Шикана як особливий вид зловживання правом

Шикана як особливий вид зловживання правом

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ШИКАНА ЯК ОСОБЛИВИЙ ВИД ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ


Пункт 3 ст. 13 Цивільного кодексу встановлює заборону на дії особи, що вчинюються із наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Дії особи слід вважати шиканою у тих випадках, коли вони здійснюються із прямим умислом та з єдиною метою – спричинити шкоду іншій особі. Подібними діями є, наприклад, зміна власником земельної ділянки русла потоку для того, щоб відвести його із сусідньої ділянки, розташованої нижче за течією.

Уперше заборону таких дій було введено у Німеччині. Німецьке Цивільне Уложення, прийняте у 1986 р., містить ст. 226, яка проголошує: "Не допускається реалізація права виключно із наміром спричинення шкоди іншому".

Деякий час після прийняття Цивільного Уложення судова практика застосування ст. 226 йшла по шляху її буквального тлумачення. Для визнання дії (бездіяльності) шиканою недостатньо було умисного спричинення шкоди іншій особі. Вимагалося також, щоб єдиною метою особи, яка здійснює своє право, було спричинення шкоди.

Однак із часом, внаслідок того, що випадки шикани "із єдиною метою" у реальній дійсності зустрічаються досить рідко, а також через складність доведення виключності умислу, направленого на спричинення шкоди, практика застосування ст. 226 відійшла від буквального її тлумачення. Тобто, дія (бездіяльність) могла бути визнаною шиканою і за наявності інших інтересів, окрім мети спричинити шкоду. Вирішення питання про те, яке співвідношення між "законними" інтересами та метою спричинення шкоди робить можливим визнання діяння шиканою у цьому випадку залишалося на розсуд суду.

У статтях 12 та 13 ЦКУ містяться, по-перше, правові норми, які закріплюють гарантії реалізації суб’єктивних цивільних прав, а по-друге, норми, які обмежують можливість неналежного використання даної свободи.

Актуальним та складним питанням сучасної судової практики є питання про те, чи може шикана стати підставою для визнання правочину недійсним. Така ситуація має місце, наприклад, із правочинами, укладеними боржником до порушення процедури банкрутства. Маються на увазі угоди по продажу активів боржником, що передує початку процедур його банкрутства, за заниженою вартістю будь-якій заінтересованій особі. Єдиною метою дій такого боржника є спричинення шкоди кредиторам. Ніякого майнового інтересу для себе він не задовольняє.

Наслідки здійснення подібних дій не передбачаються ні Цивільним кодексом України, ні законодавством про банкрутство, яке встановлює відповідальність за здійснення подібних правочинів лише після початку процедури банкрутства. Очевидно, що для вказаної ситуації застосуванню підлягає п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, на підставі якої такі правочини можуть бути визнані недійсними. Звичайно, все залежить від волі та внутрішнього переконання суду. Практика свідчить, що суди з великим небажанням застосовують указаний пункт.

Необхідно відзначити, що на практиці є можливими ситуації, коли процедура банкрутства використовується із метою ущемлення інтересів боржника, а не кредитора. Наприклад, коли метою подачі заяви про визнання боржника банкрутом є спричинення йому шкоди, а не реальне задоволення потреб заявника. Не секрет, що сама по собі подача заяви про банкрутство значною мірою негативно відобразиться на діловій репутації боржника. В умовах сьогодення важко уявити судове рішення, яким суд стягнув би з недобросовісного кредитора суму збитків, завданих боржникові внаслідок безпідставної подачі заяви про банкрутство, застосувавши при цьому п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України.

Ще однією формою шикани є використання цивільних прав із метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим положенням на ринку. На перший погляд, подібні дії здійснюються для досягнення інших цілей, аніж спричинення шкоди своєму контрагентові. До даних цілей відноситься: приваблення споживачів, збільшення доходу тощо. Відповідальність за вказані дії встановлюється у законодавстві про конкуренцію.

На перший погляд, шикана із її направленістю на спричинення шкоди іншим особам не підпадає під ознаки вищенаведеної конкуренції. Однак це є не так. Досить часто мета конкретної дії господарюючого суб’єкта полягає саме у спричиненні шкоди контрагенту: збитків або шкоди його діловій репутації. У свою чергу досягнення даної мети є для цієї особи засобом задоволення і своїх інтересів: залучення покупців, збільшення об’єму продаж тощо.

Однак для того, щоб охарактеризувати подібні дії особи, направлені на спричинення шкоди контрагенту, як шикану, необхідно також, щоб недобросовісний господарюючий суб’єкт використовував для цього належне йому право. Таким чином, під ознаки шикани не потрапляє, наприклад, розповсюдження неправдивої інформації про конкурента із метою спричинення йому шкоди. Але шиканою може бути некоректне порівняння господарюючим суб’єктом товарів, що виробляються або реалізуються ним, із товарами інших господарюючих суб’єктів. Мається на увазі ситуація, коли розповсюджується інформація, що відповідає дійсності, але містить негативні оцінки конкурента. Ознаки шикани у такому випадку є очевидними: особа реалізує своє право на розповсюдження інформації, але з наміром спричинити шкоду контрагенту.

Ще однією сферою, де зустрічається шикана, є сфера застосування норм корпоративного права. Цивільне законодавство (Цивільний кодекс України та інші нормативно-правові акти) регулює створення та діяльність юридичних осіб різноманітних організаційно-правових форм. Права, що надають указані акти господарюючим суб’єктам, досить часто використовуються не за прямим призначенням, а із метою ущемлення інтересів третіх осіб. У деяких випадках право на реорганізацію юридичної особи (перетворення ТОВ на ЗАТ) використовується із єдиною метою – позбавити учасника, що виходить із ТОВ, його законного права на отримання частини майна. Подібні дії безсумнівно є шиканою. У цивільному та господарському законодавстві немає спеціальних норм, які б забороняли вищевказані дії.

Підводячи підсумки викладеному, можна констатувати, що законодавство встановлює деякі межі здійснення цивільних прав, однак даний перелік не може вичерпати всі можливі прояви соціально-негідних способів, засобів та цілей реалізації цивільних прав – він може поповнюватись у зв’язку із розвитком ринкових відносин та появою нових цивільно-правових відносин.

Однією із головних причин кризи, у якій наразі знаходиться українське суспільство, є непритягнення до відповідальності осіб, що діють недобросовісно, нерозумно, а також тих, хто зловживає суб’єктивними цивільними правами.

Закріплена у ст. 13 Цивільного кодексу України заборона на здійснення суб’єктивних цивільних прав із єдиною метою – спричинити шкоду іншим учасникам суспільних відносин, а також зловживання правом в інших формах, не здатна повною мірою вирішити проблему зловживання правом у підприємницькій діяльності. Це пов’язується із відсутністю будь-якого законодавчого роз’яснення, що саме слід розуміти під "іншими формами зловживання правом".

Необхідно відмітити також, що як іноземний, так й українській законодавець не дають чіткого розкриття поняття "зловживання правом" у формулюваннях закону. Зміст даного поняття визначається тісно пов’язаними між собою судовою практикою (яка є досить багатою за кордоном і тільки починає формуватися у сучасній Україні) та правовою доктриною. Окрім того, подібні дії мають підлягати також оцінці із позицій добрих нравів, розумності та справедливості. Очевидно, протягом найближчого часу в Україні буде узагальнюватися судова практика із метою застосування норм про заборону зловживання правом, що, у свою чергу, слугуватиме матеріалом для подальшого розвитку вітчизняної теорії зловживання правом.

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої — п'ятої статті 13 цього Кодексу.

1. Можливість широкого застосування судової форми захисту ґрунтується, насамперед, на положеннях ст. ст. 55, 124 Конституції України, рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення положень ч. 1 та ч. 2 ст. 55 Конституції України та постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9. Відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Тобто в силу положень цивільного законодавства предметом судового розгляду та вирішення можуть бути будь-які правовідносини, включаючи ті правовідносини, підстави виникнення, зміни та припинення яких передбачені правовими нормами, так і не передбачені ними, але в силу загальнодозвільного принципу регулювання приватноправових відносин породжують правові наслідки.

2. Конституція України у ст. 55 гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції України). Тобто будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При чому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану. Окрім загального конституційного права на судовий захист цивільним законодавством передбачаються і конкретні спеціальні норми, які передбачають можливість звернення до суду особи, яка вважає свої права порушеними, невизнаними чи оскарженими. Наприклад, захист свого права інтелектуальної власності (ст. 432 ЦК України). Відповідно до ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Законодавством про судоустрій України гарантується всім суб'єктам правовідносин захист їхніх прав свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 6 Закону України "Про судоустрій України").

Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты