Прикладом законної неустойки, що міститься в диспозитивній нормі може бути боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити пеню в розмірі три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
По відношенню до неустойки, встановленої законом, в ЦК передбачено правило, згідно з яким її розмір може бути змінений за домовленістю сторін лише в сторону збільшення. Розмір, законної неустойки, встановленої іншим актом цивільного законодавства, сторони можуть зменшити, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до частини третьої ст.551 ЦК, суд має право зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, наприклад, істотного погіршення майнового стану боржника.
Оскільки норма щодо можливості зменшення розміру неустойки в судовому порядку не є новою для Цивільного права України, існує певна практика її застосування. Вона, свідчить, що право судів, які розглядають спори про стягнення неустойки, трактується як їхній обов`язок зменшувати неустойки, розмір яких перевищує середні величини. Більш привабливим та таким, що повністю відповідає законодавству, було б оцінювати вимоги кредитора про стягнення неустойки в частині, що перевищує можливі збитки у зв`язку із порушенням зобов`язання, як зловживання правом, що й служитиме підставою для відхилення позовних вимог у певній частині.
Добре відомо, що інколи, уклавши договір, стикаєшся з небажанням партнера його виконувати. В статті 552 ЦК, коментується один із принципів виконання зобов`язання, а саме: принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов`язання в натурі. Іншими словами це позначає, що сплата або передання неустойки (та збитків) не припиняє існування основного зобов`язання, забезпеченого неустойкою.
Під збитками слід розуміти майнові втрати (тобто матеріальну шкоду), які виражені в грошовій формі. Легальне визначення збитків встановлено ст.22 ЦК, відповідно до якої вони складаються з втрат, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Залежно від того, в яких пропорціях відшкодовують неустойку і збитки, її поділяють на чотири види.
Перший вид - залікова неустойка: коли стягують неустойку і відшкодовують збитки, але в частині, не покритій неустойкою. Тобто якщо збитки більші ніж сума неустойки, відшкодовують різницю. Наприклад, договір купівлі-продажу передбачає неустойку в розмірі 350 гривень, а збитки становлять 1000 гривень, тоді кредитор стягує неустойку і 650 гривень збитків. Але тут потрібно враховувати норми ст. 205 ЦК: якщо розмір неустойки надмірно великий порівняно із збитками, суд вправі його знизити.
Другий - виключна: якщо передбачено стягнення тільки неустойки, без збитків. За наведеним вище прикладом, із боржника стягнуть лише 350 гривень.
Третій - штрафна: коли збитки та неустойку стягують повністю. Тут боржник сплатить 1350 гривень. Тільки до неї вдаються, коли цього вимагає законодавство. Приклад - при поставці продукції неналежної якості або некомплектної продукції покупець стягує неустойку і збитки в повному обсязі (ст.253 ЦК).
Четвертий - альтернативна: коли кредитор на свій вибір може стягнути або неустойку, або збитки. У першому наведеному прикладі - 350 або 1000 гривень.
Важливою новелою цивільного законодавства України є те, що за загальним правилом при порушенні зобов`язання повинна проводитись сплата штрафної неустойки.
Розом з тим, відповідно до ст.624 ЦК договірна неустойка може бути встановлена сторонами або заліковою, або виключною, або альтернативною. Це правило не поширюється на так звану законну неустойку, яка відповідно до норм даного акта цивільного законодавства завжди повинна бути штрафною.
2.2 Поняття, відповідальність та припинення договору поруки
Порука віднесена до зобов`язально-правових способів забезпечення виконання зобов`язань, що стимулюють боржника до належного виконання зобов`язань шляхом створення можливості пред`явлення до нього чи до третіх осіб, які вступили заздалегідь у договір, зобов`язальної вимоги.
Коли ж боржник не виконує свої обов`язки або виконує їх неналежним чином, виникає проблема пошуку правових засобів, за допомогою яких можна було б примусити боржника виконати його договірні зобов`язання як слід.
Стаття 553 передбачає, що порука може бути оформлена як договір, що укладається між основним боржником і поручителем на користь третьої особи - кредитора по основному зобов`язанню.
Звідси випливає, що порука розглядається як додаткове зобов`язання, що може виникати на підставі чи договору, чи в силу інших обставин. При цьому учасником даного договору є не боржник по основному зобов`язанню, а інша особа: договірні відносини виникають між головним кредитором і поручителем.
ЦК у статті 553 не передбачає обмежень участі юридичних осіб у цивільному обігу, встановлюючи у ст.80, що юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов`язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов`язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини.
Таким чином, за законодавством юридичні особи можуть виступати поручителем незалежно від того, чи є згадка про це в їхніх установчих документах.
Порука - це договір, за яким до зобов`язання основного боржника додатково приєднується зобов`язання іншої особи, яка за нього ручається. У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе особа, яка за нього ручалась, тобто поручитель (схема цих відносин знаходиться в додатку 1).
Значна увага, яку науковці та практики приділяють інституту поруки, а також велика кількість наукових досліджень і статей, присвяченим різним аспектам застосування забезпечувальних механізмів поруки, свідчать про зростаюче значення цього цивільно-правового інституту в сучасних умовах. Це пов`язано насамперед зі збільшенням ризику невиконання учасниками цивільного обігу прийнятих на себе зобов`язань.
В юридичній літературі немає одностайності в питанні про те, як треба розуміти визначення законодавця „поручитель зобо`язується відповідати за виконання зобов`язання боржника". Одні представники цивілістики трактували термін „відповідальність поручителя” у вузькому розумінні - як відповідальність за невиконання (неналежне виконання) забезпеченого порукою зобов`язання боржника, що виявляється у відшкодуванні збитків, сплаті санкцій, а за грошовими зобов`язаннями - також сплаті відсотків за користування грошовими коштами. Водночас ряд інших вчених наполягали на широкому трактуванні зазначеного терміну. На їхню думку, це поняття розумілося як зобов`язання поручителя виконати те ж саме, до чого зобов`язаний боржник відповідно до умов основного зобов`язання: ще одне зобов`язання, за змістом тотожне основному, боржником у якому є поручитель4.
Існують й інші „проміжні" позиції: порука - це додаткове зобов`язання, у крайньому випадку - відповідальність: або те, або інше. Поручитель, дізнавшись, що основне зобов`язання боржника не виконано або виконано неналежним чином, може за своїм вибором або виконати зобов`язання боржника в натурі, тобто надати кредитору саме те, про що зобов`язувався боржник, або сплатити кредитору суму, яка повністю покривала б йому всі збитки, спричинені невиконанням зобов`язання.
Приєднавшись до позиції науковців щодо визначення відповідальності поручителя в широкому значені, можна дійти висновку про неможливість використовувати поруку як забезпечувальний засіб у зобов`язаннях, скажімо, особистого характеру (виступ на концерті, написання картини тощо), оскільки поручитель не може самостійно ці дії у випадку невиконання боржником зазначеного обов`язку. Аналогічні висновки стосуються і зобов`язань, зміст яких складають негативні дії. Так, якщо А. зобов`язався утриматися від відкриття підприємства, яке б конкурувало з підприємством Б., під поруку, надану В., було б недоцільно покладати на В. такий самий обов`язок, як і на А., - утримуватися від конкуренції з Б.; його б виконання було б неможливим. Але таке положення не відповідає правовій дійсності. Виходячи з положення чинного законодавства немає ніяких обмежень щодо об`єкта правового регулювання за договором поруки. Тому, приєднавшись до першої точки зору (визначення поруки у вузькому значенні), можна стверджувати, що особливий характер вищевказаних зобов`язань ніяк не впливає на можливість відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо внаслідок їх порушення. Повертаючись до наведеного прикладу, відзначу, що обов`язок В. як поручителя міг би полягати у відшкодуванні збитків Б. у тому випадку, якщо А. все-таки відкриє конкуруюче підприємство.
Таким чином, можна виділити такі види відповідальності поручителя за договором поруки:
1. Залежно від джерела встановлення відповідальності поручителя:
відповідальність, встановлена законом. Законодавець визначаючи в статті 548 ЦК України загальні умови забезпечення виконання зобов`язання, вказує, що „виконання зобов`язання забезпечується, якщо це встановлено договором або законом". Наприклад, в ч.5 ст.42 Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-XII (зі змінами) „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (назва в редакції Закону від 30 червня 1999 р. № 784-XIV) передбачено солідарну відповідальність поручителів, які відповідають у разі невиконання зобов`язання боржником, яким є містоутворююче підприємство, щодо якого порушено справу про банкрутство і прийнято рішення про санкцію;
відповідальність, передбачена договором. Виходячи з принципу диспозитивності сторони в договірному порядку мають право передбачити відповідальність поручителя, визначити її розмір і вид.
2. Враховуючи розмір відповідальності боржника і поручителя:
повна - існує за умови, що поручитель поручився за зобов`язанням боржника повністю;
часткова - виникає тоді, коли поручитель поручився не за все зобов`язання боржника, а лише в певній частині, обмеженій наперед визначеним розміром відшкодування. Слід наголосити на тому, що за одним зобов`язанням боржника можуть поручитися не один, а декілька поручителів. У такому випадку, якщо сторони наперед визначили розмір відповідальності кожного з поручителів, кожен із них відповідатиме самостійно. Якщо ж поруку надали кілька осіб сумісно, нероздільно, то вони відповідатимуть перед кредитором як солідарні боржники.
3. Залежно від обсягу відповідальності поручителя:
розширена - має місце тоді, коли поручитель зобов`язався виконати основне зобов`язання в натурі, відшкодувати заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки, сплатити відсотки, неустойку, тощо;
обмежена - має місце у випадку, коли поручитель бере на себе обов`язок відшкодувати кредитору лише заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки, сплатити неустойку, відсотки тощо, а щодо виконання основного обов`язку боржника відповідальності не несе.
4. Залежно від черговості заявлених вимог кредитора:
солідарна - кредитор вправі стягнути всю суму боргу безпосередньо з поручителя без попереднього заявлення вимог до боржника:
субсидіарна - поручитель може бути притягнений до відповідальності перед кредитором основного боржника лише тоді, коли кредитор або не зможе стягнути суму боргу з боржника, або - стягнути її в повному обсязі.
Солідарна відповідальність для поручителя порівняно із субсидіарною є більш жорсткою. Так, на відміну від солідарної відповідальності, за якої кредитор вправі вимагати виконання зобов`язань як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, субсидіарна відповідальність поділяє боржників на основного, яким є боржник за забезпеченим зобов`язанням, і додаткового - поручителя. У цьому випадку поручитель відповідає лише тоді, коли основний боржник не може повернути борг. Отже, субсидіарна відповідальність є більш привабливою для поручителя.
