Спроби розібратись в тому, які відносини і права відносяться до публічного і приватного права, робляться давно, але, на наш погляд, ці питання не мають однозначного розв’язання. У противному разі необхідно штучно розривати процес охорони і захисту прав суб’єктів у судах і арбітражах. У зв’язку з цим цікавою є позиція Єрпильова Н.Ю., яким дається поняття міжнародного цивільного процесу через поняття міжнародного спору. Так він вважає, що спір представляє собою оформлену у вигляді взаємних вимог суперечку між сторонами зовнішньоекономічного контракту у зв’язку з його невиконання або неналежним виконанням. Термін «міжнародний» відрізняється від аналогічного терміну міжнародного публічного права і означає, що спір включає в себе “іноземний елемент”, тобто сторони, які спорять мають різну державну належність. Це зумовлює практичну неможливість вирішення такого спору в межах однієї внутрішньо державної правової системи і тим самим породжується колізія не тільки матеріальних, але й процесуальних норм. Термін „комерційний” означає, що спір між конкретними сторонами слід віднести до категорії спорів по цивільних і торгових справах[6]. Але в цьому визначенні викликає зауваження розподіл комерційного спору на цивільні та торгові сфери діяльності суб’єктів спору, з чим важко однозначно погодитись хоча б тому, що мають існувати цивільний та господарський напрямок, що зумовлено існуванням в Україні цивільних і господарських судів, а термін „комерційний” має дещо інше походження і не може розглядатися як кваліфікуюча ознака спору.
Ставлячи в основу міжнародного спору іноземних суб’єктів та норми матеріального і процесуального права, важко відрізнити міждержавні спори, спори з іноземним, а не міжнародним елементом, оскільки до цього часу чіткої градації і класифікації спорів не проведено. В усякому разі важко назвати спір міжнародним, коли він виникає між двома юридичними особами, які належать до різних держав, а в основу врегулювання спору закладено право однієї з них. В основі терміну „міжнародний” закладено зміст, який стосується відносин між народами, а не окремими суб’єктами окремих народів або держав. Коли ж спір виникає між двома особами, як правило, вони не можуть асоціюватися з окремим народом.
Тому вважається доцільним розрізняти міжнародні спори, коли спір стосується двох і більше країн та спори між суб’єктами, які знаходяться під юрисдикцією різних країн, та називати їх „спори з іноземним елементом”. Хоча ця позиція не є новою, але до останнього часу багато авторів не проводить межі між різними видами спорів.
Дійсно, звернення до суду з позовом у більшості випадків зумовлено спором та порушеним або оспорюваним правом, але в подальшому має йти розподіл на публічний (суспільний) інтерес в об’єктивному вирішенні справи та приватний інтерес позивача. Існують також випадки захисту прав групи осіб( групові позови ) у цивільному або арбітражному процесах, тобто у цьому випадку цивільний процес неможливо зводити лише до захисту приватного права, оскільки можуть зачіпатися інтереси окремих держав. Наприклад, пред’явлення групових позовів, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою.
Підводячи підсумок і враховуючи положення ст. 3 Конституції можна встановити, що окреме право громадянина визначає спрямованість діяльності держави, а тому воно представляє державний (суспільний) інтерес, а не тільки приватний. Тому, це положення має бути визначальною рисою для діяльності державних судів, а не.
Отже, на наш погляд , постає питання про статус суду у міжнародних відносинах. Але ми вважаємо неможливим це питання розглядати формально без врахування ієрархічної структури судів, їх належності до державної влади, недержавної або наддержавної організаційної структури або юрисдикції.
З проведеного аналізу автор дійшов висновку про те, що поряд із звичною системою визнання та виконання рішень іноземних судів доцільно виділяти такий аспект як ієрархія відповідного рішення, що підлягає визнанню та виконанню на території України.
Наступний, не менш важливий приклад, коли рішення суду має певні правові та процесуальні особливості, пов’язані із статусом суду в країні, на яку поширюється його юрисдикція. Зокрема, у цьому зв’язку потребує аналізу створення у Російській Федерації інституту мирових судів. Це положення до цих пір не вплинуло на стосунки між Україною та Російською Федерацією на предмет визнання рішень постановлених саме мировим суддею, але вважається необхідним цей аспект прокоментувати.
В даний час відбувається відновлення мирового суду, що існував у Росії до революції (ст.4 Закону "Про судову систему Російської Федерації"). При цьому, мировий суд вважається нижчою ланкою системи судів загальної юрисдикції, тобто нижче, ніж районні (міські) суди. Це положення яскраво можна продемонструвати на прикладі оскарження рішення мирового судді, що здійснюється у відповідному районному суді, а не в суді вищої інстанції. Хоча таке провадження й називається апеляцією, але його не слід ототожнювати з апеляційним провадженням у судах України, оскільки воно статусом нижче. Рішення ж районного суду оскаржуються до касаційної інстанції (за нашою правовою системою до апеляційного суду). Сам статус мирового судді має неоднозначний характер, оскільки мирові судді за ст. 6 Закона "О мировых судьях в Российской Федерации" або призначаються на посаду законодавчим (представницьким) органом державної влади суб'єкта РФ, або обираються на посаду населенням відповідного судової ділянки в порядку, установленому законом суб'єкта РФ.
Якщо представити, що рішення по цивільних справах можуть бути постановлені й Президією Верховного Суду Російської Федерації, то постає питання про відповідний статус такого рішення, особливо у порівнянні з рішеннями мирового судді. Отже, автор вважає, що неможливо виконувати рішення мирових суддів Російської Федерації або іншої країни з подібною правовою системою, без врахування статусу суду, що постановив рішення. Це положення, на наш погляд , зумовлює необхідність внесення відповідних змін до міжнародних договорів або надання таким рішенням в країні, під юрисдикцією якої перебуває суд, більшої юридичної сили, якщо інше не передбачене міжнародним договором. Наприклад, у взаємовідносинах з Російською Федерацією пропонується не приймати до виконання рішення мирових суддів до тих пір, доки відповідне положення не буде узгоджено з міжнародними договорами.
Вважається доцільним підкріпити свою позицію таким аргументом, коли підписується договір про взаємне визнання і виконання рішень судів сторони можуть ознайомитись з системою судової влади, коли ж створюється нова гілка судової влади, яка вважається нижчою від тих, які існували на момент підписання відповідної угоди, то перед визнанням і приведенням до виконання рішення такого органу держава має повідомити іншу сторону договору про правовий статус такого суду. Інший варіант вирішення міждержавних відносин – це приведення такого рішення до статусу рішень, що існували на момент підписання відповідної угоди. Наприклад, перед передачею такого рішення для виконання в іншій країні воно має бути переглянутим на його відповідність закону і нормам міжнародного права судом, що існував на момент підписання відповідної угоди.
Зрозуміло, що кожна незалежна держава вправі створювати різні за правовим статусом суди, але питання про правовий статус їх рішень може стосуватись прав громадян іншої договірної сторони, а тому третій варіант вирішення цієї ситуації – це додаткова угода або повідомлення повноважних органів держави, в якому має кваліфікуватись статус рішення такого органу.
Отже, на нашу думку , питання визнання і виконання рішень іноземних судів на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин аналізуються лише на предмет загального визнання або виконання рішень, без врахування статусу органу, що його постановив. Якщо ж прийняти запропоновану автором концепцію, то доцільно також відрізняти ті органи, які вправі вирішувати питання про визнання та виконання рішення на території України залежно від статусу органу, що постановив рішення та враховувати, ті правові аспекти, яких стосується рішення. Наприклад, рішення суду переглядалось касаційною інстанцією в тій країні, де воно постановлене і залишено в силі, тобто була здійснена його перевірка на відповідність закону вищою судовою інстанцією країни, тому виходить, що таке рішення має наділятись особливим статусом, а не вважатись таким, що прийняте судом першої інстанції.
Повертаючись до міжнародних аспектів, в даному випадку можна стверджувати, що таке рішення вправі перевіряти на відповідність нормам міжнародного права Європейський Суд з прав людини, а в наступному Конституційний Суд України, тобто необхідно брати до уваги відповідну ієрархію судів як у самій країні, так і за її межами, але ми таким чином не беремо до уваги, що в Україні існує Верховний Суд, який може вважатись «рівним» лише вищому суду іншої держави. Тому автор вважає, що Верховний Суд України вправі здійснювати перегляд рішень вищого суду іноземної держави на предмет відповідності його рішення законодавству України, але лише у тому випадку, коли справа стосується прав та інтересів громадянина України, а не іноземної особи, яка знаходиться під юрисдикцією країни, суд якої постановив рішення.
При цьому, вважаємо, що питання стабільності рішень іноземних судів та міжнародний характер розглядуваного питання зумовлює необхідність з певною повагою відноситись до рішень іноземних судів, особливо прийнятих вищими судами іноземних держав. Однак, необхідно брати також до уваги, що Україна як правова держава має дбати, в першу чергу, про права власних громадян (ст. 3 Конституції), тому вважається, що можливим і доцільним є запровадити особливу процедуру перевірки таких рішень на відповідність їх Конституції України, тобто їх визнання Україною та можливість їх виконання на її території. Автор вважає, що у разі порушення прав громадян України рішенням іноземного суду перегляд такого рішення перед примусовим виконанням можливий лише у тому випадку, коли при прийнятті рішення були застосовані закони або процедури не сумісні з Конституцією України або міжнародними договорами.
При цьому, громадяни України не повинні володіти будь-якими перевагами по відношенню до іноземних громадян, але для держави й права громадян України не повинні бути другорядними по відношенню до міжнародних зобов’язань.
Рішення ж іноземних конституційних судів не можуть виконуватись на території України і аналогічне положення стосується Конституційного Суду України, оскільки виконувані ними функції не поширюються на міжнародні відносини.
Таким чином, автором пропонується така класифікація рішень в залежності від статусу органу, що його постановив, і які надаватимуться з урахуванням юридичної сили таких рішень:
1.Рішення, постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніх договорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини;
2. Рішення, постановлені державними судами, з урахуванням їх «ієрархічної» структури судової влади:
- вищих судових органів держави;
- апеляційних інстанцій;
- районних судів;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24
