Таким чином, політичний аспект є однією з характерних ознак національної самосвідомості, притаманної, головним чином, розумовій еліті, яка стала носієм державотворчої ідеї. Її ґенезис її, як вказує О. Реєнт, пов’язаний із різними етапами історичного розвитку українського народу: політичною роздробленістю, чужоземним пануванням, національно-визвольною революцією середини XVII ст., відродженням XIX ст., національно-демократичною революцією початку ХХ ст., українізацією в 20-х роках ХХ ст., міжвоєнним періодом, розбудовою незалежної держави на рубежі XX – XXI ст. [20, 327].
Саме XIX та початок XX ст. стали періодом найвищого піднесення українського визвольного руху і національного відродження, але все ж слід зауважити, що генеза й утвердження української державницької ідеї сягає корінням у славну та водночас трагічну добу Хмельниччини. Саме з успіхами національно-визвольно ї війни проти польської шляхти М. Грушевський пов’язував те, що Україну стали асоціювати з територією від Карпат до Дону і “під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ” [10, 42]. В цьому ж руслі міркують інші сучасні дослідники В. Кучер та В. Солдатенко: “І національна революція, і заснування Гетьманської держави, і навіть трагедія Руїни – разом закріпили в свідомості українців ідею соборності як одну з наріжних, визначальних у всьому світосприйнятті, світорозумінні, як відчуття єдиної козацько-руської вітчизни” [26, 5].
XIX ст. позначене фундаментальним зрушенням в етнополітичних процессах на українських землях. У той час відбувалися становлення та консолідація української нації – вищої форми розвитку етносу. Попри все, суспільно-політичні й етносоціальні процеси XIX ст. поступово готували підґрунтя для сприйняття державницької ідеї дедалі більшою частиною населення українських земель, розділених кордоном, переконували його в необхідності спільної боротьби за свої соціальні, національні, політичні права. Аналізуючи український національний рух у Російській та Австро-Угорській імперіях, В. Сарбей підкреслював, що “реально він розвивався в таких напрямах: утвердження рідної мови в суспільно-політичному й культурному побуті, возз’єднання всіх українських земель в єдиній соборній державі, визволення народного господарства від колоніального гніту, усунення всіх перешкод на шляху розвитку національної культури” [22, 154].
Зростання економічних суперечностей і соціальної напруги у кінці XIX – на початку XX ст., масові виступи селян та робітників, опозиційний рух інтелігенції прискорили утворення українських політичних партій і організацій. В їх програмних положеннях (хоча й різною мірою) відбивалося прагнення українців жити в єдиній національній суверенній державі. Цей факт засвідчував перетворення останніх на політичну націю, виводив визвольний рух на якісно новий рівень, що і знайшло своє відображення у подіях Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Але сукупність внутрішніх та зовнішніх чинників унеможливило повною мірою реалізувати державницьку ідею на тому етапі історичного розвитку народу.
Українська національна ідея і в ХХ ст., незважаючи на вплив більшовицького соціокультурного експерименту на теренах колишньої Російської імперії (з його репресіями, русифікацією, денацифікацією), виявилася з новою силою у процесі відродження незалежної демократичної держави.
Розглядаючи проблему становлення ідей державності в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст. дослідкики виділяють три етапи.
Перший – це остання чверть ХІХ – перше десятиріччя ХХ століття, коли панівними залишалися ідеї панславізму та федералізму. Цей етап позначився передусім домінуванням політичного та наукового авторитету М.Драгоманова, ідеї якого у повному обсязі або частково поділяли І.Франко, Є.Чикаленко, М.Грушевський та багато інших вчених і громадських діячів [13, 31].
Другий етап – це початок – перша чверть ХХ століття. У цей період серед названих напрямів виділяється консервативний, представники якого, відстоюючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, спирались на думку, що найбільш сприятливою формою державного правління в Україні є консервативно-монархічна держава. Серед представників української консервативної думки виділяються В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський [13, 33].
Формування третього етапу (1918 – 1930-ті роки) було зумовлено розчаруванням частини вітчизняних інтелектуалів результатами та наслідками визвольних змагань в Україні, наслідком чого стала відмова таких представників націонал-самостійницької ідеології, як Д.Донцов, М.Сціборський від ідеалів демократії на користь автократичних принципів побудови державності [13, 34].
1.2 Становлення ідей державності в Україні кінця ХІХ ст., їх особливості, напрями та розробники
Політична ситуація в Україні на зламі ХІХ – ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії лівоцентристського спрямування, які досить помірковано уявляли державницьке майбутнє України, залишаючись на автономістських та федералістських позиціях. Ідеологи партій правого спрямування, хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України. Спільними для програм усіх вітчизняних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття було те, що вони виступали за розвиток демократії в Україні, широкі політичні права громадян, хоча і не мали чіткого уявлення про побудову політичної системи України та не вбачали за необхідне зосередити увагу зокрема на базових конституційних засадах державності.
Провідною ідеєю державницького руху з другої половини ХІХ ст. стала ідея створення власних держав, оскільки саме з їх утворенням пов'язувались надії на подолання як соціально-економічного, так і національного гноблення. Прагнення державного самовизначення представників української інтерігенції найяскравіше виявились на зламі ХІХ - ХХ ст. із підняттям українського національно-визвольного руху на вищий, у порівнянні з попереднім часом, щабель розвитку.
Впродовж ХІХ ст. інтелектуальні верстви українських земель у своєму розвитку пройшли три етапи – українознавчий, українофільський та власне український, які були тісно взаємопов'язаними та взаємопереплетеними.
Наслідком праці інтелектуалів на українознавчому та українофільському етапах стало, як висловився І. Франко – теоретично виаргументоване українство. Наукові доробки українознавців, з-поміж яких були такі видатні люди часу, як І.Срезневський, О.Бодянський, Ф.Корш, П.Лаврівський, М.Максимович та О.Потебня, забезпечили, найперше, мовну емансипацію українців від поляків і росіян. Дослідження ж в галузі історії, етнографії, етнології, етнопсихології сприяли історичній, етнічній емансипації українців, підвели до утвердження ідеї культурної єдності, етнічної гомогенності українського народу, розділеного імперськими кордонами; сприяли чіткому окресленню межі української етнічної території, як і території сусідів – росіян і поляків [12, 138].
Одним із найвагоміших досягнень українознавчого етапу було (як в Галичині, так і на Наддніпрянській Україні) формулювання питання необхідності створення української державності, і не лише в рамках слов'янської федерації, але й у формі самостійної держави.
Наступний етап – українофільський, був періодом "практичного українофільства", що виявлялось і в діяльності "громад", земському русі, у спробах об'єднання всіх опозиційних та революційних елементів у боротьбі за конституцію, у організації наукових досліджень, прагненні преси, просвітництві мас, подальшому розвитку контактів галицьких і наддніпрянських українців, у виявленні прихильності до правових і політичних ідеалів Європи і т.п [12, 139].
Пройшовши фазу українофільствування з її підйомами 70-х і спадами у 80-х роках, інтелектуальна еліта в кінці ХІХ століття дійшла врешті-решт до декларування своєї українськості, стала власне українською. Відтак вона виступила репрезентантом української політичної думки, носієм "ідеї державності" [12, 140].
Схильність української еліти до державництва розвивалась на плюралістичному ідеологічному грунті. Спектр політичного світогляду інтелектуалів складався з елементів різних доктрин, а їхньою характерною рисою була мінливість поглядів, шукання ідейних кумирів, невизначеність ідеологічного обличчя. Незважаючи на це на межі століть в українському інтелектуальному середовищі формувались такі течії політичної думки, як лібералізм, соціалізм, націоналізм.
Лібералізм має множинність іпостасей як в історичному, так і національно-культурному та ідейно-політичному вимірах. Український лібералізм також був неоднорідним явищем. Серед лібералів були люди, які уособлювали класичний лібералізм (М.Ковалевський). Були й інші – ліберали-"общероси", які мислили категоріями загальноросійськими (В.Вернадський, М.Туган-Барановський, І.Петрункевич). Представником українського націонал-лібералізму був М.Драгоманов. Зокрема, М.Драгоманов був як для галицьких, так і наддніпрянських українців своєрідним джерелом не лише ліберальних, але й соціалістичних та націоналістичних ідей.
Стосовно поширення соціалістичних ідей то, соціалізм був найбільш розповсюдженою ідеологією на українських землях. Однак ідеали українських соціалістів різнились: галичани виявляли прихильність до соціалізму в його західноєвропейському (реформаторському) варіанті, наддніпрянці – російському. Не був чимось однозначно неподільним і український націоналізм кінця ХІХ - початку ХХ ст. В ньому вирізнялись і демократичні, і консервативні, і радикальні елементи.
Ідеєю, яку не оминули увагою ні ліберали, ні соціалісти, на націоналісти, була ідея створення (необхідності чи, навпаки, недоцільності) української державності. Демократи-націоналісти вважали природним правом нації мати для розвитку такі самі умови, які мали всі інші – державні – нації. Світ їм бачився світом рівноправних державних націй. Консервативно настроєні націоналістичні діячі, відстоюючи ідею державності, вимагали повернення тих прав, які українська нація "вже мала" в минулому і які в неї були відібрані. Повернення прав, тобто вихід із стану "нації-раба", на їхню думку, забезпечив би українцям умови для розвитку свого "я". Радикали стояли на позиції вищості українців супроти, перш за все, росіян. Відстоюючи ідею української національної винятковості, українську державність вони розглядали як таку форму існування нації, що забезпечить її панування у Східній Європі [8, 67].
Український лібералізм не був одностайним у своєму баченні питання державного самовизначення українців. В кінці століття окреслився як ліберально-самостійницький напрям, так і ліберально-федералістський. Представники останнього виступали за переоблаштування Росії на засадах федералізму. Федералістські настрої набули поширення серед українців-прогресистів та кадетів. Однак, останні, сповідуючи ідею перебудування Росії на федералістських началах, мали на увазі радше впровадження у життя принципів федералізму, а не побудову федерації. Їхній федералізм передбачав демократизацію суспільства шляхом перебудови центральної влади, а не знищення центру. На західноукраїнських землях поширювались як ідеї культурно-національної автономії, так і національно-територіальної.
В загальному, політична думка кінця ХІХ – початку ХХ століття характеризується виникненням різноманітних концепцій української державності, формуванням декількох підходів до визначення характеру національного розвитку майбутньої Української держави. Вітчизняна політична думка цього періоду сформувала три основні традиції щодо визначення характеру національного розвитку української державності: панславістсько-федералістську, консервативно-націократичну та націонал-самостійницьку. Незважаючи на певні розбіжності в розумінні шляхів та форм утворення української держави, їх об’єднує те, що з наукової та історичної точок зору вони доводили невід’ємність прав українського народу на свою державність і самостійність визначення ним характеру та напрямків національного розвитку.
