Генезис вітчизняної політичної думки

розкриває історію відродження української нації від часу Лютневої революції в Росії.

Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов (1883—1973), який у молоді роки разом з В. Винниченком починав діяльність в УСДРП, а згодом співпрацював з П. Скоропадським. Інтегральний націоналізм, на його думку, — це філософія виживання нації, поставленої на край могили. Він висунув цю ідею в той час, коли український народ був загнаний "більшовицькою Москвою і панською Польщею у політичний тупик", коли пробуджена українська національна свідомість гарячкове шукала шляхів державної самореалізації чи хоч елементарного захисту нації.

Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити поневолену націю в націю господарів, володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна досягнути шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби власними силами, що українці мусять виступити у боротьбі за незалежність як єдиний моноліт. А це можливо лише тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів ідеї і чину. Переконані, що знають єдиний шлях осягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

Однак Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип суспільства, яке мало було б з'явитися після здобуття незалежності, зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом.

Концепцію українського державотворення розробив В'ячеслав Липинський (1882-1931). Він обстоював ідею гетьманства в Україні. Гетьман як монарх, цементуюча і консолідуюча сила нації - ось гарант державності української нації. Гетьманство мало наслідуватися від батька до сина. Водночас В. Липинський люто ненавидів "всіляких соціалістів", що виступали проти ідеї гетьманства, гетьманщини і гетьманців - прибічників П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України і владу якого вони разом з більшовиками повалили.

Одним з ідеологів українського націоналізму був Микола Міхновський (1873— 1924). Він розробив програму побудови самостійної української держави, в якій заперечував капіталістичний шлях розвитку України, не визнаючи, однак, гасел соціалістичних та комуністичних.

Питаннями української державності, формування української раси займався Юрій Липа (1900— 1944). Головним завданням міцної держави, на його думку, мала бути турбота кожного громадянина про примноження її багатства, "щоб кожен її громадянин був на своїм місці, тобто там, де може вказати якнайбільшу продуктивність. У противному разі — це анархія, змішання й упадок держави як недоцільної". Устрій у державі має бути федеративний, бо державність — "це федерація територіальних груп, що зв'язані з центром своїм виборним уповноваженим, що його тільки затверджує центр"'2.

Відмінні від офіційної точки зору погляди на проблеми української державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фітільов) і Олександр Шумський.

У 20-ті роки М. Хвильового захопила ідея відродження української нації. На спроби утримати українську політичну думку в лещатах офіційної ідеології Кремля він відповів цілком певним ствердженням, що "українізація є результат нездоланної волі ЗО мільйонної нації". У романі "Вальдшнепи" письменник закликав молоді українські патріотичні сили не ловити руками димок розвіяних ілюзій "загірної комуни", а вести боротьбу за національне відродження. У статті "Україна чи Малоросія" М. Хвильовий виступає за державну самостійність України, відкрито поставивши питання: "Росія — самостійна держава? Самостійна. Ну, так і ми самостійні. ...Наша молодь, що вся вийшла з трудящих верств нашого народу, не мириться і не помириться з пустопорожнім браз-канням в інтернаціоналізм. Вона вимагає конкретної відповіді, чи є Україна колонією Москви, чи ні? Якщо ні, тоді вона (молодь) хоче бути послідовною і робить з цього для себе відповідні державно-творчі висновки.

М. Хвильовий закликав до створення єдиного національного фронту в боротьбі з "московським великодержавним шовінізмом". Він відзначав, що українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм підневільним становищем. Продумана тактика, яка випливала з його світогляду і яку він застосував на культурному фронті, була закликом до молодої української генерації йти власним шляхом. "Геть від Москви!" — ці слова М. Хвильового стали гаслом у такій боротьбі.

Післяреволюційна доба в Україні є періодом не лише боротьби за утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного відродження нації. Це дістало відображення у політичних поглядах Олександра Шумського — народного комісара освіти України. Він виступав проти принципу централізму в управлінні Радянським Союзом, підготував лист до Й. Сталіна у 1926 р., де вказувалося на поглиблення процесів українського національного відродження і доцільність контролю за ними з боку саме українських комуністів, а не представників неукраїнського народу. Ігнорування цієї об'єктивної вимоги може призвести до того, що українці повстануть і скинуть владу, на яку дивляться як на чужоземну. Тому О. Шумський пропонував відкликати Л. Кагановича, Е. Кві-рінга та деяких інших керівників-неукраїнців з високих державних і партійних посад в Україні, бо вони нічого доброго не робили для українського народу.

Хвилю українізації, яка сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років припинено сталінським керівництвом. Внаслідок "чистки" у партійному і державному апаратах політичну еліту України поставили на коліна. Це негативно позначилося на стані суспільствознавства.

У повоєнні часи щодо "неофіційної думки" Й. Сталін продовжував політику "закручування гайок". Апогей її настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри "Любіть Україну" впало звинувачення у "націоналізмі" й автора змусили опублікувати принизливе каяття. Після цього політична думка практично завмерла.

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації і порушила питання про реабілітацію своїх репресованих колег. Особливою подією в культурному житті республіки стала поява нового покоління митців, критиків, зокрема Алли Горської, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та інших. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість у майбутньому нових репресій. Цих будителів нової політичної думки стали називати "шестидесятниками".

Перші прояви дисидентства мали місце в Києві й у Західній Україні — як організації кількох невеличких груп. Одна з них — "Група юристів", її члени закликали до здійснення законного права України на вихід із СРСР. Згодом такі групи були викриті, а їхні члени засуджені до тривалих термінів ув'язнення.

Неспокій, що поширювався в радянській країні, не міг не стурбувати М. Хрущова. Вже у грудні 1962 р. він викликав до себе велику групу письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму, давши чітко зрозуміти, що Кремль вільнодумства не дозволяє.

В Україні хрущовську тезу підхопив А. Скаба — секретар ЦК Компартії України з ідеологічних питань. Навесні 1963 р. на одній з нарад він піддав нищівній критиці творчість Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюби та інших письменників. Розпочалася чергова кампанія боротьби з українським "буржуазним націоналізмом".

П. Шелест як перший секретар ЦК Компартії України почав доступними йому методами активно відстоювати інтереси республіки в системі Радянського Союзу. Він серйозно сприйняв обіцянку Кремля додержувати передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР, захищав культурні права українського народу, виступав за розширення використання української мови, особливо у вищій школі. 1970 р. вийшла його книга "Україна наша Радянська", де підкреслювалася історична автономність України, прогресивна роль козацтва. Автор пишався тим, що з відсталого аграрного придатка царської імперії Україна перетворилася на суспільство з передовою промисловістю. Московське керівництво звинуватило П. Шелеста у "м'якості" до українського націоналізму, потуранні економічному "місництву" й у травні 1972 р. увільнило його з посади. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький.

Зміна політичного керівництва в Україні позначилася на активізації політичної думки. До дисидентського руху приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати Горині та інші, хоча їхні погляди суттє во відрізнялися. Так, І. Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" дав аналіз теорії і механізму процесу русифікації в Україні.

В. Мороз, перебуваючи у в'язниці, написав "Репортаж із заповідника ім. Берії", в якому емоційно виступив проти сваволі радянського офіціозу, руйнування окремого індивіда й цілих народів. Він виступив продовжувачем ідей донцовського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи своє ставлення до радянської системи, висловлюючи надію на її крах і засуджуючи можливість компромісу з нею.

У 1965—1966 рр. було проведено ряд закритих судових політичних процесів над молодими людьми із середовища творчої і наукової інтелігенції. З цього приводу група із 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів звернулася з протестом до Л. Брежнєва, О. Косигіна і М. Підгорного, вимагаючи проведення відкритих судових процесів і забезпечення прав громадян, гарантованих Конституцією СРСР.

В умовах політичних переслідувань і репресій українські дисиденти об'єдналися навколо журналу "Український вісник", який почав таємно видавати В. Чорновіл, повернувшись із заслання. З допомогою українських емігрантів матеріали журналу розповсюджувалися на Заході. Вони інформували про боротьбу дисидентів з радянською тоталітарною системою.

Нова хвиля репресій змусила багатьох дисидентів, аби вижити, відійти від активної діяльності, чого їм не простив В. Стус.

Поступово шок проходив, і коли у 1975 р. СРСР підписав Гельсінкську угоду, офіційно погодившись поважати права своїх громадян, дисиденти створили в листопаді 1976 р. у Києві організацію — Українську Гельсінкську спілку, яка налічувала 37 учасників, її керівником став Микола Руденко.

У документах Гельсінкської спілки відзначалося, що "українська державність — лише паперовий міраж", де нехтуються права і свободи, бо якщо хочеш виїхати за кордон — ти "ворог держави", думаєш інакше — "ворог держави". Група пропонувала звільнити всіх політв'язнів, відкрити кордони країни для вільного виїзду та в'їзду, встановити всебічний обмін інформацією, "створити всепланетне братство народів на основі Об'єднаних Націй".

У 1987 р. у Києві засновано Український культурологічний клуб з участю колишніх дисидентів. У Львові було проведено кілька несанкціонованих багатолюдних мітингів.

Діячів новоутворених громадських організацій стали називати "неформалами". Вони активно працювали в Українській Гельсінській спілці, "Товаристві Лева", "Зеленому світі" та в інших об'єднаннях. Підтримані київськими письменниками, на початку 1989 р. "неформали" заявили про створення Народного Руху України за перебудову — громадської організації політичного спрямування. В її програмі обстоювалися ідеї суверенітету Української республіки, відродження української мови та культури, наголошувалося на екологічних проблемах, ставилося питання демократизації політичної та економічної систем.

Березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради України і місцевих рад принесли перемогу демократичному блоку в Західній Україні й частково у Києві. Серед обраних депутатів були колишні політв'язні: В. Чорновіл, С. Хмара, брати Горині, І. Калинець. Використавши ейфорію перемоги, демократичний блок провів 16 липня 1990 р. через Верховну Раду Декларацію про державний суверенітет України.

Після провалу в серпні 1991 р. так званого "державного перевороту" в Москві Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт про державну незалежність України. Збулася віковічна мрія українського народу про відродження української державності, незалежність, соборність України. Політична думка молодої держави відкрила нову сторінку.

Оцінюючи стан розвитку політології в Україні, слід відзначити, що на неї справляють вплив процеси, які відбуваються нині у суспільстві: переглядаються концепції минулого, збагачуються сучасним досвідом, створюється теоретична основа для виникнення нових напрямів політичної науки. Це, безперечно, сприятиме не лише розвитку науки, а й якнайшвидшому входженню України у сім'ю європейських держав.


Література


1. Гаєвський Б.А. Українська політологія. — К., 1995.- 321с.

2. Дві концепції української політичної думки: В'ячеслав Липинський — Дмитро Донцов. — Нью-Йорк, 1990. – 234с.

3. Драгоманов М. Вибране. — К., 1991. – 578с.

4. Кухта Б. З історії української політичної думки. — К., 2001. – 213с.

5. Основи політології: Курс лекцій / Ф. Кирилюкта ін. — К., 1995. – 456с.

6. Основи політології: Курс лекцій / За ред. М. Сазонова. — X., 2003. – 399с.


Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты