Криза демократії в Україні
Реферат
на тему
Криза демократії в Україні
Свобода, демократія, соціальна справедливість - це не лише гасла політичних партій і рухів сучасної України, а й реальне життя суспільства. За умов, коли стара державна структура зруйнована, а економіка знаходиться ще у незадовільному стані й відбувається процес подальшого зубожіння переважної більшості населення, коли ослаблені складові механізму державного управління, престиж виконавчої і законодавчої гілок влади низький та дедалі зростає апатія населення, проблема свободи, демократії, соціальної справедливості актуальна, як ніколи.
Становище ускладнюється й тією обставиною, що в історії людства політична демократія ніколи і ніде не мала за мету перехід від планового господарства і суспільної власності до ринку й приватної власності. Відомо, що не демократія породжувала приватну власність, а навпаки, приватна власність, вільна торгівля й підприємництво підштовхували суспільний розвиток до політичних і економічних свобод, формування громадянського суспільства й встановлення максимальної незалежності особи від держави. Економічний радикалізм у перехідний період, перманентність так званих реформ з негативним наслідком для країни і народу не сприяють демократичним перетворенням і утвердженню соціальної справедливості.
Ринкові інститути і демократія в Україні тільки-но стають на ноги. Навіть невеликі потрясіння здатні їх похитнути і завалити. У політичному сенсі держава нині являє собою авторитарно-олігархічну систему управління. В економіці склалися квазіринкові відносини, які ринком у класичному розумінні цього слова можна назвати лише умовно. Наша економіка нині, як коктейль: елементи минулого радянського соціалізму змішані з деякими інститутами ринку, що й породило олігархічний напівкапіталізм. Авторитаризм - найхарактерніша риса цього періоду. До речі, приклад Китаю - свідчення того, що перехід до ринку не обов'язково супроводжується розвитком і поглибленням політичної демократії. Але це виняток у політичній історії сучасного світу.
Лише дотримання принципів демократії, ідеалів соціальної справедливості може врятувати українське суспільство від остаточного руйнування. Це стосується всіх - як державних, так і суспільних структур. Зовсім не просто сформувати демократичну владу і відповідний апарат управління в країні, котра ніколи не жила в умовах демократії. Потрібні новий підхід до життя і нове ставлення до дійсності. У населення, особливо у старої та нової бюрократії, немає традицій і звичок мислити й діяти відповідно до демократичних норм і принципів. Однак є одвічне прагнення людини до справедливого устрою життя, демократії, свободи, що й виступає головною гарантією їхнього досягнення.
Слово «демократія» стало таким звичним у нашому лексиконі й часто-густо настільки спотвореним, що справжній зміст цього терміна втрачається. Він має означати не що інше, як народовладдя, тобто владу більшості народу, що поважає права і думки меншості, в тому числі її право на конституювання політичної опозиції з особливими поглядами й оцінками суспільних явищ. Найяскравіше це висловив Вольтер: «Мені ненависна Ваша точка зору, але я готовий віддати життя за те, щоб Ви мали можливість її висловити».
Висока матеріальна забезпеченість народу є найважливішою умовою реальної демократії. Лише матеріально незалежна людина може використовувати всі можливості демократії. У світі є багаті держави, але ж у них живуть і бідні люди. Отже, там не може бути істинної демократії. Демократія і бідність народу - несумісні. Природне прагнення більшості українського народу просто вижити у нинішніх умовах, коли індекс падіння життєвого рівня знаходиться на критичній позначці, не лише знижує соціально-політичну діяльність суспільства, а й викликає апатію, розпач, гіпертрофований песимізм. Держава і люди живуть своїм, не зрозумілим одне одному життям.
Населення повною мірою не сприймає як старий тоталітарний режим, так і новий, який називають демократичним. Люди, таким чином, відкидають повернення до старого, але й не бачать поки що перед собою ясної перспективи. Певне зростання промислового виробництва вже досягнуто, але ми не думаємо про те, наскільки результат цього зростання впливає на поліпшення життя рядового громадянина. Середньостатистичні дані й економічні показники, як і в радянські часи, виконують апологетичну функцію. Вони не мають нічого спільного з реальним життям конкретної людини. При цьому державна статистика не враховує показників «тіньової» економіки, обсяг якої становить понад 40 відсотків у структурі економіки. А, як відомо, «тінізація» суспільства стає негативним фактором, який значно звужує можливості демократичної альтернативи. Зрештою, ще Бісмарк вважав, що є три різновиди брехні: мала брехня, велика брехня і статистика. Якщо оцінювати нашу демократію не як абстрактний ідеал, а як живу реальність, то стає очевидним, що вона має набір формальних атрибутів, котрі не забезпечили сподівання людей, їх права і свободи, не вберегли країну від хаотичного розвитку, а більшість народу - від зубожіння. Це трапилося тому, що для повноцінної демократії немає адекватної матеріальної і духовної бази. Ці соціальні категорії розвиваються в органічній єдності.
Завдання встановити демократичний лад, що засновувався б на цінностях, які якнайповніше відповідають природі людини, є одним з головних положень Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України. На жаль, суспільна практика пішла іншим шляхом. Спочатку всю інтелектуальну енергію суспільства спрямовували на нищівну критику колишнього режиму на шкоду позитивній роботі. У запалі зруйнували стару політичну й економічну системи і разом з ними втратили стабільність і керованість суспільством. Авторитет держави нині, як ніколи, низький. Адже влада - це теж товар, але політичної якості. Володіння ним викликає жорсткі й аморальні форми і способи, коли за відповідної політико-ринкової кон'юнктури використовуються негідні методи політичної боротьби, що особливо небезпечно тепер, з появою серед політиків нерозбірливих у засобах людей.
Найголовніше полягає в тому, що сучасної науково обґрунтовані її теорії соціальних взаємин постсоціалістичного періоду ще немає, а отже, немає і наукових системних координат політичного і соціально-економічного розвитку суспільства. Та й саме суспільство не структуроване щодо своїх соціальних інтересів, а його громадяни не до кінця усвідомили свій соціальний статус. Ніхто не може поки що цілком певно стверджувати, що новий стан нашого суспільства вищий за той, що був раніше, але вже тепер можна сказати, що він зовсім інший. Тому нерозумно вимагати від людей нашого часу поведінки, що випливає з минулого суспільного устрою, оскільки цей устрій розвалився і під його уламками загинуло все те добре і погане, що йому було притаманне. Без соціальної само ідентифікації немає перспективи розвитку. За її відсутності в суспільстві відбувається «хаотичне бродіння».
У демократичному суспільстві, як правило, чітко вирізняються такі поняття, як «більшість» і «меншість». У нас же внаслідок множинності суперечливих інтересів вони нестабільні. Відбувається процес «переливання» цих понять, що посилює нестійкість суспільства, ослаблює позиції політичного лідера, рішення якого не налаштовують представників численних політичних і соціальних груп, піддаються критиці й ставляться під сумнів.
Сучасна демократія, в її витлумаченні передусім західноєвропейською та американською політичною соціологією, безпосередньо пов'язана з боротьбою партій за владу. Це передбачає рівність сторін у тому сенсі, що одна сторона не може розглядатися як менш достойна за другу. Велика кількість партій (в Україні понад 100) ще не є свідченням демократичності суспільства. Численність партій і партійна система - різні речі. Кількість сама по собі системи ще не становить. При цьому слід мати на увазі, що будь-яка партія - частина не тільки політичного світу, а й суспільства. Це розуміння надзвичайно важливе для демократичного розвитку.
Суспільство перебуває у глибокій соціальній дезінтеграції, коли фактично відсутні нові суспільні цінності, ідеали і громадянська свідомість, котрі були б рівноцінні або перевершували колишні цінності й ідеали. Людей охоплюють почуття безнадії, розчарування, соціальної відчуженості, розгубленості, відчаю, втрати віри в майбутнє. Суспільством оволоділо почуття соціальної апатії. Лише 15 років тому на тій самій землі й з тими ж людьми країна мала потужну економіку, передову науку, культуру, безоплатні освіту й охорону здоров'я. А зараз ми живемо, проїдаючи старі запаси, підриваючи духовність і моральність народу. Індекс падіння життєвого рівня абсолютної більшості населення є критичним. Український народ вимирає без констатації стану голоду. Перед невблаганністю і жорстокістю демократії блідне навіть деспотизм. Такий стан суспільства є найбільшою перешкодою на шляху його демократизації.
Потрібно уникнути безвиході політичного життя, коли, за визначенням Гегеля (який порівнював духовну кризу Нового часу з епохою Римської імперії), «вже не діє ані строгість об'єктивного наказу, ані зовнішнє зусилля, ані влада держави; занепад зайшов надто далеко».
Невизначеність концептуальних основ суспільного розвитку, слабка теоретична розробка конкретних механізмів трансформації українського суспільства в ринкову соціально-культурну систему призвели до того, що такі явища, як спад виробництва, криміналізація багатьох сфер суспільного життя, спекуляція, корупція, злодійство, розкрадання, асоціюються у масовій свідомості з переходом до ринкової економіки. Нескінченні чиновницькі коридори, нова стара номенклатура, розгалужена система владних привілеїв, адміністративно-довільна система керівництва економікою і страх. Страх людей перед новим (старим) держапаратом. У нас майже нічого немає з того, що є в цивілізованих країнах: поваги влади до людей, поваги людини до влади. Немає справді незалежних та гідних засобів масової інформації, ефективного самоврядування, високої політичної культури та гуманізму. На догоду можновладцям і апріорним схемам ми намагаємося наповнити дійсність формальним демократичним змістом. За цих умов набутий деструктивний соціальний потенціал може призвести до катастрофи.
Доцільно нагадати деяким можновладцям думку видатного українського правознавця Б. Кістяківського про владарювання як елемент влади. Він вважав, що поряд з такими ознаками влади, як престиж, привабливість, авторитет, традиція, звичка, сила, що викликає страх і покірність, є ще одна ознака: будь-яка влада має бути носієм певної ідеї, вона повинна мати моральне виправдання (наприклад, велич і славу народу й держави, зміцнення правового і громадського порядку, задоволення матеріальних і духовних потреб своїх громадян). Якщо влада втрачає ідею натхненності, вона неминуче гине. Влада є для громадян не стільки їх суб'єктивним правом, скільки їх правовим обов'язком, і цей обов'язок вони повинні нести як певне суспільне служіння. Надзвичайні повноваження їм надаються не в їх особистих інтересах, а в інтересах всього народу і держави. Англійський філософ Т. Гоббс зауважив: «...Усі обов'язки правителів можна висловити однією фразою: благо народу - вищий закон». У нас, на жаль, особисте збагачення деяких високих і малих можновладців переважає над інтересами народу.
За таких обставин на запитання, чи є у нас демократія, очевидно, слід чекати негативної відповіді. Суспільство дістало певну свободу, котра фактично зводиться лише до обмеженої свободи висловлювати свою думку, але це ще не вся свобода. Вона виникає тоді, коли особистість має можливість самостійно діяти за нормами, заданими сформованим громадянським суспільством. Сьогодні в Україні фактично немає середнього класу як соціальної бази громадянського суспільства. Демократія - це нормально функціонуючий соціальний організм, пошук альтернатив, свобода вибору. Вона дала нам таку свободу, котра зробила суспільство хворим економічно, політично і духовно. Це швидше демократія несвободи. Демократична фразеологія, яка панує у нашому суспільстві, далека від реальної демократії.
