Суб'єктивна сторона природноресурсового правопорушення характеризується наявністю вини, що спричинила шкоду. Вина виражає психічне ставлення суб'єкта правопорушення до скоєння протиправних дій або бездіяльності і таким, що наступив наслідків. Умисні форми вини при порушенні природноресурсових норм мають місце, коли винний усвідомлює, що своїми діями порушує вимоги природноресурсового законодавства і тим самим бажає заподіяння шкоди навколишньому середовищу, природним об'єктам, природним ресурсам або окремих компонентів природи. У подібних випадках у наявності прямий умисел, спрямований на заподіяння шкоди за допомогою правопорушення. Більшість умисних природноресурсових правопорушень здійснюється з непрямим умислом. Необережні форми вини при порушеннях природноресурсових норм проявляються в недбалому виконанні посадових функцій, недбалому виконанні доручених завдань, самовпевненості на уникнення можливих шкідливих наслідків на навколишнє середовище. При необережності винний передбачає можливість настання негативних наслідків для природних об'єктів чи природних комплексів в результаті своєї діяльності або бездіяльності, але легковажно розраховує на їх запобігання або не передбачає наступ шкідливих наслідків, хоча міг і повинен був їх передбачити. До необережним форм провини можна віднести недотримання правил пожежної безпеки в лісах, невиконання вимог щодо експлуатації очисних споруд, порушення правил використання агрохімікатів у сільському господарстві. Вина в природноресурсових правовідносинах у тій чи іншій формі, поряд з іншими ознаками складу цих правопорушень, є обов'язковою умовою покладання юридичної відповідальності. На це вказують всі законодавчі акти з природноресурсовим змістом. У сучасному українському ресурсово-екологічному законодавстві юридична відповідальність за заподіяння шкоди природному середовищу власником джерела підвищеної небезпеки не є єдиною. Так, відповідно до ч. 2 ст. 154 Земельного кодексу, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою, а згідно з ч. 2 ст. 155 Земельного кодексу, збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видачі актів, які порушують їх права, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органами, що видали такі акти. Цивільний кодекс у ст. ст. 1173-1175 передбачає, що заподіяний у подібних випадках шкода підлягає відшкодуванню державою або органом місцевого самоврядування, незалежно від вини органів державної влади або місцевого самоврядування, а також наявності вини їх посадових осіб. Його юридична природа полягає в тому, що в подібних випадках держава та територіальні громади добровільно беруть на себе відповідальність за діяльність своїх органів та їх посадових осіб. Неправомірне втручання зазначених органів та їх осадових осіб у здійснення власниками своїх повноважень або прийняття ними актів, що порушують права таких власників, можуть призводити не тільки до заподіяння майнової шкоди, але і породжувати в певних ситуаціях природноресурсовий шкоди, що підлягає відшкодуванню без наявності вини. Діючому природноресурсовому законодавству відомо і звільнення від відповідальності навіть у випадках здійснення екологічного правопорушення. Воно має місце при заподіянні шкоди природному середовищу в умовах крайньої необхідності, коли протиправними діями завдається шкода окремим природним об'єктам з метою запобігання більш істотної шкоди навколишньому середовищу. Обов'язковою умовою поведінки при крайній необхідності, є вчинення таких дій, без яких неможливо було б запобігання виникла небезпеки заподіяння шкоди, діючи іншими способами і засобами, їх неможливо було б уникнути або запобігти. Однак, якщо, згідно зі ст. 39 Кримінального кодексу, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності не є злочином, і, отже, звільняє від кримінальної відповідальності, то крайня необхідність, відповідно до ст. 1170 чинного Цивільного кодексу, безпосередньо не звільняє від застосування цивільно-правової відповідальності. Облік і оцінка дій в умовах крайньої необхідності здійснюється судом, і в залежності від конкретних обставин заподіяння шкоди, суд може розподіляти розмір його відшкодування між спричинила шкоду і потерпілий в певних частинах або звільнити їх від його відшкодування частково або в повному обсязі. [7]

1.3 Види юридичної відповідальності за порушення природноресурсового законодавства

Відповідно до ст. 50 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, кожний має право на безпечно для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Навіяного конституційному праву громадян кореспондує обов'язок їх, закріпленій у ст. 66 Закону країни, Відповідно до якої «кожний зобов'язаний не заподіювати шкоду природі», а у випадку ії нанесення – відшкодовувати нанесені збитки. З приведених конституційних норм впливає, що завдана шкода природним ресурсам і навколишньому природному середовищу підлягає відшкодуванню незалежно від правомірності чи протиправності іх заподіяння.

Однак у переважній більшості випадків така шкода завдається протиправними діями або бездіяльністю. У зв’язку з наведеним, питання юридичної відповідальності у цій сфері заслуговують на увагу правозастосовної практики. Природноресурсові правопорушення тягнуть за собою юридичну відповідальність осіб, які їх здійснили. Прямі вказівки на це закріплені в нормативно – правових актах природноресурсового законодавства. Так, згідно ч. 1 ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року з наступними численними змінами і доповненнями, порушення законодавства про охорону довкілля тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність. Норми природноресурсового права містять правові вимоги щодо використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища, межі належного здійснення природноресурсових прав та виконання обов’язків, перелік найбільш характерних порушень цих прав і обов’язків. Санкції за ці правопорушення містяться у кримінальному, адміністративному, цивільному і трудовому законодавстві. У залежності від умов і порядку застосування відповідних правових санкцій розрізняються відповідні види юридичної відповідальності за порушення природноресурсового законодавства.

Кримінальна відповідальність за природноресурсові правопорушення передбачена у розділі 7 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року, який цілком присвячений злочинам проти довкілля. Зазначений розділ чинного кримінального кодексу передбачає відповідний перелік найбільш небезпечних кримінальних правопорушень у сфері використання природних ресурсів і охорони довкілля. До них відносяться: порушення правил екологічної безпеки-ст. 236; невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення ст. 237; приховування або перекручування відомостей про екологічний стан або захворюваність населення-ст. 238; забруднення або псування земель – ст. 239; порушення правил охорони надр – ст. 240; забруднення атмосферного повітря – ст. 241; порушення правил охорони вод – ст. 242; забруднення моря – ст. 243; порушення законодавства про континентальний шельф України – ст. 244; знищення або пошкодження лісових масивів - ст. 245; незаконна порубка лісу – ст. 246; порушення законодавства про захист рослин – ст. 247; незаконне полювання – ст. 248; незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом – ст. 249; проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів – ст. 250; порушення ветеринарних правил – ст. 251; умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду – ст. 252; проектування чи експлуатація споруд без системи захисту довкілля – ст. 253; без господарське використання земель – ст. 254. У чинному Кримінальному кодексі без достатньої уваги залишилися кримінально-правові засоби охорони окремих природних об’єктів та їх ресурсів, не говорячи вже про захист суб’єктивних прав фізичних і юридичних осіб на їхнє використання, і насамперед, на засадах права власності. Зміст складів злочинів, закріплених у 6 розділі Кримінального кодексу – злочину проти власності, свідчить про те, що в ньому немає жодної статті, спеціально присвяченої охороні природних об’єктів та захисту права власності чинів, закріплених і на них. Навіть традиційно жорстке огородження права державної власності на природні ресурси залишено без належної охорони кримінально – правовими засобами. Безумовно, може мати місце знищення чи пошкодження лісових масивів шляхом підпалу, незаконна порубка лісу чи присвоєння його окремих ресурсних компонентів, порушення законодавства про захист рослин шляхом збору « червоно-книжкових» чи «зелено-книжкових» ресурсів рослинного світу, незаконне полювання чи незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом з метою присвоєння об’єктів тваринного світу або проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів, що завдають їм значної шкоди або навмисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду. В аналогічних випадках будуть мати місце не злочини проти власності, а злочини проти встановленого правопорядку використання багатств та охорони довкілля[8]. До особливостей покладання мір кримінальної відповідальності за порушення природноресурсового законодавства варто віднести і те, що вони застосовуються тільки в судовому порядку на підставі розгляду матеріалів розслідуваної кримінальної справи. Позасудова кримінальна відповідальність за природноресурсові правопорушення застосовуватися не може.

Найбільшу теоретичну і практичну складність викликає розмежування протиправних дій у сфері природокористування і природо охорони на кримінальні злочини й адміністративні провини. Найчастіше одні і ті ж порушення правил природокористування чи вимог охорони навколишнього природного середовища тягнуть за собою в одних випадках кримінальну, а в інших – адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за порушення екологічного законодавства передбачена в Кодексі України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року з наступними численними змінами і доповненнями. Останній містить спеціальну главу 7, в якій передбачені «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури». Адміністративна відповідальність за природноресурсові правопорушення передбачена й в інших главах Кодексу про адміністративні правопорушення. Підставою для притягнення до адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, тобто винне, протиправне діяння, що порушує екологічний правопорядок в суспільстві, за яке законодавством передбачена адміністративна відповідальність. Це визначення адміністративного правопорушення випливає із змісту ст. 9 Кодексу про адміністративні правопорушення. [9]Адміністративні відповідальність є оперативним засобом впливу на правопорушників, які допускають суспільно шкідливі вчинки у галузі використання природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища. У більшості випадків для застосування відповідальності в адміністративному порядку не потрібно визначення розміру заподіяної шкоди. Для іі покладення достатнім є сам факт здіснення адміністративного правопорушення, зокрема в сфері природокористування і природо охорони.

Найбільш розповсюдженими видами адміністративно карних екологічних правопорушень є невиконання вимог екологічної безпеки. До них відносяться недотримання екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві й експлуатації промислових об’єктів, здійсненні транспортування, збереження, переробки та знищення промислових та побутових відходів, здіснення порушень правил використання і вимог охорони окремих видів природних об’єктів та іх ресурсів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12