4. Новітні концепції демократії
У західному світі нині поширені численні концепції демократії. Всі вони тією чи іншою мірою враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів виходить з того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за участю обраних представників народу. Намагання представницьких' органів влади при розв'язанні життєво важливих питань, спроби вирішити їх бюрократичним шляхом, поза контролем народу та обраних ним представників сприймаються як несумісні з демократією.
Дослідження дали підставу теоретикам демократії зробити висновок, що індивід набуває свої ідеї, цінності і мотиви в групах і через взаємодію різних груп. З'ясувалося, що і в політичній сфері індивід реалізує себе тільки через ідентифікацію з групою. Таким чином у представницькій демократії індивід виявився відчуженим від реального політичного процесу і його політична участь стала опосередкованою.
У зв'язку з цим значну увагу до себе привертає проблема участі в політичному процесі. Дж. Алмонд, С. Верба тлумачать її як спосіб досягнення впливу в суспільстві. Учасник процесу — "звичайний громадянин", який хоче стати "впливовим громадянином". Взагалі для багатьох — це епізодичний акт вияву приватного інтересу.
Політична участь як чинник владних відносин розцінюється неоднозначне. Одні політологи вважають, що розширення демократичної участі — це надійний шлях легі-тимізації політичної влади, усунення насильства при розв'язанні політичних проблем і надійний засіб поставити у належні рамки конкуренцію між різними партіями. Інші вбачають у надмірному розширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам. Вважають, що політичну участь громадян слід звести до мінімуму, щоб зберегти знаряддя прийняття рішень у руках тих, хто більш інформований і ефективніше підтримує демократичні цінності.
У 60-ті—на початку 70-х років найбільш впливовою і такою, що поділялася більшістю політологів, була плюралістична концепція демократії або політичного плюралізму. Вона грунтувалася на впевненості, що сприйняття передусім власної користі або вигоди належить до нездоланних рис людської природи. З цієї причини гомогенність мислення і волевиявлення не є вихідним пунктом будь-якої політики.
Такою засадою може бути лише врахування і можливо більш повна репрезентація різних за св'оїм внутрішнім спрямуванням інтересів і думок. Тільки при арбітражі наявних протиріч, у процесі, з одного боку, спільних, а з іншого — конфліктних дій виникає своєрідне "всезагальне благо з досвіду". З таким баченням демократії не можна не погодитися.
Викладена у працях Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарен-дорфа, Р. Даля плюралістична концепція виходить з того, що сучасне західне суспільство складається з різних взаємодіючих страт. Вони виникають у результаті спільності тих чи інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних тощо). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то і відносини між стратами позбавлені антагонізмів.
Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — "групи тиску". Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні і культурні об'єднання. Кожна "група тиску" діє в своїх власних інтересах, а не керується якоюсь спільною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, які вони представляють, "групи тиску" беруть участь у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об'єднання в політичні партії і громадсько-політичні організації, намагаються одержати доступ до засобів масової інформації з метою формування відповідної громадської думки.
Прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результатом взаємодії різних політичних сил, їх конкуренції. У зв'язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами й асоціаціями. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна не має монополії на владу. Відбувається дроблення політичної влади між урядовими і неурядовими інститутами. Різноманітні громадські інтереси, в тому числі інтереси трудящих, таким чином максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізмові здійснюється народовладдя.
Така структура політичної влади дає змогу групам, які вважають, що здійснювана політика не відповідає їхнім інтересам, домагатися обговорення їхніх проблем з метою перегляду і прийняття відповідних політичних рішень. Держава за цих умов покликана тільки узгоджувати інтереси різних груп населення, забезпечувати їм вільну політичну конкуренцію.
При всій стрункості теорія плюралістичної демократії має внутрішні протиріччя і слабкі місця. А. Мігранян, зокрема, зазначає, що згідно з цією теорією певні групи прагнуть досягти для задоволення своїх потреб якихось привілеїв і пільг. І це необхідно хоча б в інтересах бідніших, нижчих верств. Але закріплення будь-яких привілеїв і пільг для тих чи інших соціальних груп суперечить основоположній вимозі доктрини ліберальної демократії — індивідуальній рівності всіх громадян перед законом.
Розширення участі різних груп у політиці, згідно з вимогами теорії плюралістичної демократії, може спричинитися до фрагментації політичного процесу, що ставить під загрозу свободу. Порівнюючи свободу з "головою", а рівність з "хвостом" теорії ліберальної демократії, Дж. Сарторі попереджав, що подальше розширення рівності призведе до того, що "хвіст з'їсть голову" і Захід залишиться з демократією без лібералізму. Утвердиться рівність, але без свободи.
Існує ще й таке реальне протиріччя. Згідно з теорією, з одного боку, бажаним є активне залучення до групової або партійної діяльності якомога більшої кількості громадян. А з другого боку, більшість із них приречена на роль пасивних учасників політичного процесу, оскільки головні рішення приймаються лідерами "груп тиску" або партій.
Не можна не враховувати і того, що нереальною є установка теорії політичного плюралізму на те, що все населення буде представлене в "групах тиску", що ці групи будуть приблизно рівними за своїм впливом. Немає також реального підтвердження тому, що бізнес будь-коли втратить свій політичний вплив.
Тому не випадково, що нині теорія плюралістичної демократії переживає кризу. Політологи ліберального спрямування дедалі більшою мірою звертаються до теорії пар-тисипітарної демократії (демократії участі). На відміну від інших ліберально-демократичних концепцій вона ставить своїм завданням досягти більшої дієвої свободи й рівності. Зазначимо, що антидемократична позиція мас — то не іманентне притаманна народові риса, а результат його недостатньої освіченості, економічної нерівності, відсутності змоги ефективно впливати на політику. Ставиться вимога розширювати політичну участь нижчих верств, а з цією метою підносити їхній загальний культурний і освітній рівень, залучати до основ політичної культури.
• Прихильники партисипітарної демократії вважають, що можна запобігти обранню легальним шляхом тиранічного правління через некомпетентність більшості народу. Для цього не обов'язково виключати з політичного процесу народні маси. Більш дієвим є встановлення інституційних перешкод для появи тиранії. Мається на увазі добре інформована громадськість, здатна здійснювати демократичний контроль через загальні вибори і представницький уряд.
Вважається, що широке залучення освічених громадян до політичного процесу, децентралізація і контроль над прийняттям важливіших рішень поліпшать перспективу досягнення дійсної свободи і рівності або хоча б примирять іманентні суперечності цих понять у теорії і на практиці. І це природно, оскільки демократія можлива лише за умови, що громадяни колективно формують політичні альтернативи, а не просто реагують на політику, визначену без їхньої участі. Отже, йдеться про вірність центральній ідеї ліберальної демократії — здатності простих людей управляти собою. Згідно з теорією партисипітарної демократії, той, хто обраний до представницьких органів, повинен виражати не свої думки з тих чи Інших питань політики, а думки людей, які його обрали.
Оскільки усвідомлюється неможливість у нинішніх умовах переходу до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації, в якій би поєднувалися елементи прямої демократії з представницькою. Мається на увазі, що демократія участі повинна бути організована як "пірамідальна система" з прямою демократією в основі і демократією делегатів на кожному рівні вище від основи (К. Макферсон). Висловлюється думка про можливість виробити загальну волю на рівні робочого місця, комуни, товариства. На більш високому рівні ради делегатів повинні виступити в ролі посередників і формувати загальну волю. Лідерові пропонується обслуговувати інтереси членів організації, що висунули його, а отже, перебувати під жорстким контролем з боку громадськості. Вирішальним критерієм оцінки лідера є те, наскільки його дії сприяють досягненню кінцевої мети суспільства (Дж. Вольф).
Однією зі спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р. Далем теорія поліархії — множинності центрів влади, а отже, і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох — диктатурі.
Р. Даль вважає, що термін "демократія" придатний лише для характеристики ідеального стану суспільства. Дійсний стан системи, що наближається до ідеального стану — то поліархія. Звичайно, і така система не позбавлена вад порівняно з демократією. Але вона краща, ніж безмежна влада більшості, або влада еліти. Загалом, на думку Р. Даля, демократія і автократія — це більш-менш теоретичні утворення. У завершеному вигляді вони фактично ніде не були реалізовані.
Доктрина поліархії виходить із того, що, згідно з вимогами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володіти невід'ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні суспільством.
Поліархія поліпшує і доповнює принципи демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, міцнішої гарантії прав меншості, ви користання електорального та Інших пристроїв для управління представників більшості, усунення різних видів політичної нерівності.
Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється кількістю можливостей для опозиції заперечувати урядову поведінку, кількістю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням на підтримку претендентів на лідерство, особливо за допомогою виборчого голосування, періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються.
Однією із поширених є доктрина корпоративної демократії. Вона виникає в зв'язку з появою і утвердженням організацій бізнесу і робітничого класу, які захищають інтереси не окремих підприємців чи робітників, а корпоративні інтереси всіх членів відповідних організацій. У зв'язку з цим виникає корпоративізм як напрям політології. Він є відображенням формування інституційного механізму для вироблення політики за участю представників політичної еліти країни і лідерів обмеженої кількості могутніх організацій, тобто еліти бізнесу і профспілок. При такій взаємодії корпоративні організації набувають монопольного права представляти інтереси всіх членів відповідних корпорацій в обмін на прийняття на себе деяких обмежень, визначених державою.
Концепція корпоративної демократії має точки зіткнення з теорією політичного плюралізму. Вона визнає наявність центрів сили поза органами державної влади. Проте їх дія поза державним контролем вважається деструктивною. Але головна відмінність полягає в іншому. Плюралісти вважають, що конкуруючі "групи тиску" впливають на вироблення державної політики. Корпоративісти, навпаки, виходять з того, що тільки обмежена кількість не конкуруючих, ієрархічно організованих і таких, що знаходяться під контролем держави, груп, впливають на формування і проведення політики.
А взагалі деякі політологи вважають, що теорія корпоративної демократії може розглядатись і як різновид елітарної концепції.
Поява різноманітних концепцій у межах основних постулатів ліберальної доктрини демократії є одним із свідчень її невичерпності як найбільш досконалої форми організації влади. Наголошуємо на цьому у зв'язку з проблемами, які постають в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократичного устрою.
Демократія — явище загальноцивілізаційне (так як і сім'я, нація тощо). Тому не може бути двох або трьох демократій. І подолання тоталітаризму, по суті, зводиться до відродження, з урахуванням культурних та історичних традицій того або іншого народу, звичайних демократичних інститутів.
Висновок
При всіх можливих збоченнях від провідної тенденції (і небезпеці реставрації тоталітаризму) серед громадськості дедалі більше утверджується розуміння універсальності принципів і цінностей ліберальної демократії. Усвідомлення того, що демократія — це не тільки традиційний набір принципів парламентаризму, багатопартійності і плюралізму. Це насамперед реальне народовладдя. Останнє народжується тільки тоді, коли демократія виростає знизу, а не нав'язується зверху, коли- за кожним депутатом з імперативним мандатом стоїть реально об'єднана спільними інтересами група людей— самоврядний трудовий колектив, комітет самоврядування мікрорайону, об'єднання споживачів, профспілки та ін. А все це вимагає відповідної політичної, зокрема громадянської культури, формування справжнього громадянського суспільства і багатьох інших умов, що передбачає чималих зусиль з боку політичних сил національного відродження.
Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних, посткомуністичних державах, процес утвердження принципів ліберальної демократії — з урахуванням національних традицій — тривалий і непростий.. Те, що зроблено в грудні 1991 р.— тільки початок. Йдеться не лише про законодавче конституювання відповідних інститутів демократії, а й про необхідність відпрацювання механізмів їх дії. Ліберальна демократія неможлива без формування відповідної політичної еліти, забезпечення її взаємодії з інститутами цієї демократії.
Список використаної літератури
1.Азаркин Н.М. "Монтескье".- Москва: Юридическая литература, 1997.
2.Амелин В. Н. Социология политики. М., 1999.
3.Краснов Б. И. Теория власти и властных отношений. Социально- политический журнал, 1998, №6.
4.Силин А. А. Философия и психология власти. Свободная мысль, 2001, №12.
5.Політология / За ред. О.І.Семківа.- Львів: Світ, 1994.
