Проблема взаємозв'язку демократії та управління життєво важлива для України. Інституціональні структури управління могли б надягнути гамівну сорочку на негативні процеси у нашому нестабільному суспільстві й забезпечити реалізацію системи цінностей демократії. Тільки динамічні й цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства. При цьому процес управління повинен якомога повніше відповідати демократичним принципам, тому що люди Мають невід'ємне право на самоврядування шляхом демократичного процесу. У свою чергу демократія виступає як форма і як необхідна умова стабілізації суспільства та його подальшого розвитку. На жаль, завдання стабілізації українського суспільства не видається реалізувати через некомпетентність владних структур, бюрократизацію і корумпованість державного апарату, небажання досягти цього з боку певних соціальних груп та політичних сил. Саме тому триває протиборство різних гілок влади, партій, рухів і сил, правовий нігілізм, прискорюється процес криміналізації соціальних І виробничих відносин, посилився процес відчуження людини від продуктивної праці, систематично порушуються права людини, спостерігається небачене падіння виробництва, зростає загроза зубожіння більшості населення. Потрібно терміново домогтися керованості соціально-політичними та соціально-економічними процесами, без чого неможлива стабілізація суспільства. За цих умов перетворююча роль державного управління зводиться не тільки до забезпечення поступального розвитку суспільства, хоча це є головною і пріоритетною його метою, а й до забезпечення стабільності суспільних відносин, без чого неможливо домогтися впорядкованості суспільного життя на демократичних засадах і постійно підтримувати її в такому стані. У цьому полягає головний ;Зміст управлінської діяльності держави.
Ефективність управлінського впливу залежить від демократичних форм його реалізації, хоча ця обставина є не винятковою, а лише такою, що сприяє, розширює можливість досягнення мети гуманними, моральними засобами. Демократія виступає механізмом управління через сукупність відповідних інститутів, методів, засобів, процедур, що віддзеркалюють зміст, сутність демократії. Дві сторони управлінського процесу - ефективність і демократизм - повинні знаходитися в органічній єдності. Вони взаємодопустимі й взаємозумовлені, про що свідчить досвід розвинених демократичних країн. Однак в умовах початкового етапу демократичної трансформації суспільства, характерного для пострадянського розвитку, коли потрібно було приймати непопулярні економічні й соціальні рішення, керівники країн намагалися демократизм модернізаційних процесів підмінити авторитаризмом, політикою «сильної руки», що призвело до гальмування суспільного прогресу. Розвиток системи ефективного демократичного управління передбачає, що ця система повинна бути і відкритою, і демократичною, і раціональною, і професійною, і ефективною. Зрозуміло, що процес демократизації суспільного життя істотно змінив форми, методи, межі державного управління, але він не є причиною неефективності останнього. Навпаки, неефективне державне управління є перешкодою на шляху до відкритого демократичного суспільства.
Питання про співвідношення, взаємозв'язок демократії та державного управління малодосліджене. Трапляються спроби ототожнення, а точніше, поглинення поняття управління поняттям демократії, або навпаки, а також інша крайність - протиставлення їх одне одному. Оскільки вище з'ясовувалися поняття й сутність цих суспільних явищ, то розглянемо основні інститути, форми, через які здійснюється їхній взаємозв'язок. Проблема взаємозв'язку демократії й управління особливо актуальна тепер, коли закладаються підвалини української демократичної, соціально-правової держави і громадянського суспільства, удосконалюється державне управління і його реалізація на демократичних засадах. Лише за цієї умови громадяни України можуть бути активними учасниками трансформаційних процесів у суспільстві. Демократія як механізм управління відповідно до її цінностей є сукупністю інститутів, форм, процедур діяльності як державних, так і недержавних структур, об'єднань громадян. Цінності, що становлять зміст демократії, забезпечуються механізмом управління на основі конституційності, виборності, верховенства права, плюралізму і поділу влади. Первинним, основоположним суб'єктом демократії є людина з її невідчуженими правами і свободами. Здійснення вищого принципу демократії - народовладдя. Людина вище держави. «У правовій державі, - зазначав Б. Кістяківський, - влада повинна бути організована так, щоб вона не подавляла особистість; у ній як окрема особистість, так і сукупність особистостей - народ - повинні бути не лише об'єктом влади, а й суб'єктом її». Високий правовий і суспільний статус особистості може бути забезпечений лише найвищим законом держави - конституцією. У ст. З Конституції України проголошується: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною :ш свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». При цьому права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Конституція визначає демократичний порядок реалізації прав і свобод особисті ті, що знаходить відображення насамперед у забезпеченні верховенства правового закону. Це не тільки не суперечить поняттю свободи, а й становить її зміст. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24). Демократизм держави визначається не тільки тим, що народ має доступ до управління нею, а й тим, що в суспільстві утверджується верховенство права, якому підпорядковується як влада держави, так І влада народу. Аристотель так відповів на запитання, «кому має належати в державі народна влада, - випливає дуже чітко одне: правильні закони мають уособлювати державу, посадові ж особи, буде їх одна чи кілька, повинні мати вирішальний голос тільки у тому разі, коли закони в якомусь питанні не в змозі дати точної відповіді, бо нелегко взагалі, виходячи з них, дати цілком певні настанови в окремих випадках... Закони такою ж мірою, як і форми державного управління, можуть бути поганими чи добрими, ґрунтуватися чи не ґрунтуватися на засадах справедливості. Зрозуміло тільки одне, що закони мусять узгоджуватися з тією чи іншою формою державного устрою. А коли це так, то, безперечно, закони, які відповідають правильним формам державного устрою, ґрунтуватимуться на справедливості. Закони ж, що мають відхилення від цих форм, не ґрунтуватимуться на справедливості». На думку Аристотеля, справедливо буде, аби всі рівні панували тією ж мірою, якою вони підкоряються, і щоб кожен поперемінно то наказував, то слухався. У такому разі ми маємо справу із законом, бо порядок і є закон. Тому доцільніше, щоб панував закон, а не хтось з-поміж громадян. На тій же підставі, коли буде визнано, що управляти мають певні особи, їх треба призначати охоронцями закону і його слугами. Оскільки ж неминуче існують такі й такі посади, то, запевняю, несправедливо в умовах загальної рівності владу віддавати в руки якоїсь особи. У демократичній, правовій державі, де найповніше втілюється принцип народовладдя, демократія і право виступають в органічній єдності, оскільки їхня природа, соціальне призначення виникають з одного первинного джерела - народовладдя. Демократія і право, котрі виникли за цих умов, не зливаються, хоча й перебувають в органічній взаємодії, а матеріалізуються у відносно самостійні категорії. Право виступає як загальне виявлення державної волі, як самоствердження народовладдя, якщо воно встановилося як його законодавча воля, як віддзеркалення принципів і вимог народної правосвідомості, головним інструментом цивілізованого розв'язання конфліктів, а демократія - форма організації та існування державної влади, механізм управління, - до певної міри змістовною засадою, організаційно-структурною формою реалізації права. «Державним благом, - вважав Аристотель, - є право, тобто те, що служить загальній користі. На думку всіх, право є певна рівність. І це міркування певною мірою узгоджується з тими філософськими міркуваннями, в яких з'ясовувалися моральні питання. Вважають, ніби право є чимось, що стосується особистості й що рівні повинні мати однаково. Та не треба оминати увагою, в чому полягає ця особиста рівність і нерівність: розкриття цього питання викликає труднощі, до того ж воно належить до царини політичної філософії». Закон, на думку Аристотеля, - це розум поза пристрастями і бажаннями. Демократія безпосередньо пов'язана і з режимом законності, на основі якого здійснюється діяльність усіх державних органів, юридичних і фізичних осіб. Законність - невід'ємний елемент демократи. Справжня демократія не існує поза законом і над законом. Завдяки невід'ємним правам і недоторканності особистості, як зазначав Б. Кістяківський, державна влада у правовій, або конституційній, державі не лише обмежена, а й підзаконна. Органи державної влади бувають дійсно зв'язані законом лише тоді, коли їм протистоять громадяни, наділені суб'єктивними публічними правами. Лише маючи справу з уповноваженими особами, які можуть висувати правові вимоги самій державі, державна влада виявляється змушеною обов'язково дотримуватися законів. Отже, демократизм суспільства характеризується передусім відносинами між державою і громадянином. Цей зв'язок виступає як соціально-політичні, економічні, моральні відносини, але найсуттєвіша і найспецифічніше його ознака - правовий характер. Зв’язок цей значною мірою юридичний. «Конституційна або правова держава, в силу своєї природи перетворюючи всі свої відносини у правові, поступово цілком переймається правом і стає суто правовим явищем». Посилення правових основ у взаємовідносинах держави і громадян є невід'ємною складовою подальшого розвитку демократії. Демократія заснована на плюралістичному устрої суспільства і держави. Плюралізм є елементом і якістю демократичної форми правління. «Суспільне життя в Україні, - проголошується в Конституції, - ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України» (ст. 15). Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).
Найяскравішим і найефективнішим вираженням плюралізму як цінності демократії є виборність представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб, громадських самодіяльних структур. Вибори і виборність як атрибут демократичного управління дають змогу виборцям критично оцінити діяльність державних і громадських структур та на плюралістичній, альтернативній основі реалізувати волевиявлення при здійсненні принципу народовладдя, відображаючи природну суперечливість думок і позицій. Суперечності, звичайно, призводять до конфлікту або консенсусу сторін. Відсутність стійких демократичних форм і традицій розв'язання суперечок між політичними силами, радикалізм опозиції, що характерно для сучасного українського суспільства, породжують гостру конфліктну ситуацію, дестабілізують суспільство, що може завершитися соціальним вибухом і руйнуванням суспільно-політичної системи. Через відсутність демократичних традицій так важко формується у нашій країні інститут легальної опозиції й легального опозиційного лідерства - характерної риси демократичних політичних систем. Тому процеси, спрямовані на демократичний розвиток, відбуваються не шляхом узгодження позицій, домовленостей і взаємних поступок, а шляхом взаємних звинувачень і створення безперервного ланцюга конфліктів внаслідок низької моральності політиків. Політики зазвичай покладають вину на бюрократів, а бюрократи є мішенню для звинувачень через помилки політиків. Політику неможливо відділити від падання управлінських послуг державними органами. Ми живемо у такий час, коли треба приймати багато управлінських рішень. Органи державного управління характеризує також велика плинність кадрів. Окрім величезної складності процесу прийняття рішень, існує також проблема надмірних очікувань. Будь-яке відомство, що успішно працює, вимагає додаткових функціональних обов'язків, попри те, що вчені-теоретики сфери управління закликають до спрощення і поглиблення спеціалізації установ, аби кожна з них займалася дорученою їй справою. Слабкість і суперечливість демократичних підвалин в Україні в умовах гострої політичної боротьби за владу набула форми конфлікту. Намагання використати зарубіжний досвід «консенсусної демократії» не спрацювало. Погіршила становище «мітингова демократія» парламентаріїв. Відсутність консенсусу основних політичних сил породжує політичну нестабільність. А консенсус можливий лише тоді, коли всі соціальні прошарки населення і політичні установи, що висловлюють їхню волю, готові до компромісу заради досягнення згоди щодо основного питання - утвердження сучасної демократії, що відповідає національним інтересам. Демократичний принцип плюралізму не тільки враховує, а й припускає можливість пом'якшення суперечностей, що виникають. У демократичному суспільстві змагальність (політична, ідеологічна, конфесійна), як правило, не призводить до непримиренних конфліктів, оскільки суперництво думок і позицій компенсується терпимістю, толерантністю, коректністю щодо опонента і бажанням знайти компроміс, розв'язати конфліктну ситуацію на основі консенсусу. Людському суспільству як найвищому типу соціальної організації притаманні владноорганізуючі процеси управління, без чого воно не може цілеспрямовано функціонувати, вирішувати соціальні завдання. Тобто влада є функціональною особливістю, іманентною певній соціальній організації і реалізується через соціальне управління. Інститути демократії у свою чергу є формою організації і здійснення влади й управління. Звичайно, йдеться про демократично організоване суспільство. Для взаємодії демократії та управління надзвичайно важлива проблема поділу влади. Потрібно розуміти не пише те, «що робити», але і «як робити», якими методами, засобами досягаються поставлені цілі. Вище достатньо вичерпно розглянуто принцип поділу влади, тому обмежимося лише деякими зауваженнями. Головне з них полягає в тому, що жодна з гілок влади не може замінити або тимчасово підмінити іншу, тому що відсутність жодної з них робить неможливим існування демократії. В. Селіванов слушно зазначає, що демократична трансформація українського суспільства означає докорінне, якісне перетворення «успадкованих» від колишнього СРСР не тільки відносин власності та способу суспільного виробництва, а й відносин організації та функціонування органів державної влади, політичних, юридичних, управлінських відносин між державою і громадянином, політичними структурами, суспільної політичної і правової свідомості, духовної культури в цілому тощо. Навіть найрадикальніші перетворення окремо в системі матеріальних умов суспільного відтворення самі по собі неспроможні викликати якісних за своєю суттю і змістом змін у системі суспільних відносин, якщо вони одночасно не супроводжуватимуться такими ж глибокими перетвореннями в системі функціонально-інституціональної структури державної влади, політичної системи суспільства, системі суспільної, зокрема політичної та правової, свідомості, політичній та правовій культурі, зумовлених змінами реальних об'єктивних умов і суб'єктивних чинників. Тобто має йтися про якісне демократичне перетворення всіх сфер державно упорядкованого суспільства, яке відповідало б потребам часу. Функціональна природа держави віддзеркалює сутнісні принципи демократії, зумовлені її приналежністю до системи владовідносин. Виходячи з того, що демократія є змістом і формою державності, взаємозв'язок функцій державного управління та демократії очевидний і необхідний. Зміст, спосіб реалізації функцій управління й демократична організація влади перебувають у прямій залежності. Рівень демократії є показником ефективності, культури та етики управління, цивілізованих форм реалізації його функцій. Форми й методи здійснення функцій державного управління у свою чергу сприяють розширенню й якісному поглибленню демократичних основ суспільства. Саме в одному з основних принципів демократії - функціональному поділі державної влади - закладено ідею ефективного функціонування кожної гілки влади і державного механізму в цілому. Однією з умов інституційного поділу державної влади є політична стабільність. На жаль, ми не можемо говорити про політичну стабільність у нашому суспільстві, що зумовлено незадовільним економічним і соціальним становищем, яке матеріалізується в дестабілізуючій активності політичного характеру, беззаконні, правовому хаосі, низькому рівні виконавчої дисципліни як у системі державного управління, так і у суспільстві загалом. Це у свою чергу спричинено низькою політичною культурою як еліти, так і різних соціальних верств населення. Загострюють становище і парламентські колізії, законодавчий обструкціонізм, часта зміна уряду та низька ефективність його діяльності, не кажучи вже про криміналізацію, корупцію і бюрократизм чиновництва. Без ефективного функціонування всіх гілок влади неможливо забезпечити свободу особистості. Тільки взаємозв'язок принципу поділу влади, конституціоналізму, верховенства права і демократії гарантує реалізацію демократичного процесу народовладдя. Розглянувши основні форми, характерні риси і прояви демократії, можна дати її загальне політико-правове визначення. Демократія - це певна форма організації суспільних відносин, що визначає взаємовідносини держави, влади і громадянина, його правове становище у суспільстві; це певна ціннісна система, зумовлена ідеалами конкретного суспільного устрою і панівним світоглядом. Історія довела, що політична демократія тісно взаємодіє з ринковими відносинами, і це сприяє розвиткові одне одного.
При цьому слід мати на увазі, що жодне поняття неспроможне охопити все розмаїття такого складного суспільно-політичного явища, котрим є демократія. Проте кожне поняття фіксує характерні особливості явища, воно має свою сутнісну природу і власний предмет.
Використана література
1. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. - Одеса, 2001. - Вип. 10-11.
2. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. - К., 1996.
3. Гаджиев К.С. Геополитика. - М., 1997.
4. Головатий М.Ф. Політична психологія. - К., 2001.
5. Кухта Б. З історії української політичної думки. - К., 1994.
