Об’єктивний критерій має, як правило, нормативний характер або характер вимог обачливої й сумлінної (bonae fidei) поведінки в побуті. Саме дотримання вказаних вимог дало б можливість виключити поведінку, яка призвела до суспільно небезпечних наслідків. Відсутність обов’язку виконувати певні вимоги виключає кримінальну відповідальність.
Суб’єктивний критерій означає, що людина, щодо якої вирішується питання про кримінальну відповідальність, у конкретній ситуації із врахуванням її фахової підготовки, розумових і фізичних можливостей та інших обставин, що склалися на відповідний момент, мала можливість передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності.
Здебільшого за наявності об’єктивного критерію є й суб’єктивний критерій злочинної недбалості. Але можливі випадки, коли особа (через хворобу, перенавантаження) не могла передбачити суспільно небезпечні наслідки від своєї дії чи бездіяльності.
Відсутність суб’єктивного критерію виключає кримінальну відповідальність, бо в діянні відсутня ознака вини. Інше рішення питання було б порушенням принципу суб’єктивного ставлення за вину.
Ситуація, за якої суспільно небезпечні наслідки знаходяться у причинному зв’язку з діянням особи, але вказана особа не повинна була і (або) не могла їх передбачити, зветься випадком (casus). Наявність казусу означає відсутність вини, а отже, й кримінальної відповідальності.
2.3 Змішана (подвійна) форма вини
Кримінальне право знає дві форми вини: умисел і необережність. Отже, можемо сказати, що злочини можуть бути вчинені умисно (крадіжка), через необережність (службова недбалість), або як умисно, так і через необережність (вбивство).
Водночас ряд злочинів з матеріальним складом сконструйовано таким чином, що окремі ознаки об’єктивної сторони складу злочину характеризуються різними формами вини. Таке сполучення в одному і тому ж складі злочину різних форм вини (умислу і необережності) в теорії кримінального права зветься змішаною (подвійною, складною) формою вини (culpa dolo exorta). Отже, йдеться не про якусь форму вини, якої законодавство не знає, а про сполучення існуючих форм, бо умисел і необережність поміж собою не змішуються, а існують самостійно, хоча і в одному злочині, характеризуючи ставлення винного до різних ознак об’єктивної сторони складу злочину: діянню і наслідку (або наслідкам).
Є два різновиди змішаної форми вини. У першому різновиді сутність змішаної вини полягає в тому, що у суб’єкта злочину наявне різне психічне ставлення винного до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння і до його наслідків. Така ситуація може спостерігатись у злочинах, пов’язаних із порушенням певних спеціальних правил (охорони надр), що тягне за собою певні шкідливі наслідки або створює реальну загрозу завдання їх.
У таких злочинах психічне ставлення до діяння, яке не вважається злочином без настання наслідків, може бути як умисним, так і необережним, що ж до наслідків - тільки необережним.
За наявності умислу до порушення правил (діяння) і необережності до завданої шкоди мова має йти про змішану форму вини. За наявності необережності і до діяння і до наслідків - змішана форма вини відсутня.
У цілому за такого різновиду змішаної форми вини злочин вважається необережним[9].
У другому різновиді змішаної форми вини йдеться про різне психічне ставлення до двох різнорідних і неоднакових за тяжкістю наслідків, які є результатом одного суспільно небезпечного діяння.
Психічне ставлення особи до діяння у злочинах цієї групи є тільки умисним, умислом характеризується й ставлення до першого, менш тяжкого наслідку. Ставлення до другого, більш тяжкого наслідку характеризується необережною виною. В цілому злочин розглядається як умисний.
Скажімо, у злочині - проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої, діяння характеризується умисною формою вини, до першого наслідку - позбавлення вагітності - винна особа відноситься умисно, до настання тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої - необережно. У злочині - умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, саме діяння й перший наслідок - тяжке тілесне ушкодження - характеризуються умисною формою вини, а ставлення злочинця до смерті потерпілого характеризується необережністю. Аналогічна ситуація при умисному знищенні або пошкодженні майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки та в інших аналогічних конструкціях.
Точне встановлення змішаної форми вини дає можливість для розмежування суміжних складів злочину, правильної кваліфікації вчиненого діяння, індивідуалізації покарання, своєчасного розгляду питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.
Скажімо, наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження й необережності щодо смерті, що настала внаслідок цього, дає підстави кваліфікувати діяння за частиною 2 статті 121 КК України.
Якщо ж внаслідок тяжкої шкоди здоров’ю, завданої умисно, настала смерть потерпілого, яка також охоплювалася умислом винного, діяння характеризується єдиною формою вини й кваліфікується як умисне вбивство. І навпаки, якщо не встановлено спричинення умислу на спричинення тяжкої шкоди здоров’ю, яка потягла за собою смерть потерпілого, змішана вина відсутня. Мова може йти лише про вбивство через необережність.
Розділ 3. Вина як суб'єктивна умова кримінальної відповідальності за кримінальним законодавством окремих зарубіжних держав
3.1 Вина за кримінальним законодавством Німеччини
Поняття вини як ознаки злочинного діяння відсутня і в чинному КК ФРН.
Правда, кодекс містить низку норм, присвячених вини та її форм, проте їх визначення не дається.
Так, § 15 КК ФРН говорить про те, що в кримінальному порядку караються лише умисні дії, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережні дії. У ч. 1 § 16 міститься положення про те, що особа, що не знає про обставини (або обставини), яке відноситься до передбаченому в законі складу закону, здійснює діяння ненавмисно. У ч. 2 § 16 йдеться про те, що особа, котра сприймає помилково обставини складу, передбаченого законом, і яка вважає, що здійснює більш тяжкий злочин, ніж воно насправді є, підлягає покаранню за менш тяжкий злочин (точніше, за більш м'яким законом. - Авт.). Отже, § 16 мова про помилки у знанні фактичних обставин складу злочину. У § 17 міститься положення про невинність дій осіб, які помилялися щодо їх протиправність, якщо при цьому такі особи не могли уникнути помилки (помилка у забороні). Якщо ж ці особи могли її уникнути, вони підлягають кримінальній відповідальності, але їм може бути призначено більш м'яке, ніж передбачено законом, покарання.
У наведених нормах чітко простежується розуміння провини (наміру і необережності) як психічного відносини особи лише до фактичних ознаками діяння, які передбачені у складі.
А оскільки склад охоплює тільки зовнішні ознаки злочину, то і свідомістю особи охоплюються, згідно із Кримінальним кодексом ФРН, лише ці ознаки.
Чинний КК ФРН згадує дві форми вини: умисел і необережність, однак не розкриває змісту цих понять.
У німецьких доктринальних джерелах з кримінального права умисел характеризується тим, що особа усвідомлює відповідність скоєних ним дій складу, передбаченому законом, і бажає цього або допускає (мириться з таким становищем). Свідомість протиправність німецькі юристи не включають в поняття умислу, оскільки таке свідомість, на їхню думку, - самостійний елемент провини. При цьому протиправність означає заборону діяння не тільки норм кримінального права, а й нормами інших галузей права (про це див главу 5). Намір повинен відноситися тільки до ознак складу закону, описаним в конкретній нормі. Якщо у чинного навмисне особи відсутній свідомість протиправність, то слід розрізняти, діяло чи особа без вини, не знаючи про протиправність свого діяння, або воно могло уникнути незнання протиправність.
У першому випадку мова йде про некараність особи, а у другому-лише про помилку в забороні, якої можна було уникнути. В останньому випадку особа буде відповідати за вчинення умисного діяння, покарання за який у певних випадках може бути пом'якшене (див. § 17 КК ФРН). Запропонована теорія провини отримала підтримку і на практиці.
Представники іншої теорії - «теорії наміру» - позитивною передумовою умислу вважають знання особи про те, що він своїм діянням порушує правовий заборону, тобто усвідомлення протиправності. Це веде до того, що за відсутності усвідомлення завжди виключається умисел, і особа не може бути покарано за здійснений умисного діяння. Караність можлива тільки в тому випадку, якщо «діяння особи відповідає ознаками складу закону, що передбачає кримінальну відповідальність за необережне злочинне діяння.
Сучасне німецьке кримінальне право орієнтується на два основних види умислу: прямий і непрямий.
Прямий умисел вважається звичайним видом, при цьому розрізняють ті його різновиди: а) коли особа знає про свій діянні і його результаті і безпосередньо бажає як того, так і іншого; б) коли особа просто знає або точно передбачає, що воно виконує склад.
Непрямий умисел має місце тоді, коли особа безпосередньо не бажає здійснення діяння або настання його результату, але вважає це можливим і мириться з цим.
Необережність як форма вини характеризується в німецькому кримінальному праві наступним чином: особа не передбачає, що його діяння відповідає складу закону, хоча могла це передбачити, у силу чого могла усвідомлювати і протиправність своєї поведінки.
При цьому в теорії виділяються два різновиди необережності: а) неусвідомлена необережність (коли особа взагалі не передбачає, що злочинний результат може наступити); б) усвідомлена необережність (коли особа допускає, що злочинний результат може наступити, але вважає, що цього не станеться). [10]
Таким чином, психічне ставлення особи до скоєного зводиться до свідомості фактичних зовнішніх ознак злочинного діяння. Свідомість протиправність, не будучи включеним ні в умисел, ні в необережність, по суті стає самостійним ознакою провини поряд з умислом і необережністю. Така точка зору підтримується більшістю німецьких юристів і судовою практикою. Про те, що протиправність - самостійний ознака провини, свідчить і зміст наведеного вище § 17 КК ФРН.
Разом з тим вказівку ряду авторів на свідомість протиправність як ознака провини, одночасно з наміром і необережністю, означає штучне розділення інтеллектуального моменту суб'єктивної сторони на два елементи, оскільки він припускає при намірі як усвідомлення об'єктивних фактичних ознак діяння, так і усвідомлення його протиправності.
3.2 Визначення вини у кримінальному праві Франції
Чинний КК Франції також не містить загального визначення провини.
У доктринальних джерелах з кримінального права конструкція провини будується на основі поняття загальної (чи мінімальної) вини, яка характеризує будь-яке злочинне діяння.
Загальна вина - це «мінімум» психологічного ознаки, без якого взагалі не може бути злочинного діяння. Вона полягає в простому вольовому моменті: оскільки будь-яке діяння осудної особи при відсутності форс-мажорних обставин (або непереборної сили) є вольовим актом, остільки в самому діянні як такому міститься не тільки матеріальний, але вже і психологічний елемент. Він пов'язаний з поняттям самого злочинного діяння в тому сенсі, що останнє не є результатом дії непереборної сили.[11]
У спеціальній постанові Касаційного Суду Франції від 13 грудня 1956 містилося положення про те, що «будь-яке злочинне діяння, навіть ненавмисне, припускає, що його виконавець діяв з розумом і бажанням». Цей «мінімум» психологічного ознаки в «чистому» вигляді присутня в поліцейських порушення.
В інших випадках потрібна більш розвинений психологічний ознака, і він може полягати у навмисне чи ненавмисної вини. У цьому аспекті вина - це психічне ставлення особи до робить діяння і його наслідків, тобто вина в її традиційному для російських юристів розумінні.
Згідно КПК Франції будь-який поліцейське порушення, навіть вчинене в стані рецидиву, може стати предметом спрощеного виробництва (ст. 524). Прокуратура, яка обирає процедуру спрощеного виробництва, передає судді поліцейського трибуналу кримінальну досьє. Суддя ухвалює рішення у справі без судового розгляду шляхом винесення кримінальної наказу, в якому висловлюється або виправдання, або засудження з призначенням штрафу.
За французькому праву суддя поліцейського трибуналу, що розглядає справу про порушення, не тільки не зобов'язаний доводити спеціальну провину особи (умисел або необережність), але й не зобов'язаний навіть мотивувати своє рішення (див. ст. 526 КПК Франції).
Для притягнення до відповідальності за порушення поліцейське достатньо загальної вини. Особа вважається винним у силу самого факту вчинення порушення і може бути звільнена від відповідальності тільки в разі, якщо доведе, що діяло під впливом непереборної сили або якщо існували такі обставини, як неосудність або недосягнення віку кримінальної відповідальності.
У подібних випадках французькі юристи говорять про презюміруд вини. На їхню думку, саме діяння дає підставу припускати вину особи. Презюміруемая вина часто називається «нарушітельной», оскільки вона являє собою психологічний ознака, характерний для більшості порушень. Однак, з одного боку, існує достатня кількість порушень, для яких характерний більш розвинений психологічний ознака (необережність чи навіть умисел), а з іншого боку, велика кількість проступків технічного характеру містять цей «мінімум» психологічного ознаки.
У французькому кримінальному праві у визначенні форм вини існують значні термінологічні труднощі, проте можна виділити наступні форми:
а) навмисну вину, або злочинні наміри (la faute inten-tionnelle);
б) ненавмисно вину, або необережну вину, або кримінальну вину (la faute поп intentionnelle ou faute penale);
в) презюміруемую вину, або вина при порушеннях (la faute presume ou faute contraventionnelle).
Оскільки презюміруемая вина тотожна загальної вини, про що говорилося вище, зупинимося на перших двох формах провини - умисел необережності.
При навмисного вини особа не тільки усвідомлює незаконний характер свого діяння (загальна вина), але і бажає вчинити таке діяння і досягти його шкідливих наслідків.
Згідно з чинним КК Франції, всі злочини - це тільки навмисні діяння. Велика частина проступків також відбувається навмисне.
У теорії французького кримінального права йдеться про різних злочинах навмисного провини. Перша представлена у вигляді предумисла. У цьому випадку злочинне діяння є не просто навмисним, умисел формується протягом більш-менш тривалого періоду часу. Предумисел визнається обтяжуючою обставиною ряду злочинних діянь: вбивства (ст. 221-3 КК Франції), застосування тортур (п. 9 ст. 222-3), насильницьких дій, що призвели до спричинення смерті з необережності (п. 9 ст. 222-8) і т. д. При цьому французький кодекс визначає предумисел як умисел, що сформувався до дій за скоєння певного злочину або провини (ст. 132-72). У деяких випадках, на думку французьких юристів, законодавець говорить про особливу формі умислу: про спеціальний умисел (dol special). Це означає, що в диспозиції кримінально-правової норми вказується на вчинення злочинного діяння з певною метою. У таких випадках мета є обов'язковим елементом злочинного діяння і підлягає доведенню. Відсутність такої мети повністю виключає злочинність діяння або виключає кримінальну відповідальність за злочин, передбачений цією статтею.
Іншим ступенем умислу французькі юристи вважають невизначений умисел. Він має місце тоді, коли особа хотіло заподіяти шкоду правоохоронюваним об'єкту, але не віддавало собі звіту про точний розмір такої шкоди (у російському кримінальному праві цей вид умислу називається ще неконкретізірованним). У випадках, коли було завдано найбільшої шкоди, особа буде нести за нього відповідальність, оскільки збиток передбачив і наступили наслідки - це те, чого і бажав злочинець.
При ненавмисної вини поведінка виконавця є свідомою і бажаним, але він не прагне ні до якого шкідливого наслідку. Виконавець осудних в провину дій здійснив «помилку», наприклад перевищивши швидкість, без бажання заподіяти шкідливі наслідки (тілесні ушкодження з необережності або смерть з необережності).
Саме по собі дію не завжди є ненавмисним, тоді як заподіяння наслідків є таким. Необережні злочинні діяння, якою б шкоди вони ні заподіяли, є, згідно із Кримінальним кодексом Франції, проступками.
Іноді у французькій юридичній літературі пропонується ввести «проміжну» між наміром і необережністю форму провини: «непробачну необережність» (imprudence impardonable). Ця форма вини мала б місце тоді, коли особа свідомо йде на ризик, небезпечний для іншого, при цьому сподіваючись, що не заподіє шкоди.
Суб’єктивна сторона складу злочину - це внутрішній зміст злочину, це ті психічні процеси, які проходять у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне ставлення до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.
Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
У результаті проведеного дослідження з метою більш повного розкриття змісту вини в кримінальному законодавстві України та окремих зарубіжних стран, усунення суперечностей та прогалин в КК України, а також врахування в його положеннях досягнень теорії кримінального права здобувач сформулював ряд конкретних висновків:
Згідно з українським законодавством, поняття провини чітко регламентується в ст.23 Кримінального Кодексу України, де виною є психічне ставлення особини до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, вираз у формі умислу або необережності. Що стосується країн Франції та Німеччини, то згідно законадательства цих країн поняття вини у кримінальному праві відсутня.
Відповідно до українського законодавства вина проявляється у формі умислу і необережності. У Французькому кримінальному законодавстві можна відділити наступні форми - навмисно провину, або злочинні намірі, ненавмисно провину, або необережну вину, або кримінальну провину та презюміруемую провину, або вина при порушення.
Що стосується кримінального законодавства Німеччини, то чинний КК ФРН згадує дві форми вини: умисел і необережність, однак не розкриває змісту цих понять.
Таким чином, із усього вищесказаного можна зробити висновок, що на сьогоднішній день в українському законодавстві поняття провини і її форми більш чітко і розгорнуто регламентування в нормах кримінального права, ніж у кримінальному законодавстві Німеччини та Франції.
1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року // #"#_ftnref1" name="_ftn1" title="">[1] Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – С. 114.
[2] Стаття 129 Конституції України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.
[3] Стаття 327 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.
[4] Пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» № 2 від 07 лютого 2003 року
[5] Стаття 212 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року
[6] Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – С. 119.
[7] Стаття 320 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
[8] Ткачук О. Одержання даних стосовно суб’єктивної сторони злочину при розгляді справ // Право України. – 1998. - № 11. – С. 54.
[9] Кримінальне право України: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. – К.: Кондор, 2005. – С. 125.
[10] Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. – С. 237.
[11] Верема Р. Вина та її форми за кримінальним правом Франції // Право України. – 2005. - № 12. – С. 138.
