Закономірності формування, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства Української Народної Республіки

Закономірності формування, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства Української Народної Республіки

Зміст


Вступ

Розділ 1: Спроба створення української національної системи права під час існування УНР

Висновки розділу

Розділ 2: Спроби реставрації буржуазно-поміщицького ладу, та реформування правової системи українських земель у період Гетьманату

Висновки розділу

Розділ 3: Правова система та зміни у законодавстві УНР за часів Директорії

Висновки розділу

Розділ 4: Формування правової системи Західноукраїнської Народної Республіки

Висновки розділу

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


Актуальність теми. На сучасному етапі здійснення судово-правової реформи українські правники, які декларують ідею відродження української школи права, звертаються переважно до досвіду державно-правового будівництва країн Західної Європи, Канади та США, не надаючи належної уваги дослідженням української правової спадщини. Однак творче використання світового досвіду завжди є ефективнішим, якщо воно ґрунтується на вивченні вітчизняної правової спадщини. Такий підхід дає змогу уникнути сліпого запозичення зарубіжних ідей і творити своє самобутнє право, яке походить з власного історичного коріння.

Питання кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії комплексно не досліджувалось, оскільки сам період існування УНР та Української держави тільки недавно став доступним для проведення будь-яких наукових розробок. Завдяки демократичним процесам у сучасній Українській державі науковці одержали можливість опрацьовувати раніше закриті архівні матеріали та проводити об'єктивні дослідження, що дає змогу пізнати історичну правду та неупереджено ознайомитись із становленням української державності.

Серед перших законодавчих актів, які видаються новими урядами, завжди були закони про суд та правоохоронні органи, що також втілюють у собі політику держави. Ознайомлення із законодавством УНР та Української держави на різних етапах їх розвитку це тільки підтверджує, оскільки значну частину нормативно-правових актів даного періоду становило саме законодавство про судочинство. Дослідження проблеми становлення, розвитку та функціонування кримінального, процесуального та цивільного законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії дозволяє відновити історичну правду та, у міру можливого, використати корисні надбання минулого в сучасному законодавчому процесі України. Тому зазначена вище тема надзвичайно важлива для сучасного законодавчого процесу та розвитку законодавства в цілому.

Об'єкт дослідження – кримінально-процесуальне законодавство, що було прийнято урядами Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії.

Предметом дослідження є закономірності формування, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства, зумовлені конкретно-історичними обставинами існування Української Народної Республіки (в періоди Центральної Ради і Директорії) та Української держави.

Методи дослідження. У процесі дослідження автор користувалася такими методами: метод компіляції, метод дедукції, індукції, аналітичний метод.


Розділ 1: Спроба створення української національної системи права під час існування УНР


Важливе значення в діяльності Центральної Ради належало реформуванню судочинства, розпочатому українізацією існуючих судових установ. У червні 1917 р. в Києві відбувся з'Їзд юристів, який обрав крайовий судовий комітет для забезпечення зв'язків між Центральною Радою та місцевими судовими установами. Процес реформування набув інтенсивності після проголошення УНР. У Третьому Універсалі визначалися програмні цілі реформування судової системи: "Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральному секретарству судових справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу".

10 листопада Мала Рада затвердила законопроект, у якому зазначалося, що "суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки". 23 грудня на засіданні Малої Ради обговорено і затверджено закон "Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і Апеляційного судів". Генеральний суд мав складатися з цивільного, карного і адміністративного департаментів.

Передбачалося створення Київського, Одеського та Харківського апеляційних судів, але в Одесі й Харкові ці суди так і не були створені. Конкретними кроками на шляху реформування суду стали рішення Центральної Ради про ліквідацію селянських волосних і верхніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справ мировими суддями (березень 1918 р.). Компетенція мирових суддів була досить широкою. При розгляді цивільних і кримінальних справ судові рішення приймались на основі старого законодавства.

Ускладнення воєнно-політичної ситуації спричинило виникнення "надзвичайного" правосуддя. Починаючи з лютого 1918 р. рішеннями головних губернських воєнних комендантів для розгляду справ військових і цивільних осіб про убивства, пограбування, підпали, згвалтування та розбій створювалися революційні військові суди. Аби впорядкувати діяльність цих судів, у квітні була затверджена "Інструкція Військовому революційному суду". Передбачався колегіальний розгляд справ (у складі професійного судді, двох представників від громадськості й чотирьох за призначенням воєнного коменданта), участь захисника, приватного обвинувача й приватного позивача. Для проведення дізнання у справі воєнними комендантами призначалися слідчі. Надзвичайні судові повноваження надавалися також комісарам Центральної Ради на місцях.

У ситуації, коли різко зросла злочинність, почали траплятися випадки самосуду. У селах самосуд чинив сільський схід або комітет, у місті - переважно натовп. Як правило, самосуди застосовували смертну кару (розстріл, повішення, відрубування голови, спалення живим).

Відповідно до Закону "Про упорядження прокураторського нагляду на Україні" від 23 грудня 1917 р. діяла прокураторія Генерального суду. Вона перебувала в подвійному підпорядкуванні, підлягаючи ще й Секретарству судових справ, яке визначало регламент її роботи, призначало її керівника - Старшого прокурора.

У законодавчій діяльності Центральної Ради простежується два періоди. Перший (дожовтневий) мав політико-декларативний характер і полягав у розробці підвалин української державності. Законодавча діяльність полягала в розробці універсалів, роботі над проектом Української Конституції ("Статутом автономної України") та підготовці проектів законів, необхідних для створення в Україні "автономного устрою". Як відомо, вперше Закон-декларацію під назвою "Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого" Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р. В ньому зазначалося, що "Тимчасове Російський уряд одкинуло всі наші домагання (щодо надання автономії Україні), одіпхнуло простягнену руку українського народу", тож "нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю". Універсал проголошував відродження автономного устрою України в складі Росії й декларував верховенство влади Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду на чолі з міністром оборони О. Керенським, що прибула до Києва у липні, була змушена визнати Центральну Раду й Генеральний Секретаріат своїми крайовими органами в Україні. Внаслідок своєрідного компромісу Другий Універсал Центральної Ради від 3 липня проголошував: "Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських Установчих зборів". В Україні настала криза влади, яка посилювалася широкомасштабною агітацією більшовиків, розвалом фронту, зростанням злочинності.

Після жовтневих подій у Петрограді розпочався другий етап законодавчої діяльності, змістом якого стало формування власної правової системи. Визнавши антидемократичною й небезпечною для України більшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада проголосила Українську Народну Республіку, однак знову ж таки як автономну частину Російської Федерації. За своїм значенням Третій Універсал - перший у ХХ ст. український державно-правовий документ конституційної спрямованості, який розпочав процес формування власної правової системи. Важливе значення мають його положення про розширення й закріплення місцевого самоврядування, утвердження демократичних прав і свобод, недоторканності особи й житла, конфіскацію поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння й передачу земель трудовому народу без викупу, права й можливості вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами тощо.

Одним із перших кроків у розбудові української правової системи був Закон від 25 листопада "Про порядок видання законів". Згідно з його положеннями "виключне й неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки" до сформування Російської Федерації надавалося Центральній Раді, а "право видавати розпорядження в обсязі урядування на основі законів" - Генеральним секретарям УНР. Водночас не припинялась чинність російського законодавства, що діяло до 27 жовтня і не було скасоване українською владою.

Законодавча діяльність відповідала прагненню Центральної Ради здійснити соціалістичні перетворення в основних сферах життя суспільства. Як відомо, Третій Універсал скасував право приватної власності на землю, встановивши, що земля "єсть власність усього трудового народу". Приписувалося встановити "державну контролю над продукцією на Україні", наголошувалось на необхідності "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці". У січні 1918 р. було прийнято Закон "Про 8-годинний робочий день", який може вважатися першою спробою створення власного трудового законодавства. Він не тільки визначав тривалість робочого часу - 48 годин на тиждень, а й регламентував особливості найму й праці жінок і неповнолітніх, нічні й понаднормові роботи, працю на шкідливому виробництві, встановлював святкові дні тощо.

В умовах кризи грошового обігу відбулися й зрушення у сфері фінансового права. Найважливішим у цій галузі був Закон від 6 січня 1918 р. "Про випуск державних кредитових білетів УНР", яким встановлювалося, що "кредитові білети УНР випускаються Державним банком УНР в розмірі строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями й прибутками від монополій". Розмір випуску кредитових білетів не повинен був у жодному разі перевищувати половини річної суми прибутків від монополій. Кредитові білети УНР випускалися в карбованцях, причому один карбованець повинен був містити 17,424 частки чистого золота і ділитися на 200 шагів. Встановлювалось, що "українські кредитові білети ходять нарівні з золотою монетою". У квітні прийнято закони про випуск зобов'язань державної скарбниці УНР на забезпечення грошових знаків у сумі 500 млн. карбованців і про випуск розмінних марок державної скарбниці. Закону про державний бюджет прийнято не було. Деякі акти окремо регулювали надходження прибутків і розписи видатків держави. Так, згідно із законом від 9 грудня, усі державні податки й прибутки, які на підставі законів збиралися на території УНР, визнавалися прибутками державного скарбу. Законом "Про тимчасові розписи видатків на 1918 р." від 11 квітня 1918 р. відповідні міністерства були уповноважені робити тимчасові розписи державних видатків на кожні чотири місяці із затвердженням їх через Міністерство фінансів Центральною Радою.

Деякі законодавчі акти стосувалися кримінального права. Як відомо, Третім Універсалом була скасована смертна кара. Законом про амністію від 19 листопада 1917 р. звільнялися всі засуджені за політичні злочини. Учасники ж воєнних дій і повстань проти УНР за Законом від 5 березня позбавлялись прав на українське громадянство і каралися висиланням за межі України. У разі несанкціонованого повернення вони карались ув'язненням до п'яти років.

Страницы: 1, 2, 3, 4



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты