Зі зміцненням преторського права було видано постанову, що придане (або його вартість) поверталось у всіх випадках розірвання шлюбу з вини чоловіка.
Правила повернення приданого у випадку розірвання шлюбу:
— у випадку смерті дружини придане поверталось батьку дружини ( з утриманням 1/5 частини приданого на кожну народжену в цьому шлюбі дитину), а придане, отримане від інших осіб, залишалось у вдівця;
— у випадку смерті чоловіка придане поверталось дружині чи її батьку. На випадок своєї смерті чоловік зазвичай залишав придане по способу «прелегат приданого» (рrаеlеgаtит dоtіs);
— у випадку розлучення з вини дружини повернення приданого обмежувалося.
Чоловік мав право отримати 1/6 приданого на кожну дитину, але в цілому не більше 1/2 приданого. Якщо розлучення відбувалося внаслідок невірності дружини, утримувалась ще 1/6 приданого, а якщо внаслідок інших проступків, то 1/8;
— якщо шлюб розривався з ініціативи чоловіка або з його провини, то придане їм поверталось.
Отже, обов'язок чоловіка повернути придане у випадку припинення шлюбу був визнаний в законі. Однак, перебуваючи в шлюбі, чоловік вважався власником приданого і міг його якимось чином відчужувати, витратити, тому вимога дружини про повернення приданого могла не задовольнятися. Щоб захистити жінку від таких випадків, закон Юлія забороняв чоловікові відчужувати дотальні нерухомості без її згоди. Під заборону почали підпадати не тільки акти прямого відчуження, але й всі ті, які могли згодом привести до відчуження, зокрема застава.
Імператор Юстиніан пішов далі у цьому напрямі. Якщо в класичному праві чоловік отримував придане у випадку смерті дружини, то Юстиніан приписав повернення приданого її спадкоємцям. Крім того, він заборонив відчуження детальних нерухомостей навіть за згодою жінки. Отже, за пізнішим римським законодавством придане залишалося чоловікові лише в разі розлучення з вини жінки, як штраф за провину. Завдяки обов'язку повертати придане і забороні відчужувати нерухомості вже в класичну епоху чоловік, хоч юридично залишався власником приданого, але фактично був не чим іншим, як простим користувачем приданого на час шлюбу. Це свідчить про те, що права жінки на придане безперервно зростали.
Подарунок (dопаtiо). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сімї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (dos). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (dos ) і віддати їй подарунок (dопаtiо).
За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Навіть в епоху класичного права норми щодо подарунку не набули повного розвитку. Лише законодавство останніх імператорів надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов'язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого. Крім того, з метою найкращого захисту жінки стосовно одержання подарунку на випадок розлучення з вини чоловіка була встановлена заборона відчуження подарунку. Так поступово складається римська система майнових відносин між подружжям. Принцип юридичної роздільності майна аж ніяк не був перешкодою у міцних шлюбах, проте гарантовано захищав і чоловіка, і жінку у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма законодавствами, встановив основу римської системи майнових відносин між подружжям.
3. Підстави виникнення та припинення шлюбних відносин за римським приватним правом
3.1 Підстави виникнення шлюбних відносин
Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus сопиbiі (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.
Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.
Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві аffеctіо таritalis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім`ї. У класичному праві наявність аffеctіо таritalis був необхідним і нареченим, і домовладикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу. Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років. Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу. До укладення шлюбу було прийнято влаштовувати заручини (sponsaliа), розірвання яких без поважних причин мало наслідком для виного безчестя
(іпfатіа), а іншій стороні давав право на відшкодування завданих в зв'язкуз заручинами збитків (наприклад, витрати на подарунки і т. д. ). Перешкодами для одруження були:
• перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент укладання шлюбу.
Римське право визнавало тільки моногамний шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило;
• душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до укладання шлюбу.
Коли хвороба настала після укладення шлюбу, шлюб міг бути збережений або розірваний;
• споріднення.
Кровне споріднення не допускало шлюбу. Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допускались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в період республіки і на початок імперії — до другого—третього ступеня.
Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки. Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і племінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнства вимоги до відсутності близького споріднення зросли;
• траурний рік.
Суворий моногамний характер римської сімї не допускав багатоженства. Ніяких перепон для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило. Після смерті чоловіка вдова це повинна булла одружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а з другого — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то її шлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю;
• обіт безшлюбності і духовний сан.
Весталки в язичницьку епоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняття християнства на усе духовенство римо-католицького обряду було поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності. У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сенаторами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб. Витрати на утримання родини лежали, природно, на чоловікові, тому що шлюб був патріархальним, чоловіку, звичайно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю. Тут перелічені лише деякі основні умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторанам вступати у шлюб.
У римській історії відомі декілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum manu міг бути укладений одним з описаних нижче способів:
1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яскраво виражене релігійне забарвлення. Він здійснювався у присутності десяти свідків, які були представниками десяти курій, за участю жерців, виконувалися різні сакральні обряди, які супроводжувалися проголошеннямрізних формул і жертвопринесенням. Серед цих обрядів основне місце займає посвячення і вкушаняя молодими особливого хліба, завчасно для того приготовленого. У період імперії ця церемонія як найстародавніша і по-своєму релігійна здійснювалась головним чином у жрецьких родинах з тим, щоб народжений від такого шлюбу син міг успадкувати сан свого батька. Подібна процедура укладення такого шлюбу між плебеями не допускалася.
2. Давнім способом укладення шлюбу була купівля дружини чоловіком. Данна форма укладення шлюбу існувала й тоді, коли дружини більше не продавались; тобто стала носити символічний характер.
Плебейська церемонія укладення шлюбу здійснювалася за допомогою "міді і ваги", як це звичайно робили, якщо справа торкалася купівлі певних речей. Це була вдавана купівля жінки в її домовладики або опікуна, яка подібно до інших покупок у той час здійснювалася за правилами манципації. У присутності п'яти свідків, вагаря з вагою наречений проголошував певну формулу, а потім передавав батькові нареченої злиток міді, який служив символічною купівельною платою. Цьому актові передував обмін питаннями про згоду молодих вступити в шлюб. Наприклад: "Чи будеш ти для мене гідною домовладичицею?" - запитував наречений. "Ти мене знайдеш там, де будеш ти", - відповідала наречена. Ці запитання і відповіді супроводжувалися також виконанням певних обрядів. Проте юридична суть акту полягала не в цих шлюбних обрядах, а в акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави купівля жінки була реальною, а не вдаваною.
Крім цих двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого шш, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімейних відносин речево-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і одного року для рухомих речей перетворювалися у власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (тапus) над жінкою.
Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові. Склалася така ситуація, коли жінка особливо аристократичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення тапus за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може перешкодити встановленню тапus, перервати сплив давності, не ночуючи в домі чоловіка три ночі підряд, повторючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими. Звичайно, з юридичного погляду таке співжиття не повинно було б вважатися шлюбом. Однак римське право вже ранньої епохи визнавало його законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не позашлюбними. Вони підлягали владі батька, входили як агнати в його сім'ю. Жінка ставала законною дружиною свого чоловіка, а не була наложницею, однак вона не підлягала тапus, була вільною і самостійною.
Деякі дослідники римського права вважають, що шш був історично першим способом укладення шлюбу sіпе тапи , який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого шлюбного співжиття для відвернення тапus, новий шлюб став укладатися шляхом простої згоди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак, ніякого юридичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sіпе тапи при формальності інших, менш важливих юридичних актів викликає подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sіпе тапи. Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sіпе тапи, збереглися в римському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була встановлена необхідність церковного вінчання.
