Маргіналізованому суспільству, з його домінуючим вертикальним типом відносин, відповідатиме квазісоціальний тип держави. Це квазідержава, що формується не автентичними, тобто національними, політичними силами і не на основі публічно відкритих процедур прийняття спільних рішень, а засобами “адміністративно-командного ресурсу". Зміст квазідержавних інституцій і маргіналізованої соціальності є аморфним, невизначеним вартісно, ідеологічно й культурно. Характерним є мітотворчий стиль розуміння й пояснення, основу якого складають процедури найменування, позначування, ярликування, самопроголошування бажаних явищ, понять, процесів та видавання їх за дійсні, правдиві. Невипадково у недалекому минулому спостерігалася послідовність у тому, щоб суб’єктом владних зусиль ставала не національно орієнтована культурно-політична еліта народу, який самоздійснює себе у свободі, - а комбінація елітарних (за рівнем надприбутків) олігархів, номенклатури та їх сателітів з напівкримінальною і кримінальною підбивкою.
Що стосується Росії, то слабкість там громадянського суспільства є загальновизнаною і пояснюється традиційно надмірним тиском держави на життєвий світ населення, яке формально перебувало у становищі підданих до березня 1917 р. “Замість співробітництва держави і суспільства наростала конфронтація між ними” [4, c.51].
Нищівного удару по можливостях громадянського розвитку було завдано комуністичним переворотом 1917 р. Згідно з марксистсько-ленінською доктриною, громадянське суспільство ототожнювалося з суспільством буржуазії та експлуатації і присуджувалося до знищення разом з приватною власністю. Однак формування комуністичної соціальності в СРСР пов’язане з грандіозним соціокультурним парадоксом. Річ у тім, що більшовики йшли до влади під гаслом “Вся влада радам”. В. Ленін розглядав “совєти" як головні революційні інститути і писав про те, що на їхній основі необхідно змінити старий державний апарат і запровадити новий, демократичний. Тобто більшовики по суті використали таку активність мас, що поза комуністичною політикою призводить до створення самоврядних форм життя.
Що стосується соціальних перетворень після краху Радянського Союзу, то вони далеко не стали автоматичним відродженням громадянського суспільства у Росії. На думку авторів названої вище монографії, за минулі роки (до 1998) у Росії відбулася Друга “велика кримінальна революція", і склалася вона не на основі нової утопії, а, так би мовити, органічно. Свідченням тому є криміналізація суспільства й економіки, небачена корупція влади, масове знедолення народу. В економічній сфері процеси так званих ринкових перетворень зумовлені домінуванням тіньової, незаконної приватизації державної власності, а також державної влади. За таких тенденцій системоутворюючим чинником держави і суспільного життя стають угруповання, що мають мафіозний (клієнтальний) характер і є не економічним, а соціально-політичним утворенням. “Це вже не мафія, а цілий пласт суспільства, що складається з 10-15% населення, достатньо криміналізованого, захищеного різними силовими структурами, із засобами масової інформації, уславленими акторами і власною ідеологією (реалізуй самого себе, заробляй скільки зможеш) [4, с.303]. Ситуація ускладнена масовим алкоголізмом суспільства, підривом фізичного здоров’я народу, війною у Чечні, де загалом вбито і поранено понад 200 000 осіб.
Виникає сакраментальне запитання до тих політичних сил в Україні, які перспективи українського народу на шляху до європейського громадянського простору об’єднують (чи возз’єднують?) з північним сусідом за формулою “У Європу разом з Росією". З якою Росією - вони не уточняють. Хоча про це можна здогадуватися з огляду на походження й стан тих, хто таку формулу нав’язує. Оскільки криміналізовані і корумповані Росія й Україна ніколи не будуть у європейському громадянському суспільстві, то виходить, що нас черговий раз ошукують. Поза реальною, практичною диференціацією криміналізованої соціальності і здорового нурта громадянського поступу шлях буде один і той самий - до нової форми політичного й духовного примусу, в якій для України буде збережений статус маргінального суспільства.
Українське суспільство упродовж віків, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігало єдність не завдяки владі, а переважно всупереч їй. Основою народно-етнічної солідарності була відносно стала тенденція громадянського поступу, поєднана з відповідною етичністю, традицією та соціально-культурним дискурсом. Тобто українська держава в історичному сенсі була і є конечним національним вивершенням саме українського громадянського поступу і супровідної дискурсивної етичності. Інша справа, що український соціокультурний дискурс не був з відомих причин належно закріплений у діяльності державних інституцій. Останні, фактично, залишалися набутими з інакшого спадку та з інакшого дискурсу, що не має нічого спільного з етичністю свободи й автентичності. Однак державність, заснована не на іманентному для громадянського поступу соціокультурному й дискурсивному процесі, звичайно, буде байдужою, коли не ворожою, до громадянської автентики. Відтак, спостерігаємо дедалі загрозливіший конфлікт між тенденцією державотворення в Україні та українською соціокультурною ідентичністю. Сучасна держава стала загрозою для власне української України, хоча саме формування культурної ідентичності останньої збігається з процесом її ж громадянського розвитку. Тому, доки державотворення в Україні не зустрінеться назавжди з вартостями її громадянського поступу, державні інституції носитимуть квазіхарактер, а суспільство залишатиметься під дією чинників маргіналізації. Врешті, подібне квазідержавне утворення буде поглинуте державою, яка не перебуває в антагонізмі з соціокультурним дискурсом. За такої соціально-політичної тенденції перспектива правдивого громадянського суспільства в Україні буде примарною.
Не зайве буде познайомитися з думками російських інтеліґентів, які є більш ніж симптоматичними з цього приводу. У монографії, що її видав Інститут генеральної прокуратури Російської Федерації, в розділі „Соціокультурні основи формування громадянського суспільства ” (автор - І.Ф. Кефелі) міститься такий висновок: „Вибір шляху розвитку Росії в геополітичному аспекті, і тут можна погодитися з І.Я. Фрояновим, полягає у відродженні „Російської імперії" як форми існування об’єднаних на єдиному просторі народів на чолі з руским народом у вигляді природного геополітичного ареалу, в рамках якого забезпечується його національна безпека” [5, c.159]. (Зауважимо, йдеться про безпеку руского народу, навіть не російського). А ось слова Фроянова, подані в тому ж розділі: „Я глибоко переконаний, що Росія не може існувати в будь-якій іншій формі, окрім імперії. Не буде Імперії - не буде Росії" [5, c.159]. Цікаво, що наведений висновок І. Кефелі поєднує з такими міркуваннями: „потрібно взяти до уваги, що право в Росії історично завжди орієнтувалося на захист держви (влади), а не на захист окремої особи... Людська особ, як правило, виявлялася безправною. Це - вікова спадщина російського суспільства" [5, c.143]. Має рацію інший дослідник проблеми - росіянин Євген Рашковський, коли пише: „Усе це - дуже важлива й болюча тема для російського суспільства, яке заполітизоване, заідеологізоване і яке, вочевидь недоусвідомлюючи значення і творчої ролі внутрішньої людської спів-спільності (con-sociality), й далі мислить і власне себе, і увесь Божий світ в абсолютизованих категоріях панування-і-підкорення" [8, c.444-445].
З іншого боку, вважати, що громадянське суспільство в Україні не на часі, означатиме відокремлення української перспективи від питомого громадянського поступу і вестиме до посилення державно-адміністративного ресурсу. Це, очевидно, буде той випадок, про який президент Росії В. Путін кілька років тому висловився таким чином, що “чим сильніша держава - тим вільніша людина”. Гасло, що вже звучало в Італії після Першої світової війни і виявилося дуже підступним.
Таким чином, становлення громадянського суспільства в Україні може мати успіх через ідентифікацію з дискурсом свободи й автентичності, що історично споріднений з демократичною підтримкою українського соціокультурного життєвого світу. Становлення громадянського простору на основі неукраїнського соціокультурного світу, - що цілком можливе на основі адміністративно-політичного розширення неукраїнської соціокультурної життєвої сфери, - неминуче вестиме до семіозу соціальної інтенції клієнталізму й відповідної етичності сервілізму. Такого ґатунку життєва сфера, з ознаками громадянського суспільства, залишатиметься лише на півдорозі до демократії, соціального добробуту та гарантій прав людини - тобто буде “типово російським” шляхом примусової організації життя людей під керівництвом малоросійських політиків, зверхніх до української культури і мови.
Властиво, якщо громадянському поступу в Україні буде надане спрямування до позанаціонального, то немає сумніву, що 1) насправді воно буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським за соціально-культурною ідентичністю;
2) це буде маргіналізоване квазісуспільство, а не громадянська спільнота, адже флуктуаційна державна влада муситиме не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі опиратиметься культурній і мовній асиміляції. Тобто, якщо суспільство України не матиме української політичної ідентичності, опертої на історично визрілу дискурсивно-етичну практику виборювання української свободи, то воно опиниться не серед громадянських суспільств Європи, а серед новоутвореної наддержави Євразії з її традиційною гіпернаціональною ідентичністю з імперським політичним змістом примусу і сваволі. Йтиметься не про нагромадження соціального капіталу, довіри й солідарності. Навпаки, суспільну єдність повинна буде гарантувати єдино держава, що поглиблюватиме імперський характер взаємозв’язків. Звичайно, це не буде шляхом до Європи, то буде шлях до тривалого і остаточного перетворення України в Росію.
Література
1. Андерсон Р. Дискурсивне походження диктатури і демократії / Пер. з англ. // Універсум. Журнал політології, футурології, економіки, науки та культури. - 2003. - № 7-10.
2. Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання? / Вибрані твори. Ред.Л. Винар. - Нью-Йорк - Київ: КМ Academia, 1991. - С.489-536.
3. Габермас Ю. Для чого Європі конституція? // Deutschland, грудень 2001/січень 2002. - С.62-65.
4. Гражданское общество. Мировой опыт и проблемы России. Отв. ред.В.Г. Хорос. - Москва: Едиториал УРРС, 1998. - 312 с.
5. Гражданское общество: истоки и современность / Научн. ред. проф.И. И. Кальной - СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. - 256с.
6. Карась А. Філософія громадянського суспільства у класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. Київ-Львів, 2003. - 520с.
7. Патнем, Роберт Д., разом з Р. Леонарді та Р. Нанетті. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. - К.; Основи, 2001. - 302 с.
8. Рашковський Є. Володимир Соловйов та громадянське суспільство // Дух і Літера. - К.: Національний університет „Києво-Могилянська Академія", 2001.
9. Maldonaldo, Carlos E. Human Rights, Solidarity and Subsidiary. - Washington,D. C.: RVP, 1997. - 190 p
10. Shils, Edward. The Virtue of Civility. - Indianapolis: Liberty Fund, 1997. - 370 p.
