиток лазні, здавна популярні на Сході й забуті на Заході; з'являється поняття про переміну білизни й одягу взагалі - особливо починає цінуватися шовкова білизна; на столі європейця, на додаток до звичної солі, з'являються перець та інші приправи, цукор з тростини, різноманітні фрукти, ліки (хінін) тощо. Нові принципи землеробства та вітряки-млини, картярство та килими,, смак до розкошів - усе це наслідки хрестових походів.
Хрестові походи, зокрема, сприяли виокремленню лицарства як соціокультурної спільноти.
Лицарська культура являє собою особливий феномен західноєвропейського життя епохи Середньовіччя. Лицарство склалося ще з VIII ст. у ; державі франків у ході боротьби з арабами та іншими завойовниками. В епоху Хрестових походів, утвердившись на певний час на Сході, лицарі хрестоносці відчули себе дещо незалежними від Святішого престолу. Ідеалізувати лицарство загалом немає підстав; метою численних рядових учасників Хрестових походів було бажання нажитися
Розквіт лицарської культури припадає на пізнє Середньовіччя.
Дріжджами цієї культури залишалося християнське вчення. Лицар; бачив своє покликання в тому, аби слугувати церкві й християнській вірі: ; щонайперше в ім'я звільнення Святої Землі (Палестини) вони й здійснювали виснажливі хрестові походи. З часом лицарство створило власний культурний кодекс: так, лицар мусив захищати слабких, обороняти рідну землю, зберігати вірність своєму сюзеренові. Лицарі культивували куртуазний ідеал; прагнучи бути шляхетними, Справедливими, ввічливими та витонченими. Лицарство породило прекрасне поняття "слово честі": порушити слово означало втратити честь, повагу людей. Але, водночас, лицар вважав за ,,справді гідних лише тих людей, що належали до аристократичної касти, і сам мусив походити з такої сім'ї. Практично життя середньовічного лицаря займали виключно війна, турніри - змагання у військовій вправності, полювання та кохання: у лицарстві народжується культ Прекрасної Дами, в уславлення якої здійснювалися подвиги з майже релігійним екстазом.
У лицарі потрапляли після своєрідної ініціації, яка тривала кілька років. Хлопчик з 10 років жив при домі свого сеньйора, прислуговуючи йому та його сім'ї, отримував тут основи християнського виховання та вчився гарним (куртуазним) манерам. З 15 років йому надавалося право росити зброю сеньйора і мати власний меч; відтепер він вивчав воєнне мистецтво. Власне, в лицарі посвячували, з 21 року в присутності священика: посвячення пролягало в ударі мечем по плечу й обставлялося дуже урочисто.
Поряд з церковною та лицарською культурою в Середні віки на Заході існувала також народна, низова культура, сповнена стихійної життєрадісності та чуттєвості, багато в чому пов'язана з язичницькою старовиною.
Характерні риси цієї культури близькі до явищ народної творчості взагалі; це наївний примітивізм стилю й анонімність (кожен може взяти участь у створенні тексту пісні, імпровізувати поведінку в карнавалі тощо). У народній культурі часто пародіювалися церковні та лицарські ідеали.
Інакше було в середньовічному ісламському світі. Іслам стимулював утворення в Аравії більш складного суспільства, яке швидко відійшло від первіснообщинного стану її утворило нову структуру, в якій співіснували рабство й феодальні відносини. Спершу не було різниці між "духовними" і мирянами, між релігійною громадою і державою, між релігією та правом. Але завдяки поширенню ісламу у світі й створенням міжнаціональної держави халіфату соціальне житія в арабо-мусульманському регіоні ускладнюється.
Халіфат був теократичною структурою; першими халіфами ставали нащадки та спадкоємці пророка. Таке управління, проте, швидко вичерпало себе, У самих арабів кочовий спосіб житія зберігався вже острівцями; вони перейшли до міського життя. А включення до складу халіфату регіонів, населених землеробами, країн, де вже склалися не мусульманські релігійно-культурні норми, вимагало гнучкої політики. Навернути всі силоміць було неможливо (хоча іслам не забороняється поширювати й мечем), а винищити непокірних - означало підірвати процвітання, завойованих регіонів. Тому було проголошено віротерпимість. Зокрема, "люди писання" - євреї, християни й зороастрійці - могли жити спокійно за умови покірності новим володарям і виплати постійної данини.
Коран разом із Сунною (передання про життя пророка Мохаммеда та його близьких) складають джерело мусульманського права (фікх), яке регулює суспільні відносини. Текст Корану, наприклад, рясніє суто юридичними приписами.
Орієнтація на створення системи законів міцніє в, "мединських" сурах: це остаточне утвердження дидактики Корану та ісламського законодавства (згодом воно отримає назву шаріат - вірний шлях ("шлях праведного життя").
Шаріат не локалізований на арабській чи якійсь іншій території: усі мусульмани світу утворюють начебто єдину общину на основі приписів "вірного шляху". Це сукупність релігійно-обрядових принципів і правил, що покликані регламентувати не тільки суспільну та особисту поведінку мусульманина, а і його думки та почуття. Шаріат базується на ідеї обов'язку людини перед Аллахом, точніше - її несплатного боргу Творцеві.
Людина, на мусульманський погляд, істота недосконала. Аллах попускає бути злу, аби випробовувати людину. Варто, отож, прагнути добра.
Цноти людини, за шаріатом, - правдивість, терпіння й уміння прощати, милосердя, відсутність заздрості, покірність владі.
Мета людини - наблизитися до Аллаха. Земне життя - лише "користування оманливе": адже "ваше майно і діти тільки спокуса, і в Аллаха Великого нагорода".
Загалом, ідея справедливості вирішується в дусі приписів Мойсея: "душа за душу, і око за око, і зуб за зуб".
Засуджується обман у торгівлі; торгівля трактується як справа достойна. Злодієві слід відрубати руку.
Шаріат виходить з принципу нерівності між людьми - між чоловіком і жінкою, між мусульманином і не мусульманином тощо. Моральним в ісламі вважається мати 4 законних дружини; окрім них дозволяється мати рабинь стільки, скільки чоловік може прогодувати (адже так влаштовується доля бідних дівчат, сиріт тощо). Подружня зрада з боку жінки карається смертю: й досі в деяких ісламських країнах жінку, що зрадила чоловіка, забивають насмерть камінням.
Підноситься поняття "священної війни проти зла" - джихад. Джихад - не обов'язково війна як така, це може бути й словесне викриття зла, дискусія тощо. Але якщо, скажімо, євреї або християни в чомусь суттєво порушили інтереси правовірного {"перейшли йому дорогу"), то мусять отримати "мечем по шиї: Той, хто гине на священній війні, одразу ж потрапляє до раю.
Рабство - нормальне явище, але на раба можна перетворити лише іновірця. Прийняття рабом ісламу не звільняє від рабства.
Ісламське право висуває такі категорії, як ідмсма (узгоджена думка богословів та юристів) і кияс (умовивід за аналогією). На чолі мусульман того чи іншого краю стоїть муфтій, що виносить вироки з питань віри та шаріату.
Висновки
Епоху Нового часу зазвичай починають відлічувати з ХVІІ ст.. Але є й думка, що починається ця епоха Відродження, або Італійською мовою, Ренесансу, що приходить на зміну Середньовіччю.
Проте загальноприйнятим є погляд, що Ренесанс-це особливий культурний період, який тривав у Європі протягом ХУ-ХУІ ст., а Новий час починається з XVII ст. Однак саме з часів Ренесансу в Європі починається рух за духовне й суспільно-політичне розкріпачення особистості, за повне Підкорення природи, розвиток усіх можливостей науки й техніки, що забезпечують людське володарювання у світі. Цей рух, внутрішньо цілісний і практично спрямований, і є суттю Нового часу. Він набирає міцності й широти протягом останнього пів тисячоліття.
Література
1. Абрамович С.Д., Тілло М.С., Чікарькова М.Ю. Культурологія: Навч. посіб. – К.: Кондар, 2005. – 352 с.
2. Агафонов С.А. Римське право: Навчально-метод. Посіб. Для сам ост. вивч. дисциплін. – К.: КНЕУ, 2005. – 143 с.
3. В.В. Хімічок Культура античної Греції з курсу „Українська і зарубіжна культура”: Конспект лекцій. - К.: КНУБА, 2002. – 24с.
4. Деркач Ж.В., В.В. Тарон Довідник з культурології Черкаський ЦНТЕІ, 2005.- 74 с.
5. Історія світової культури: Навч. посіб./ Керівник авт. колективу Л.Т. Левчук. – 3-тє вид., стереотип. – Київ: Либідь, 2000. – 368 с.
Размещено на
Страницы: 1, 2
