Хоча Закон Клейтона характеризується більшою у порівнянні з Законом Шермана визначеністю у відношенні практичних дій, тим не менше він залишає за судами рішення про те, в яких випадках згадані дії швидше за все сприяють послабленню конкуренції. Як і у випадку із Законом Шермана, норми оцінки протизаконності поведінки на основі Закону Клейтона змінювалися протягом часу.
Ще у часи обговорення проекту Закону Клейтона у США постало питання про створення державного органу, до завдань якого входило б здійснення державного контролю за застосуванням та дотриманням антитрестовського законодавства. Ним стала Федеральна Торгова Комісія (ФТК). Закон про ФТК був прийнятий 26 вересня 1914 р., тобто маже водночас із Законом Клейтона (15 жовтня 1914 р.).
Головне завдання ФТК запобігати діяльності людей, товариств або корпорацій, які використовують нечесні методи конкуренції в торгівлі шляхом подання позову до них.
Комісії надані певні повноваження. Ось кілька з них: збирати та зберігати інформацію про дотримання законодавства про конкуренцію; у випадку подання позову від імені США проводити розслідування; за вказівкою президента або за заявою генерального прокурора проводити розслідування антиконкурентної діяльності; розробляти правила, необхідні для застосування Закону про ФТК.
Закон про ФТК передбачає юридичну відповідальність за створення навмисного або з недбалості якихось перепон для діяльності комісії.
У Міністерстві юстиції США діє Управління з антитрестовської діяльності, що здійснює аналітичну роботу в галузі конкуренції та монополізму, облік інформації, подання позовів до порушників тощо.
Тобто, антитрестівське законодавство США являє собою звід затверджених Конгресом юридичних актів, які визначають допустимість тієї чи іншої практики суб'єктів господарювання з точки зору їх впливу на конкуренцію.
Серцевину досить великого правового масиву складають три законодавчі акти: Закон Германа, Закон Клейтона і Закон Федеральної торговельної комісії. Аналіз та узагальнення цих Законів дозволяє зробити висновок, що усі вони сконцентровані навколо опису складу трьох найважливіших порушень антитрестівського законодавства - монополізації, недобросовісної конкуренції та картелювання - і відповідальності, яка встановлюється за їх вчинення [11, с.17].Закон Шермана, Закон Клейтона, Закон про ФТК є основними у законодавстві США про конкуренцію та монополізм.
На їх підставі органи виконавчої влади змогли створити в економіці атмосферу врівноваженої конкуренції, в якій одночасно функціонують суб’єкти господарської діяльності, які репрезентують надвеликий, великий, середній бізнес та сотні тисяч представників малого бізнесу.
2.2 Антимонопольне законодавство європейських країн та його значення для України
Вперше юридичні засоби у боротьбі з негативними проявами конкуренції почали використовувати у Франції.
Тут раніше, ніж в інших країнах, концентрація капіталу досягла розмірів, що дозволили негативним проявам у господарській діяльності стати чинником, який гальмує розвиток економіки.
Спеціальне законодавство у цій галузі було ще відсутнє. Французькі суди використовували для цієї мети статтю 1382 Цивільного кодексу Франції, згідно з якою всіляка навмисна дія, що заподіяла збиток іншому суб’єкту, зобов’язує виконавця до відшкодування завданого збитку. Оскільки у статті не йшлося про боротьбу з непорядною конкуренцією, французькій судовій практиці довелося стати на шлях власної правотворчості та розробити поняття “зловживання правом”, що дозволило непорядні конкурентні дії вважати порушенням чужого суб’єктивного права.
Межа між правомірними і неправомірними діями перебуває там, де право на вільне проведення господарської діяльності одного суб’єкта переходить у зловживання та порушення аналогічного права іншого суб’єкта.
Наведеної теоретичної конструкції дотримується сучасне французьке законодавство про конкурентну та антимонопольну практику. Так, в Ордонансі № 86-1243 від 1 грудня 1986 року “Про свободу цін та конкуренції" є спеціальний розділ “Про антиконкурентну практику”. Стаття 7 цього нормативного акту забороняє узгоджену діяльність, угоди, спілки або коаліції, якщо вони мають на меті або можуть стати перепоною, обмежити або порушити конкуренцію на ринку у разі, якщо вони:
обмежують доступ інших підприємств або обмежують свободу їх конкуренції;
стають перепоною встановленню вільних ринкових цін, штучно викликають їх зростання або падіння;
обмежують або ставлять під контроль виробництво, ринки збуту, капіталовкладення або технічний прогрес;
призводять до розподілу ринків збуту або постачання.
На цих же умовах одному підприємству або групі підприємств забороняється зловживати:
домінуючим становищем на ринку якого-небудь товару;
економічною залежністю, в якій знаходиться клієнт або постачальник, що не дозволяє користуватися правом вибору [11, с.34].
Такі дії є протиправними. До них закон відносить відмову у продажу, у примушуванні до так званого зв’язаного продажу.
Французьке законодавство надає державним органам широкі повноваження щодо оперативного впливу на антиконкурентну діяльність на ринках будь-яких товарів.
Шляхом рецепції французького законодавства пішло законодавство більшості західноєвропейських країн (Італія, Бельгія, Голландія та ін.).
Важливою ознакою, яка дозволяє кваліфікувати господарську діяльність як антиконкурентну, в європейських країнах вважається домінуюче становище на ринку певного товару.
Так у Франції підприємство вважається монополістом, коли воно займає домінуюче становище на одній чверті ринку відповідного товару, у Німеччині - до третини ринку товару або не менше ніж дві третини загального обсягу обігу цього товару на ринку.
В Англії для визначення монопольного становища використовується система так званих простих та складних часток. Проста частка використовується для визначення частки домінуючого становища однієї або груп компаній, що контролюють чверть якогось товару або послуг на ринку, а складною є та ж сама проста частка, але яка застосовується до непов’язаних між собою компаній.
Суб’єкти господарської діяльності, що займають домінуюче становище на ринку, зобов’язані надавати державним органам додаткові звітні відомості про свою діяльність, вони можуть притягатися до відповідальності (грошові штрафи, кримінальна відповідальність, повна або часткова заборона діяльності, повне відшкодування збитків та ін.).
У національно-правових системах зарубіжних країн відокремлюють організаційно-правову та договірно-правову, колективну та індивідуальну, договірну та позадоговірну тощо антиконкурентну практику.
Індивідуальна антиконкурентна практика передбачає пануюче становище суб’єкта на ринку якогось товару (послуги). При укладанні угод воно виявляється в тому, що такий суб’єкт прагне включити до них умови, що погіршують становище конкурентів і тим самим обмежують свободу їх підприємницької діяльності (виключні умови угоди).
Виключне становище у європейському антимонопольному законодавстві займає захист прав споживачів. Норми права, які захищають права споживачів являють собою третю ланку, що замикає відносини між виробниками та споживачами. Перші дві ланки - це конкурентне та антимонопольне законодавство. Вони настільки пов’язані між собою, що можна говорити про їх єдність (табл.2.2).
Таблиця 2.2
Види законодавства, яке регулює конкуренцію та монополізм у зарубіжних країнах
|
Види законодавства |
Мета |
|
Права споживачів |
Норми права, метою яких є захист прав споживачів як більш слабкої сторони у відносинах з виробниками |
|
Конкурентне право |
розвиток суперництва між виробниками за більш вигідні умови виробництва та продажу товарів, надання послуг тощо |
|
Антимонопольне право |
Норми права, метою яких є забезпечення безперешкодного вибору та втілення заохочуваної законодавством господарської діяльності |
Наведене розмежування між нормами, як, проте, й будь-яка інша класифікація, є умовним, оскільки не дає повного уявлення про характер взаємозв’язку між ними.
Законодавство більшості європейських країн відрізняє споживачів, що діють у виробничій сфері, від кінцевих споживачів (сфера особистого споживання) за ознакою здійснення першими господарської комерційної діяльності. Так, у статті 12 англійського Закону про непорядні угоди 1977р. йдеться про те, що в угоді сторона “виступає як споживач щодо іншої сторони”, якщо вона в ході виконання угоди не здійснює комерційної діяльності, а інша сторона, навпаки, здійснює комерційну діяльність [11, с.55].
У законодавстві інших європейських країн споживач також визначається як непрофесіонал, що придбаває товари для особистого, але не виробничого споживання. У § 6 закону Німеччини “Про право відмови від угоди укладеної “на ходу”, та від інших угод такого самого штибу" від 16 січня 1986 р., наприклад, йдеться про те, що положення цього Закону не застосовуються, “якщо покупець укладає угоду в процесі здійснення своєї підприємницької діяльності або інша сторона діє поза рамками підприємницької діяльності”. Цей самий принцип закріплений і у § 24 Закону Німеччини “Про загальні умови угод” від 9 грудня 1979 р., в якому йдеться про те, що правила § 2, 10, 11, 12 не розповсюджується на загальні умови угод, що укладаються комерсантом, якщо “угода стосується здійснення його торгівельного промислу”.
Державний контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм в європейських країнах організований за двома схемами. В одних країнах передбачаються обов’язки суб’єктів господарської діяльності повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, що містять обмеження конкуренції (нотифікації), а в окремих випадках і реєструвати їх у спеціальних реєстрах, щоб споживачі та конкуренти за необхідності мали змогу з ними ознайомитися. Це Німеччина, Голландія, Австрія, Англія, Швеція та деякі інші. В інших країнах (Франція, Бельгія, Швейцарія) законодавство передбачає обов’язкове сповіщення про угоди, що містять обмежувальну практику, лишень у випадках, коли справа стосується зацікавленої сторони або безпосередньо державний орган, який здійснює контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм [11, с.67].
У всіх європейський країнах діють спеціальні державні органи, до завдань яких входить забезпечення контролю за дотриманням законодавства у галузі конкуренції та монополізму. Наприклад, в Англії - це Відомство генерального директора з питань сумлінної торгівлі, у Франції - Міністерство у справах споживачів та Рада з конкуренції, в Австрії - Федеральна економічна палата.
Розгляд справ про порушення у галузі конкуренції та монополізму, а також захисту справ споживачів здійснюється адміністративними судами, спеціальними судами та загальними (загальноцивільними) судами. Спеціальні суди діють в Англії (Суд у справах обмежувальної практики Великобританії), Швеції (Суд у ринкових справах). У країнах, де суб’єкти господарської діяльності в обов’язковому порядку сповіщають державні органи про угоди, що містять обмежувальну практику, суперечки розглядаються загальними судами, а у країнах, де обов’язкове сповіщення про порушення провадиться з ініціативи зацікавленої сторони або відповідного державного органу, розв’язання суперечок відбувається в адміністративних судах. Якщо одна із сторін не погоджується із рішенням адміністративного суду, вона може оскаржити його у загальному суді.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
