Кодифікація має ряд характерних рис:
— в кодифікованому акті звичайно формулюються норми, що регулюють найбільш важливі, принципові питання суспільного життя, які визначають нормативні основи тієї чи іншої галузі (інституту) законодавства;
— такий акт регулює значну і досить широку сферу відносин (майнові, трудові, шлюбно-сімейні, боротьбу із злочинністю тощо);
— як підсумок вдосконалення законодавства кодифікаційний акт являє собою зведений акт, упорядковану сукупність взаємозалежних приписів. Він є єдиним, внутрішньопов'язаним документом, що включає в себе як перевірені життям, суспільною практикою чинні норми, так і нові правила, обумовлені динамікою соціального життя, назрілими потребами розвитку суспільства;
— кодифікація спрямована на створення більш стійких, стабільних норм, розрахованих на тривалий період їх дії. Ефективність кодифікованого акта багато в чому залежить від того, чи зможе законодавець врахувати об'єктивні тенденції розвитку відносин, які є предметом регулювання такого акта, їх динаміку;
— предмет кодифікації звичайно визначається залежно від поділу системи законодавства на галузі і інститути. Кодифікація закріплює системність нормативних актів, їх юридичну єдність і узгодженість. Кодифікований акт, звичайно, очолює систему взамопов'язаних нормативних актів, що утворюють певну галузь, підгалузь чи окремий інститут законодавства;
— акт кодифікації завжди значний за обсягом, має складну структуру. Це своєрідний укрупнений блок законодавства, який забезпечує більш чітку побудову системи нормативних приписів, а також зручність їх використання.
В юридичній літературі і практиці розрізняють декілька видів кодифікації. Перший вид — це загальна кодифікація, під якою розуміють прийняття цілого ряду кодифікаційних актів з усіх основних галузей законодавства і, як наступний етап, створення об'єднаної, внутрішньо узгодженої системи таких актів у вигляді «кодексу кодексів». Другий вид — це галузева кодифікація, що охоплює законодавство тієї чи іншої галузі права (Цивільний, Трудовий, Кримінальний кодекси тощо). Крім того, існує спеціальна (комплексна) кодифікація, що включає акти тієї чи іншої підгалузі, інституту чи однорідного комплексу законодавства (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).
Кодифіковані акти можуть зовнішньо виражатися у різних формах. Одна з них — це Основи законодавства, які активно використовуються законодавчою практикою.
Основи законодавства звичайно очолюють ті чи інші галузі або інститути права, забезпечують взаємоузгодженість всіх норм відповідних галузей і інститутів. Звичайно вони поділяються на великі, відокремлені підрозділи (розділи, глави). У них визначаються єдині для всіх суб'єктів принципи регулювання, надаються визначення важливих понять, що використовуються у відповідній сфері.
Проте найбільш уживаним видом кодифікованого акта є кодекс. Це великий зведений акт, що детально і конкретно регулює певну сферу відносин і підлягає безпосередньому застосуванню. Він, або повністю поглинає всі норми відповідної галузі (Кримінальний кодекс), або містить основну за обсягом найбільш важливу частину таких норм (Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю). Поряд з нормами-принципами і нормами-дефініціями у кодексах формулюються норми безпосереднього регулювання, конкретні варіанти поведінки, що складають основний їх зміст.
Кодекс — оптимальний варіант узагальнення і систематизації законодавства за певним напрямом, дієвий засіб ліквідації множинності актів з одного і того ж питання. Сьогодні більшість галузевих кодексів України потребує суттєвого перероблення. Відповідна робота у цьому напрямі невпинно провадиться.
Теорія права за характером відносин, що регулюються, поділяє всі кодекси на галузеві або комплексні (міжгалузеві). Перші регулюють конкретну сферу суспільних відносин, яка визначає поділ права на галузі і інститути. Це — Кримінальний, Цивільний кодекси, Кодекс законів про працю тощо. Комплексний кодекс систематизує норми, зібрані разом не за галузями права, а за іншими підставами (сфера державної діяльності, галузь господарства або соціально-культурного будівництва) і об'єднані єдиною концепцією, загальними принципами регулювання значної сфери відносин (Повітряний кодекс, Митний кодекс тощо).
Інтереси створення єдиної, логічно узгодженої системи законодавства потребує, щоб у законодавчій діяльності перевага надавалася в першу чергу галузевим кодексам як актам, що безпосередньо відображають науково обґрунтований розподіл нормативного матеріалу за предметом і методом правового регулювання. Що стосується прийняття комплексних кодексів, то воно покликано бути додатковим спрямуванням кодифікаційних робіт.
У правовій системі можуть існувати й інші види кодифікаційних актів: статути, положення, правила тощо.
Статути — це комплексні нормативні акти, що регулюють правове становище певних органів і організацій або ту чи іншу сферу державної діяльності (Статут залізничних доріг тощо).
Положення регламентують правовий стан, завдання і компетенцію певного органу, установи чи групи однорідних органів, установ, організацій. Це — кодифікаційні акти спеціальної дії, які можуть видаватися не тільки законодавчими, а й іншими правотворчими органами, наприклад, урядом. Правила містять процедурні норми, що визначають порядок організації якого-небудь роду діяльності.
У ряді випадків кодифікований акт може прийматися у формі закону без додаткової назви (наприклад, Закон про освіту тощо). Віднесення того чи іншого закону до розряду кодифікаційних провадиться залежно від його змісту, обсягу і сфери регулювання суспільних відносин, спрямованості на об'єднання чинних норм і одночасного внесення нормативних новел.
Правова система України з самого початку повинна формуватися не як сукупність розрізнених актів з вузьких питань, а як науково обґрунтована і взаємоузгоджена система кодифікованих актів, які мають бути базою, основою системи законодавства країни. Кодифікація сприяє посиленню стабільності законодавства, створенню чіткої системи нормативних актів, забезпечує оптимальну скоординованість чинних норм, створення в законодавстві укрупнених нормативних блоків. Вона дозволяє вирішити два взаємопов'язаних завдання — вдосконалювати і зміст, і форму законодавства.
Множинність і фрагментарність законів, їх вузька тематика — це суттєвий недолік законодавства, і він буде ставати все більш рельєфним з подальшим формуванням правової системи, поглибленням правового регулювання. Проте необхідність швидко, оперативно заповнювати прогалини в чинному регулюванні, потреба законодавчого забезпечення ринкових реформ, подальшої демократизації громадського життя, динаміка соціальних перетворень об'єктивно вимагає від законодавця приймати окремі акти з вузьких тем, приватних питань. В результаті цього нормативний масив інтенсивно зростає і разом з тим створюється більше можливостей для появи нових прогалин, неузгодженостей і протиріч у чинному регулюванні.
У перспективі видання кодифікаційних актів повинно перетворитися у важливу форму законотворчості. Основний шлях подолання множинності нормативних актів, а також прогалин і протиріч регулювання — це підвищення уваги до кодифікації законодавства, прийняття законів з укрупнених блоків регулювання. Слід поєднувати галузеву і комплексну кодифікації, надаючи перевагу останній.
Генеральною лінією вдосконалення українського законодавства у майбутньому слід було б обрати курс на поступове здійснення його загальної кодифікації. Для цього слід створювати кодифікаційні блоки, які б не тільки відповідали завданням чинного упорядкування законодавства, а й були б розраховані на включення у майбутній кодифікаційний звід. Чинні акти доцільно складати так, щоб їх, по можливості, не поділяючи на частини, можна було включати у більш великі кодифікаційні підрозділи — в кодекси, єдині томи зводу.[15, c.311]
3. Шляхи удосконалення законодавства в Україні та проблеми його адаптації до правової системи Європейського Союзу
3.1 Проблеми українського законодавства та шляхи їх вирішення
Необхідність оптимізації процесу реформування системи законодавства України, спрямованого на забезпечення реалізації проголошених принципів правової держави, де людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю є очевидною. Інтенсивний розвиток сучасних суспільних відносин відповідно вимагає якісного їх правового регулювання. Тому постає потреба забезпечення ефективності правового регулювання існуючих суспільних відносин, передбачення їх подальшого розвитку.
Таким чином, на сьогодні актуальним і важливим є дослідження як самого феномену “системи законодавства”, так і питання забезпечення дієвості та ефективності системи національного законодавства, яке б відповідало назрілим суспільним потребам. [2, c.145]
За роки незалежності України вітчизняні вчені неодноразово зверталися до окремих питань теоретичного осмислення закономірностей функціонування системи законодавства України та шляхів та напрямів її вдосконалення. Суттєвий доробок у розвиток цієї проблеми внесли С. Бобровник, О. Богінич, М. Козюбра, А. Колодій, В. Котюк, В. Копейчиков, М. Кравчук, Н. Оніщенко, В. Опришко, П. Рабінович, М. Цвік, О. Шевченко, Ю. Шемшученко та інші.
Сучасна ситуація в розбудові України має непростий характер. Країна переживає сьогодні перехідний період і виробила поки що не досить повний законодавчий масив. Навіть за умови наявності насиченої законодавчої бази важливим аргументом є саме ефективність правового регулювання існуючих суспільних відносин. Тобто важливого значення набуває дійсна реалізація правових приписів. Тому на перший план виходить не кількість нормативно-правових актів, а їх можливість реально врегулювати ту чи іншу конкретну ситуацію.
Тому і вдосконалення чинного законодавства має бути постійним процесом, спрямованим на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію правового регулювання існуючих суспільних відносин. Загалом, можна виокремити такі тенденції вдосконалення і розвитку системи законодавства: по-перше, це необхідність забезпечення верховенства правового закону у всіх сферах життя суспільства, його стабільності та інтенсифікації; по-друге, спеціалізація законодавства з його різноманітними формами прояву: диференціація, конкретизація, деталізація; по-третє, правова уніфікація і супутні їй процеси – інтеграція, генералізація, універсалізація, видання комплексних нормативних актів. Як зазначає Г. Шмельова, концепція розвитку законодавства України має передбачати створення такої системи законодавства, яка б відповідала сучасним потребам розвитку суспільства і характеризувалася такими показниками як узгодженість, точність, визначеність, стабільність, динамізм, оглядовість тощо.
Майбутнє законодавство України має бути досконалим і за змістом і за формою. Умовою створення досконалої системи законодавства є пізнання об’єктивних закономірностей суспільного розвитку, які потребують правового регулювання. Основним засобом формування і вдосконалення системи національного законодавства як цілісної системи є насамперед законодавча діяльність, яка паралельно із систематизацією забезпечить злагодженість та дієвість законодавства. Що в свою чергу відобразиться на якості правового регулювання суспільних відносин. І тому роль законодавця полягає у творенні норм права, виходячи із реально існуючих суспільних відносин при цьому передбачаючи та враховуючи обов’язково їх подальший поступовий розвиток. М.І. Козюбра зазначає, що юридичні норми, які недооцінюють, а то й просто ігнорують реальні умови життя, не витримують випробування життям. Юридичні норми не можуть виходити за рамки тих соціальних умов, які складалися на конкретному етапі існуючого суспільного ладу. Тобто норми права повинні повністю задовольняти об’єктивно виправдані інтереси суб’єктів. А це у свою чергу сприятиме уникненню протиріч, пов’язаних з конкретним суспільним відношенням і буде максимально наближеним до реалій та потреб життя. В іншому випадку, які б не були ідеальні норми, якщо вони не відповідають рівню розвитку даного суспільства, то вони приречені. Таке право є мертвим. Тому і вдосконалення системи законодавства по суті являє собою процес, що має на меті забезпечення постійної відповідності її елементів, починаючи від початкового – нормативного припису, реально існуючим суспільним відносинам.
