Теорія природного права – у кожної людини від народження є певний набір природних прав (свобода, рівність). З розвитком суспільства природні права починають гарантуватися законами держави, ці закони й утворюють право, що, таким чином, споконвічно повинне бути спрямовано на захист інтересів і прав особистості.
Історична теорія – право спонтанно виникає на основі еволюції суспільства, формується з народного духу, народної свідомості. Законодавець повинен відображати в юридичній формі те, що вже існує. З цієї теорії випливає, що право не універсальне, право кожного народу унікальне, і „працює” лише для цього народу. Право – це об’єктивне явище.
Марксистська – право – це зведена в закон воля пануючого класу, один (пануючий) клас видозмінює звичаї для підпорядкування іншого класу. Всі ці процеси зумовлені економічними чинниками.
Теорія спеціалізації – право зумовлене необхідністю регулювати і забезпечувати індивідуальні інтереси людей у суспільстві, диференціація якого набуває особистісного характеру.
1.2 Призначення права
Сучасна юридична наука подає два головних підходи до призначення права.
Перший підхід виходить з того, що призначення права – виражати інтереси пануючого класу, втілювати волю економічно пануючого класу в закони, служити засобом придушення і насильства стосовно інших класів. Такий підхід до призначення, його ролі в суспільстві сповідує марксистська теорія, що розглядає право як соціально - класовий регулятор суспільних відносин.
Другий підхід трактує право і його призначення як засіб компромісу, зняття протиріч у суспільстві. Бути засобом управління справами в суспільстві - ось призначення права. Тому право трактується як засіб узгодження, поступок. Це не означає, що право не ув’язане із застосуванням примусу, але на перший план у правовому вирішенні проблем має висуватися не примус, а досягнення згоди і компромісу.
У реальному житті право виконує завдання двоїстого характеру: з одного боку, воно виступає інструментом політичного панування, а з іншого – інструментом загальносоціального регулювання, засобом установлення порядку в суспільстві.
Отже, можна зробити висновок, що головне призначення права – забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних прошарків і груп суспільства шляхом досягнення згоди компромісу.
1.3 Функції права
Під функціями права розуміють головним чином соціальне призначення права й основні напрями правового впливу, що випливають з цього призначення, на суспільні відносини.
Виділяють дві головні функції права – регулятивну й охоронну.
Регулятивна функція спрямована на регулювання, упорядкування суспільних відносин, установлення правил поведінки людей. Ця функція спирається на спроможність права наказувати, установлювати ті або інші варіанти поведінки.
У регулятивній функції виявляється одне з головних завдань права – упорядкувати суспільні відносини.
Охорона функція спрямована на захист, охорону найбільш важливих для життя суспільства відносин. Право проголошує їх недоторканими, а небажані суспільству відносини намагається витиснути, ліквідувати. Завдання цієї функції – забезпечити виконання вимог законів, установити режим законності в суспільстві.
Крім названих, право виконує також виховну, ідеологічну й інформаційну функції.
Виховна функція полягає у впливі права на волю, свідомість людей, вихованні в них поважного становлення до права.
Ідеологічна функція покликана впроваджувати в життя суспільства ідеї гуманізму, пріоритету прав і свобод людини, ідей демократизму.
Інформаційна функція дозволяє інформувати людей про вимоги, що ставляться державою, повідомляти про те, які вчинки і дії визнаються суспільно корисними, а які, навпаки, суперечать інтересам суспільства.
Протягом усієї історії існування правового регулювання життя суспільства так і не склалося єдине загальне, що влаштовує всіх, визначення права, оскільки це дуже складне й багатоаспектне явище. В українській мові слово право також використовується в різних значеннях („правило поведінки”, „правда”, „справедливість” і т. ін.).
Проте можна виділити два основних підходи до визначення поняття права: один із них, умовно кажучи, вузький, а другий – широкий. З позиції першого підходу, право звичайно визначається як „сукупність загальнообов’язкових норм, встановлених або санкціонованих державою”[2, С.155];
другий підхід заснований на введенні в поняття права трьох елементів: правосвідомість, норми права, правовідносини. Такий підхід виходить із того, що правові норми є нормативним утіленням правових ідей, які домінують у суспільстві. У той же час ці норми залишаються добрими намірами, поки вони не реалізуються в конкретних суспільних відносинах (правовідносинах). З позицій різних правових шкіл роль цих трьох елементів визначається по – різному. У так званих ідеологічних школах права (психологічна теорія, теорія права і т. ін.) головна увага приділяється правосвідомості, у нормативістських школах підкреслюється особлива роль норм права, соціологічної теорії роблять акцент на правовідносинах.
Теологічна концепція права. У далеку давнину джерело, з якого виникає позитивне право, бачили насамперед у волі богів і їхніх „помазаників” – правителів держав (Індія, Китай, Єгипет і т. ін.). вплив релігії як домінуючого світогляду на функціонування законів і права у Середньовіччя призвів до майже тисячолітнього панування теологічних поглядів, що підтверджували божественне походження права і законів. Найбільш послідовним вираженням їх є вчення середньовічного теолога і філософа Фоми Аквінського.
Релігійне розуміння сутності права як витвору Бога дотепер залишається одним із напрямів його теоретичного осмислення в межах католицької науково – правничої думки (Ж.Марітен).[5, С.35]
Однак думка, релігійні уявлення про право є іманентним для західноєвропейського світогляду явищем, хибна. У країнах ісламського Сходу право ґрунтувалося на священній для мусульман книзі – Корані. Більш того, тлумачити право і навіть створювати нові норми мали тільки знавці релігійних текстів. Мусульманська система визнає за особистістю права тільки за умов виконання обов’язків перед Аллахом. Релігійними за своєю природою були неіснуючі зараз індо – буддійська, японська синтоїстська та китайські (даоська й конфуціанська) системи права.[11, С. 25]
У православному світі також не вдалося запобігти впливу релігії та церкви на право. Найбільш яскраво це проявилося в Московському царстві у XVст. Ієрархи православної церкви намагалися проголосити владу церкви вищою за царську. Наслідком гострої ідеологічної боротьби став компроміс між світською та церковною владою. Протягом довгих століть у Москві та Російській імперії церква виконувала важливі державні функції – ідеологічну та (з часів Петра I) запис актів громадянського стану.[10, С.51]
Слід зазначити, що таке становище не було випадковим. Середньовічне суспільство і держава стояли на порозі засвоєння нових ресурсів. Проте, щоб опанувати ними, була необхідна консолідація населення. Забезпечити її могли тільки церква, яка нівелювала людей, перетворювала сукупність індивідів на однорідну слухняну масу. Як тільки вдалося засвоїти нові ресурси, домінування релігії стало непотрібним та шкідливим. Із середини XVII ст. теологічний напрям починає поступатися першістю гуманістичним і світським теоріям.
До них належать насамперед теорія природного права. Її фундатор Гуго Грацій підтверджував, що, поряд із змінливим позитивним правом, яке виникло з волі Бога або людей (держави), існує незмінне природне право, тобто те, „що відповідає природі суспільства розумних істот”. Воно не зумовлене ні часом, ні місцем і ніким не може бути змінене. Ця теорія відіграла величезну роль у звільнені праворозуміння від релігійних догм. Воно дістала широкий розвиток у працях французьких просвітителів XVIII ст.- Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск’є, М.Ф.Вольтера та інших, російських просвітителів О.М. Радищева, С.Є. Десницького. [2, С.157]
Природне право виступало як ідеальне право, зумовлене природою людини, якого необхідно дотримуватися, хоча його важко виявити в реальній історії людства.
Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникла історична школа права (К.Ф. Савіньї, Г.Ф. Пухта). Її прихильники заперечували існування природного права. позитивне право, на їхню думку, не твориться сваволею законодавця, а є закономірним продуктом народного життя. Відповідно до історичної школи право завжди „національне” і в різні епохи має різноманітний зміст.
У другій половині XIX ст. склалася позитивна теорія права (І. Бентам). З погляду прихильників цієї теорії, право твориться державою і є нормами держави, спрямованими на задоволення інтересів людини. Незабаром позитивізм став одним з основних напрямів теорії права (К. Бергом - у Німеччині, Г.Ф. Шершеневич – у Росії, Д. Остін – в Англії). Головна теза юридичного позитивізму – визнання правом тільки норм, утворюваних державою для загального блага або для задоволення інтересів людини. Не заперечується й те, що в праві втілюються ідеї справедливості, і те, що право стає обов’язковим для самої держави. Однак тільки справедливість, захищена державою, є правом.
Позитивістська юриспруденція на початку XX ст.. дістала продовження в сучасному нормативізмі, „чистій теорії права”, на вершині яких стоїть „основна норма”, а на самому споді - індивідуальні акти, судові рішення. Кожна норма нижчого порядку випливає з вищого порядку. Держава не формує право, а існує завдяки визнанню з боку суспільства. „Основна норма” не має потреби в поясненні – вона виводиться чисто логічно, як вищий критерій пізнання права.
Відповідно до цієї концепції юридична наука повинна займатися дослідженням чинних норм із використанням інструментів формальної логіки, питання сутності права лежать поза сферою інтересів юристів.
У другій половині XIX ст.. сформувалися соціалістичні й комуністичні вчення (у тому числі марксизм) про сутність права, що випливали з класової природи держави і права.
К.Маркс і Ф. Енгельс розуміли право як зведену в закон волю пануючого класу, зумовлену матеріальними умовами життя цього класу. У цьому розумінні право виступає як засіб придушення опру експлуатованих класів. Розглядаючи співвідношення загальносоціального і класового в праві, марксисти надавали пріоритет класовому. Право, відповідно до поглядів прихильників цього напряму, не втілює уявлення про справедливість, а зумовлене виключно економічним базисом суспільства.
Соціологічна юриспруденція вважає, що норми, записані в законах та інших актах держави, ще не є саме право. Набагато важливіше те право, що укладається в житті. Це „живе право” протиставляється застиглому в параграфах і статтях законів „праву в книгах”. На перше місце виходить фігура судді як право творця (Е.Ерліх, Р. Паунд, К. Лев еллін та ін.). За цією концепцією, право тільки те, що втілене в реальних правовідносинах, у соціальній дії або виявлене як засіб соціального контролю. Ряд американських прихильників концепції „права створеного судом”, вважають правом лише норми, застосовані або створені судом.(К.Левеллін)[2, С.158]
Психологічна школа права, створена на початку XIX ст. російським професором Л.І. Петражицьким, зберегла певний вплив і сьогодні. На його думку, поряд з „офіційним правом”, установленим державою, існує право, усвідомлюване людьми у вигляді особливих психічних станів, - переживання свого боргу перед іншими („імперативність”) і усвідомлення права вимагати виконання обов’язку з боку інших („атрибутивність”).
