Війна розумілася як боротьба всіх громадян одного поліса із громадянами іншого. При узятті ворожого міста вбивства мирних жителів, навіть жінок і дітей, уважалося правомірним.
Число норм, що обмежували застосування зброї, було невелике. Головним з них була нейтралізація храмів й інших культових установ. Із цим було пов'язано й інше: на час загальногрецьких свят, що носили здебільшого сакральний характер, установлювалося перемир'я (священне перемир'я). Перемир'я встановлювалося також на час Олімпійських, Немейських й інших загальноеллінських ігор.
Греки не знали режиму полонених. Вони могли бути піддані катуванням й убиті. Ще більш важкої була доля тих народів, яких греки вважали варварами. У тих випадках, коли переможені не зверталися в рабство, до них могла бути застосована депортація, тобто насильницьке переселення. Джерела повідомляють, що іноді греки для вирішення спорів прибігали до обмеження контингенту воюючих, виділяючи з кожної сторони по рівному числу воїнів, бій між якими вирішував результат війни. В окремих випадках мало місце рішення суперечки шляхом єдиноборства.
У результаті війни могло відбутися повне скорення ворога (завоювання) і приєднання переможеної держави, що лишались при цьому навіть в примарній незалежності. Але найчастіше у відносинах між греками справа до цього не доходило й закінчення воєнних дій оформлялося мирним договором. Він забезпечувався клятвою, черговість приношення якої визначалася по жеребі. Для цієї мети призначалися спеціальні уповноважені. Широко застосовувався (особливо у відносинах з Персією) інститут заручників. Забезпеченню мирного договору могло служити залишення гарнізонів у містах потерпіла поразка поліса.
Як державне (суспільне), так й особисте майно громадян ворожої сторони могло бути захоплене й знищено. Особливо часто знищувалися й вирубувалися посіви й маслинові дерева. Під час і після закінчення війни широко застосовувалася контрибуція.
Говорячи про право війни, варто звернути увагу на те, що стародавні греки вже розрізняли нейтралітет і невтручання. Перший, на їхню думку, міг мати місце тільки під час війни, друге – і в мирний час. Перший стосувався зовнішніх, друге – внутрішніх відносин, серед яких найпоширенішим була відмова від військової й матеріальної допомоги ворогуючим політичним угрупованням.
Право війни в древніх римлян мало багато спільних рис з тими, які минулого властиві грекам. Але воно було значно більше розробленим й, скажемо, релігійно й політично обґрунтованим. Справа в тому, що з погляду римської правосвідомості римський народ (держава) не міг вести несправедливі війни. Римляни думали, що всі війни, які вони ведуть, справедливі. Цей категоричний висновок випливав з їх глибокого й переконання, що корениться в релігійному світогляді, що все корисне для Рима завгодно богам. Тому, щоб війна була зовсім законною, необхідно було лише виконати певну сукупність ритуальних дій про її оголошення. Сама процедура оголошення війни була досить складною. Спочатку до границь ворожої держави посилали два або чотири члени жрецької колегії феціалів на чолі зі старшим з них Звертаючись до супротивника, вони вимагали задоволення, посилаючись на авторитет богів. Після цього вступу випливав виклад конкретних претензій. По закінченні зазначеної процедури фециали поверталися в Рим й, якщо задоволення не надходило, через 33 дня вдруге відправлялися на границю й вимовляли священну формулу. По закінченні цієї процедури справа надходила в сенат, і там шляхом відкритого голосування вирішувалося питання про оголошення війни. Він виносився на твердження Народних зборів. У випадку, якщо рішення було позитивним, фециали приносили священні жертви й втретє відправлялися на границю. Там вони проголошували війну. Символом цього було кидання у бік ворога закривавленого списа. З моменту початку й до закінчення війни ворота храму Марса залишалися відкритими. Коли наступав мир, вони закривалися.
Оскільки війна розглядалося римлянами як виконання їх волі, і тільки їх, богів, вони довгий час не визнавали у відношенні її ніяких обмежень. Тому храми й інші святині могли бути зруйновані.
Узяті штурмом міста, що здалися на милість, їхні жителі й майно визнавалися здобиччю переможця без усяких обмежень. «Коли Публій побачив, що в місто ввійшло вже досить військ, він, відповідно до звичаю, послав більшість солдатів проти жителів міста й віддав наказ убивати без пощади всякого зустрічного й утримуватися від грабежу, поки не буде даний до того сигнал». Після ж здачі міста «по даному сигналі смертовбивство припинилося й солдати зайнялися грабежем». Уважалося звичайним, правомірним і навіть бажаним волі богів убивати не тільки взятих зі зброєю в полон, але й будь-яке число жителів, включаючи жінок і дітей. Ті, хто залишався в живих продавалися в рабство. Так було на зорі римської історії, так тривав довгий час і надалі. Але, перетворюючись у світову державу, Рим не міг «переварити» таку масу рабів. Тому поступово частина скореного населення залишалася на волі.
Якщо війна не кінчалася дебелляцією, або скоренням, народу, що вважався римлянами варварським, її результатом міг стати мирний договір, іноді вбраний у форму договору про союз. Однієї з головних форм такого договору стало заступництво. Звичайно воно передбачало попередню здачу всієї зброї, вождів супротивника й видачу заручників. У цьому випадку військова окупація не наступала. Але за допомогою такого договору переможений віддавав на повний і безроздільний розсуд Рима свою територію, своїх громадян і своїх богів, залишаючись при цьому (у всякому разі, формально) суб'єктом міжнародного права.
4. Філософи стародавніх часів про міжнародне право
В рабовласницьку епоху міжнародного права як науки ще не існувало. Однак представляють інтерес окремі виказування філософів по деяким питанням міжнародного права.
Певну роль грали питання міжнародного права в навчанні Платона. У його основі лежало глибоке переконання не тільки в природності рабства, але й у тім, що самі вільні по своїх духовних і моральних якостях не рівні один одному. Війна для Платона є природне й тому необхідний стан, коли мова йде про відносини з варварами. Що ж стосується відносин між самими греками, то він ратував за встановлення міцного, «вічного» миру.
Подальший розвиток ці ідеї одержали в Аристотеля. Як відомо, він думав, що люди по своїй природі прагнуть до спільного життя й політичного спілкування. Такою первісною формою спілкування є родина, де вже проявляються відносини пана й раба. Вони тим більше властиві суспільству, тому що принцип влади й підпорядкування «повинен панувати й у всьому людстві» – отже, між народами. Елліни, на думку Аристотеля, самою природою призначені бути вільними, варвари – бути рабами. Це для них «краща доля». Тому справедливі війни проти варварів, вони подібні до полювання: «Полювати треба як на диких тварин, так і на тих людей, які, будучи від природи призначені до підпорядкування, не бажають підкорятися; така війна по природі своєї справедлива». Але якщо з варварами все обстояло просто, те виникало куди більше складне питання: як бути із самими греками? Адже вони з великою готовністю перетворювали в рабство своїх одноплемінників. Це було для Аристотеля питання й філософськи, і етично надзвичайно підступний. Вихід він знайшов у своєрідній юридичній фікції, затверджуючи, що переведення переможених греків у рабство засноване не на їхніх природних властивостях, але «на праві», точніше – на угоді, у силу якої захоплене на війні вважається власністю переможця.
Разом з тим уже в часи Аристотеля й особливо з III століття до н.е. починають лунати голоси не тільки в захист загального миру між еллінами, але й проти гегемонії окремих полісів, за встановлення рівноправних відносин. Можливо, що певну роль у цьому зіграли спроба протистояти Македонії, а потім війни з Римом. Досить указати на Ісократа який не тільки переконує греків відмовитися від взаємних війн, але й призиває Афіни не претендувати на свою гегемонію (мається на увазі II Афінський морський союз).
Погляди римського оратора й письменника Цицерона на міжнародне право викладені в ряді його творів. Розрізняючи право природне й право, установлене людьми, Цицерон вважав, що «право народів» є частково позитивним, частково природним. У першій своїй частині воно засновано на спільності й подібності діючих у різних країнах норм, у другий – на природі людей, схильних до спілкування один з одним не тільки особистих, але й у більше широких, державних рамках. У повній відповідності з розумінням, що пануло у Римі, цілей зовнішньої політики й пов'язаного з ним права Цицерон визнає справедливими й однаково юридично обґрунтованими як мирні відносини, так і війну. Справедливою для нього є всяка війна, що відповідає інтересам і безпеці римського народу. Розходження ж між справедливими й несправедливими війнами носить чисто формальний характер – «справедливою може бути тільки така війна, що ведеться після пред'явлення вимог або ж попередньо попередження». Захоплення військової здобичі й переведення скорених у рабство безумовно правомірні. Все-таки Цицерон ратує за гуманний обіг з полоненими й скореними народами.
При розгляді окремих інститутів міжнародного права Цицерон великої уваги приділяє принципу обов'язковості дотримання договорів, повазі й недоторканності послів, порушення якого є для нього безперечною законною підставою для оголошення війни.
Але найбільше значення для розвитку міжнародного права мала діяльність римських юристів III–V століть. На відміну від Цицерона, Ульпіан виходить із того, що право народів є саме частина природного права, що відрізняється від нього лише тим, що тварини не є його суб'єктами. Але ними є не тільки держави, але й окремі вільні люди.
В області дипломатичного права, завжди мали місце порушення, римські юристи додержувалися безумовного принципу особистого імунітету посольства: «Якщо хто вдарить посла ворогів, та ця дія зізнається суперечному праву народів, тому що посли вважалися святими. І тому, якщо в нас були посли якого-небудь народу і їм була оголошена війна, то вони залишаються вільними» (Помпоній).
5. Правове становище іноземців за часів феодальної доби
У тісному зв'язку з режимом державної території перебували в середні віки й питання правового положення іноземців. Це пояснювалося тим, що в християнських країнах Західної Європи проживання іноземця на одному місці в той час робило його сервом (якщо тривало більше року й не було спеціальної декларації). До того ж юридичними правами користувалися тільки вітчизняні піддані; майно померлого іноземця надходило не до його спадкоємців, а до сеньйора. Щоб уникнути цього, поступово почали заключатися договори про положення іноземців, а точніше – відповідні статті стали вноситися в політичні угоди. Стало пом'якшуватися й внутрішнє законодавство. Необмеженість влади государя на своїй території припускала залежність від нього не тільки власних підданих, але й іноземців.
Феодал, а в період феодального абсолютизму король мав «право несподіваного прибутку», тобто міг захоплювати все майно іноземців, що вмерли в межах його володінь, а на підставі «берегового права» йому належало все майно іноземців, прибите морем або ріками до його володінь.
Іноземці, як правило, не мали поза межами своєї держави навіть права на шлюб або на передачу свого майна за заповітом. В окремих випадках їм видавалися «охоронні грамоти» або видавалися спеціальні укази, що надавали деякі права купцям, оскільки монархи були зацікавлені в розширенні торгівлі.
6. Органи зовнішніх відносин за часів феодальної доби
Як й у рабовласницьку епоху, у періоди раннього феодалізму й середньовіччя постійних дипломатичних представництв не було. Перше постійне дипломатичне представництво відносять до 1455 року, коли герцог Міланський направив свого постійного посла в Геную. До кінця XV ст. практика постійних посольств зміцнилася майже повсюдно. До цього часу вже встановився погляд на посла як на особу, що персоніфікує свого государя. Представницький характер посла забезпечував йому недоторканність і ряд інших привілеїв, які іноді спеціально обмовлялися в міжнародних договорах. Спочатку імунітет посла розумівся як «екстериторіальність». Це означало вилучення з місцевої юрисдикції цілих посольських кварталів, у яких могли навіть укриватися злочинці, переслідувані в країні перебування посольств. Поступово від настільки широкого розуміння посольських прав стали відмовлятися. Першим вступив на шлях скасування «права кварталу» папа Інокентій XI в 1677 році, і незабаром воно було повсюдно скасоване.
