В політичному плані національна самосвідомість національна самосвідомість може грати подвійну роль. З одного боку - це, безумовно, прогресивний процес, що веде до нового позитивного рівня розвитку національно-етнічної спільності та її взаємовідносинам з іншими етнонаціональними групами. Але надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, в шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, може привести до націоналізму.
Російський філософ В. Солов’йов, ще в 19ст. вивів формулу: “національна самостійність - національне самозадоволення національне самообожнювання - національне самознищення”. Якщо “безліч" національної самосвідомості (патріотизму) - то недалеко й до самознищення (див. Общественные науки и современность, 1998, №6 с.110).
Існує декілька підходів, які оцінюють по-різному роль та значення націоналізму. Прибічники позитивного підходу вважають націоналізм - позитивним соціальним явищем, основою розвитку патріотизму. До визначення “націоналізм” вони додають такі прикметники, як “прогресивний”, “народний”, “науковий”, “революційний" та ін. Так автори учбового посібника “Основи політології" під ред. (Київ, “Либідь”, 1988) пишуть, що “…націоналізм - це ідеологія нації, головна мета якої - створення та забезпечення всіх необхідних умов для прогресивного національного розвитку \с.123\”. В підручнику “Політологія” / Під ред. О.І. Семківа (Львів, вид. “Світ”, 1994) націоналізм визначається як спосіб захисту національних інтересів. Він не віддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації /с.235/.
Прибічники іншої думки вважають націоналізм негативним реакційним соціальним явищем, деструктивною силою, яка несе регрес у розвиток суспільства. У книжці “Політологія. Енциклопедичний словник”. (М. 1993) націоналізм визначається як ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд і політика підкорення одних націй іншим, проповідь національної виключності та перевершеності, розпалення національної ворожнечі, недовіри та конфліктів.
Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, бо його головним завданням була консолідація формуючих націй, їх самовизначення. Націоналізм відіграв свою роль в боротьбі народів колоній за незалежність, рівноправ’я та рівність в світових політичних та господарських відносинах. В такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, вирішенню проблем національного розвитку, тобто питань захисту національних інтересів та цінностей, відродженню культури, мови та ін. Але переважна більшість дослідників - спеціалістів розглядають сучасний націоналізм в якості виключно реакційного явища.
Його головна риса - мімікрія, перевернення; свої егоїстичні, антинаціональні спрямування націоналісти намагаються прикрити псевдопатріотичними гаслами, національними інтересами та цінностями. Націоналісти, керуючись національними символами, гаслами загальнонаціонального характеру, грають на національних почуттях людей, національній самосвідомості. Націоналізм лише говорить про національні інтереси, переслідуючи в дійсності корисливі, вузькокласові цілі. Він виступає виразником окремих вузьких соціальних верств та їх інтереси ставить вище за національні.
Характерною для націоналістів є відмова визнати за іншими народами на “власній” території ті права, яких вони вимагають для себе. Для інших - ніякого самовизначення! А що робити з іншими етносами, що проживають на цій території? По різному. В Югославії (Косово) націоналісти заявили про боротьбу за створення “етнічно чистих територій”; в Азербайджані силою виселяється населення вірменських сіл. У Прибалтиці “некорінне” населення обмежене в багатьох правах та свободах та ін.
Для націоналістів важливий “образ ворога” навіть більш ніж “нація”. Ворог - антипод націоналізму, бо якщо його не буде, то націоналізм втрачає сенс, бо не ясно “проти кого ми дружимо”. Ворог може бути зовнішнім, а також внутрішнім, як молодший партнер зовнішніх ворожнечих сил. Сучасний дослідник з ФРН Д. Хоффман писав: “Образ ворога грав роль інтегратора на протязі всієї історії німецького народу та держави”.
Націоналізм не має майбутнього, бо загальна світова об’єктивна тенденція - об’єднання зусиль людства у вирішенні завдань, що стоять перед ним, інтеграція. Але зникне націоналізм ще не скоро, бо він спирається на реальну базу і ту соціальну структуру “знедолених”, яку залишив у спадщину попередній режим.
2. Національні відносини. Національна політика
Національні відносини - це відносини між людьми, що належать до різних етносів - етнічних груп, націй, народностей та їх державним утворенням з приводу задоволення своїх інтересів. Вони вбирають в себе в якості різних сторін економічні, політичні, ідеологічні, психологічні, територіальні, мовні та інші відносини, і являють собою відносно самостійну систему суспільних відносин. Являючись частиною соціальної системи, національні відносини, разом з тим, є підсистемою суспільних відносин та мають чинити вирішальний вплив на всі боки життя багатонаціональної держави.
Національні відносини, відбиваючи всю повноту соціальних відносин цілком, визначаються економічними та політичними факторами. Основними є відносини в сфері політики, бо від них, зазвичай залежить розвиток національних відносин у всіх інших сферах. До політичної сфери національних відносин належать такі питання, як національне самовизначення, рівноправність націй, сполучення національних та інтернаціональних інтересів, створення реальних умов для вільного розвитку національної мови та національної культури, представництво національних кадрів у структурах влади та ін. Але з іншого боку, національні традиції та настрої, культурно-побутові відмінності між націями, мають великий вплив на формування політичних установок, політичної позиції, політичної культури і в цілому на внутрішню та зовнішню політику політичної влади.
Історія розвитку національних відносин свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів: рівноправність, панування та підкорення; знищення однією нацією інших. Ідеальним для національних відносин є тип рівноправності.
Національні відносини мають свій прояв на трьох рівнях:
Внутрінаціональні - міжкласові, політичні, боротьба за національну гідність, стимулятором якої є національна самосвідомість.
Міжнаціональні - внутрідержавні, внутрірегіональні, внутрі колективів, міжособові. Тут вирішальна роль належить етнічним факторам, національним стереотипам для міжнаціональні конфлікти та міжнаціональні конфлікти виникають частіше, ніж на інших рівнях.
Міжнаціональні на державному рівні - відносини між національними державами.
Управління національними відносинами передбачає, поперед усе, виявлення та пізнання об’єктивних закономірностей, тенденцій розвитку національного життя та розробку на цій основі конкретної соціальної політики в міжнаціональних відносинах. Невід’ємною частиною управління національними відносинами є цілеспрямоване керівництво розвитком розробленої національної політики, її організація, регулювання та контроль. Нарешті, своєчасне виявлення та подолання протиріч та перешкод на шляху розвитку міжнаціональних відносин, забезпечення міцності єдності усього суспільства.
Важливість та складність національних відносин визначається тим, що вони охоплюють усі сфери суспільного життя і кожна етнонація намагається не тільки зберегти свої особливі інтереси, але й закріпити їх в загальновизнаних нормах. Постійна взаємодія між етнонаціями характеризується двома об’єктивними та взаємопов’язаними тенденціями: диференціацією та інтеграцією. Ці протирічні, але об’єктивні тенденції випливають із внутрішньої сутності національних відносин та носять об’єктивний характер. Головне протиріччя в розвитку націй - між національним (одиничним) та інтернаціональним (загальним).
З одного боку, кожна нація прямує до саморозвитку, рівноправності та самостійності, суверенному державному існуванню (диференціація); з іншого - на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації відбувається ломка національних кордонів, посилення взаємної співпраці (інтеграція). Ці протирічні тенденції проявляються у русі єдиного соціально - етнічного процесу; вони взаємообумовлюють і разом з тим заперечують одне одного. Їх взаємозв’язок і є джерелом соціально-етнічного розвитку, внутрішня умова розвитку етнонаціональних процесів. Тому було б помилкою оцінювати одну з цих тенденцій як позитивну, а іншу як негативну. Обидві вони мають об’єктивний характер, бо будь-яка етнонація прямує до самозбереження, відокремлення від інших націй, але в той же час, жодна сучасна етнонація не в змозі нормально розвиватися без всебічних зв’язків з іншими етнонаціями.
Разом з тим, об’єктивний характер цих двох політичних тенденцій в національних відносинах не знімає автоматично суспільної напруги, прихованих та відкритих зіткнень в етнонаціональній сфері. Так, наприклад, об’єктивний та закономірний процес подальшого об’єднання європейських держав, зломи національних кордонів, створення єдиного ринку, єдиної валюти та інше створює серйозні національні проблеми для малих європейських держав. Народи Голландії, Бельгії, Данії, Люксембургу та інших країн стали під загрозою втрати своєї національної самобутності, національної мови та ін. під домінуючим впливом в об’єднаній Європі - Німеччини, Франції, Великобританії. І хоча приймаються певні заходи до збереження національної незалежності кожної європейської країни, домінуюча роль великих держав залишається об’єктивною дійсністю.
Таким чином, дві тенденції - диференціація та інтеграція в розвитку національних відносин, виражають і в наші часи загальносвітові суспільні протиріччя, і, разом з тим, складають серцевину національного питання.
Національне питання - це питання про причини виникнення недовіри, ворожнечі та конфліктів між націями, з одного боку, і націями та існуючої системи влади в багатонаціональному суспільстві - з іншого. Щоб вирішати національні питання, необхідно ліквідувати пригнічення, ворожнечу між націями; встановити рівноправність націй, довіру між ними, співпрацю.
Національне питання має конкретно - історичний зміст в кожну епоху. На перших етапах, в процесі формування нації, головним змістом національного питання було повалення феодалізму та ліквідація національного ярма. Вважалось, що зі встановленням політичної демократії в багатонаціональній державі, національне питання вирішиться само по собі. Але новітня практика показала, що національне питання виникає і навіть набуває гострих форм в країнах, де не тільки немає національного ярма, але всі живуть в умовах політичної демократії. В Бельгії, наприклад, це питання мовних стосунків між валонцями та фломанцями, у Канаді - культурно-мовні проблеми між англо- та франкомовними спільностями, в Англії - проблема культурно-історичної самобутності Шотландії та Уельсу. В колишньому СРСР також не було національного ярма в традиційному сенсі, тобто проблеми пригніченої та тієї, що пригнітила нації.
Але й тут національне питання зберігалося у вигляді недовіри, прихованої ворожнечі між окремими націями.
Найбільш гостра форма прояву національного питання - міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують в різних регіонах світу. Які основні причини цих конфліктів? Ось деякі з них.
Історичне минуле - це об’єктивна причина, пов’язана взаємовідносинами народів на протязі історії їх розвитку. Чимало країн - сусідів, які довгі роки знаходились між собою у стані війни, протиборства, недовіри; або одна країна (як правило, більша по чисельності нація) пригнічувала іншу та ін. Минуле пригадується особливо в період ускладнення соціально-економічного стану, коли починаються пошуки “винних" та відновлюються минулі національні забобони.
