Любіювання в структурі паблік рилейшнз

На загальне переконання, найбільшим і найвпли-вовішим в Америці лобістом є організація «Американсько-Ізраїльський комітет громадської діяльності» (AIPAC). Напрямок діяльності цієї структури — забезпечити зміцнення відносин між США і Ізраїлем, збільшити безоплатну американську фінансову, технологічну та військову допомогу Ізраїлю, «використовувати всю державну міць США для захисту прав громадян єврейської національності в різних країнах світу».

Ізраїльське лобі в США користується такими ме-діа-гігантами, як телеканали NBC и CBS, газетами New York Times та Washington Post. Воно підтримує проізраїльські лобістські структури в інших країнах, як зазначає В. Рзаєв, «здійснюючи необхідні заходи для представлення інтересів великих фінансово-промислових груп». Традиційно ізраїльське лобі відіграє провідну роль у Демократичній партії, а від часу президентства Дж. Буша — і в Республіканській.

Але навіть такі міцні позиції в американському істеблішменті та опір будь-яким спробам розслідування наприкінці 2004 р. не врятували AIPAC від гучного шпигунського скандалу.

Такий діагноз у статті «Хто і як працює в Америці на Україну» поставили а англомовному виданні української діаспори в США The Ukrainian Weekly доктор Тарас Кузьо та Орест Дейчаківський, заявлений як «старший штатний радник при американській Гельсінській комісії» у Вашингтоні. І це, як не прикро, не полемічна думка, а вже чергова констатація очевидного.

Катастрофічне падіння впливу українських діас-порних організацій в США стрімко відбувалося від 1994 р., у рік, коли, мабуть, востаннє вони змогли мобілізувати велику кількість американців із українським корінням на протести. Тоді вони домоглися, щоб щойно обраного президентом Леоніда Кучму приймали із державними почестями, а не з офіційним візитом. Як вирішила американська сторона (діаспора переконувала, що це принизливий статус для глави Української держави після державного візиту до США російського президента Б. Єль­цина; цікаво, що коли у квітні ц. р. Віктора Ющенка приймали у США із «офіційним візитом», ніхто вже на це не нарікав). А потім діаспора влаштувала масштабні і довготривалі протести із пікетуваннями, заявами і т. д. проти показу на телеканалі Сі-Бі-еС скандального фільму під назвою «Потворне обличчя свободи» про буцімто зростання антисемітизму в Україні. Тоді діаспора влаштувала протес-тну кампанію не гіршу ніж індійська акція непокори британським колонізаторам. Офіси Сі-Бі-еС по всій країні були не просто пікетовані, а паралізовані зливами обурених телефонних дзвінків і факсів. Боси телеканалу змушені були приймати численні делегації. Від конгресменів зажадали підняти питання на Капітолійському пагорбі. Українські американці закликали бойкотувати товари компаній, які на своє нещастя спонсорували програму. Сі-Бі-еС перелякалося не на жарт і змушене було повідомляти про ці протести. Перелякалися і «герої» фільму, зокрема, горезвісний рабин Я. Дов Блайх, який виправдовувався, що його брехливі просторікування у фільмі були «вибірково вилучені із контексту».

Але вже через рік організація «Український народний союз» (UNA) зачинила своє відділення у Вашингтоні, фактично, скоротивши єдиного працівника, який опікувався зв'язками із Конгресом і Білим Домом. А зекономлені гроші пішли на газету УНА «Свободу», вже тоді маргінальне видання (а нині, на жаль, просто примітивне, де поверхові репортажі із України перемішані із убогою пропагандою політики Дж. Буша, зокрема, війни в Іраку), читачами якого були літні люди, які за життя в Америці так і не вивчили англійської мови.

Ось яку невтішну констатацію стану справ зробив дописувач «Свободи» у 2003 році: «Застій» в нашому діяспорному громадському житті, який завважується на кожному кроці. Однак найбільший його вияв маємо в нечисленній участі в усіх майже наших імпрезах, в слабкій активності поодиноких наших організацій, навіть коли вони загальновідомі та популярні. Ось ідемо на цікаву доповідь молодого науковця з України, а на залі є дослівно зайнятих 12 місць. Ось заініціювала одна з жіночих організацій зустріч з ціллю зібрати гріш на добру громадську справу і... з'явилося тільки декілька учасниць, яких датки далеко не збільшили приходу на ту справу… Погляньте тільки на світлини з одних чи інших зборів, провідних осіб чи активних членів. Це, звичайно, особи ніяк не молодого віку, а переважно такі, що давно переступили півстолітній поріг. Що робити? Як відмолодити нашу громаду та зацікавити її усіми проявами громадського життя? І не менш прикрим є для нас, журналістів-українців, коли бачимо членів української спільноти в США, які поголовно тримають в руках “Новоє руское слово”, а не одну з нечисленних українських газет, і тим не мають інформацій, що відбудеться в нашій громаді... Погляньте тільки на сторінки кожного числа “Свободи” із посмертними повідомленнями. А під ними — ряди імен нащадків, які вказують на те, що вони вже не належать до нашої спільноти, і їх не можна буде ніяк “притягнути” до праці в нашій громаді та до участи в її культурних імпрезах, в її школах чи молодечих організаціях, коли українська мова та українське життя є для них чужі. Цей відплив нащадків еміграції після Другої світової війни є постійним… “Четверта хвиля” наших поселенців (тобто ті, хто переїхав після розпаду СРСР. — Авт.) має свої шляхи життя, які ми часто не розуміємо і не схвалюємо. А ми, поселенці після Другої світової війни, з Божої волі відходимо, й усіх нас переслідує тепер питання: «Як заповнити чим скоріше порожні місця у нашій громаді?».

Так, смерть невблаганна. І йдуть у вічність ті, хто у 1960-их брав участь у мільйонних маршах українців у столиці Вашингтоні, зважати на які власною участю мав уже згадуваний президент Д. Айзенгавер. Наступні після них покоління вже практично асимільовані, прагнуть бути «стовідсотковими американцями», і навіть, беручи участь у діаспорних справах, часто-густо бояться опинитися під підозрою у «подвійній лояльності» (double loyalty), тобто відданості іншій — неамериканській — державі.

Інша причина занепаду, як стверджує доктор Роман Барановський, — боротьба за владу в українських організаціях, зокрема, в Українському Конгресовому Комітеті Америки, яка розпочалася ще десятиріччя тому. Причиною було, як пише д-р Ба-рановський: «з одного боку — партійна монополізація громадського життя, з іншого — намагання опозиції утвердити демократичні принципи в громад­ському житті. Йшлося не про наше негативне ставлення до УККА, а про потребу оздоровити громадське життя, поставити його на шлях демократизації». Він цитує іншого автора — Антіна Драґана: «Конфлікт в УККА, як і ряді інших подібних подій на нашому терені та в інших теренах, зводиться до одної короткої і ясної формули: партократія верзус демократія: влада партії проти влади народу». І закликає: «Провід громади повинен перейти в руки не-партійців, які стоять на демократичних принципах і для яких гаслом у їхній діяльности буде “патріа”, а не “партія”!»

На переконання цих та інших авторів, владу в ді-аспорних організаціях узурпували корисливі політикани, які ще й переслідують незгодних! Ось лише кілька штрихів до їхнього колективного портрету.

2004 р. із уже згаданої «Свободи» читачі змогли дізнатися, що згідно з вироком суду високопосадо-вець Українського Народного Союзу Йосиф Бін-чак, «котрий сам визнав свою провину — викрадення від цієї установи грошей, — отримав до трьох років тюремного ув'язнення в штаті Нью-Джерсі і водночас /…/ має сплатити УНСоюзові 570 тис. доларів». Громадівські гроші — понад півмільйона доларів — Бінчак програв у казино.

Того ж 2004 року, писала газета, «Суд штату Огайо виніс у четвер вирок почесному консулові України в США Андрієві Футею /…/ штрафними санкціями у розмірі 1 тис. доларів та встановив для Футея 6-місячний випробувальний термін за співучасть у підкупі високого посадовця. Андрій Фу-тей/.../ упродовж 1990-х років працював помічником тодішнього губернатора штату Джорджа Вой-новича. У своєму заключному слові перед вироком суду Футей сказав: “Мені дуже соромно…” Андрій Футей — один із активістів української громади у штаті зі значною кількістю українців. Декілька місяців тому він ініціював створення комітету “Українці за Буша” на підтримку передвиборчої кампанії чинного президента США».

Звертає увагу й та обставина, що працював засуджений на Войновича, нині сенатора, одного із одіозних активістів т. зв. ізраїльського лобі. Минулого року Войнович був серед ініціаторів ухвалення сумнозвісного «Акту про глобальний звіт про антисемітизм», проти ухвалення якого виступав навіть Держдеп США, доводячи, що цей упереджений закон ще більше підірве довіру до США у світі.

На іншого ізраїльського лобіста — конгресмена Сандера Левіна (він, зокрема, «відзначився» законопроектом про недопущення створення палестинської держави) — працює голова Українського Конгресового Комітету Америки Михайло Савків. При кожній публічній нагоді останній вихваляє Левіна як «щирого приятеля українців». І це тоді, коли саме завдяки старанням Левіна та його спільників у Конгресі із резолюції 2003 р. було вилучено визначення Голодомору 1932–1933 рр. як Геноциду українського народу!

Отож, цілковитий провал намагань добитися від Конгресу та Сенату США резолюцій про визнання Голодомору 1932–1933 рр. Геноцидом українського народу не випадковий: «приятель українців» і патрон Савківа Сандер Левін свідомо не допустив такого пункту до резолюції Конгресу, а проект резолюції Сенату авторства Бена Кемпбелла із визнанням Голодомору геноцидом зумисно заховали в шухляду голови комітету Діка Лугара, який потім розповів, що «забув» про законопроект. Згодом тихцем прибрали із вебсайту англомовної газети The Ukrainian Weekly заклик до українців «врятувати законопроект Кембелла»...

Хто такий цей М. Савків? З офіційної версії біографії, поданій у тій самій «Свободі», дізнаємося, що після університету він пропрацював аж п'ять років фінансовим асистентом у приватному секторі, а «в 1996 році приїхав до Вашингтону, щоб очолити Українську національну інформаційну службу». Як твердить Савків, це його стараннями у 1997 році була створена «Конгресова українська група» (Congressional Ukrainian Cаucus) із членів Конгресу, які буцімто «сприяють взаєминам між Україною та Америкою в законотворчій та економічній галузі». Результатів діяльності цього «кокусу» жодних, але хто головує в ньому? Той самий Левін! Виникає запитання, а яка практична вигода Левіну від цього? Відповідь проста: його обирають до Конгресу від штату Мічиган, де історично дуже чисельна українська громада. От Савків і допомагає Левіну надурити виборців наскрізь фальшивим іміджем «приятеля українців»? Невже Савків робить це задурно, «по-дружньому»? Не віриться. Адже боротьба за місце в Конгресі — це змагання грошових мішків, і кожна виборча кампанія в одному-єдиному окрузі вартує мільйони доларів.

2005 р. Савків із якоюсь Марійкою Дупляк надіслав листа — «від усієї української громади» — на підтримку горезвісним Й. Зісельсу та Я. Дов Блай-ху! Знову виникає запитання, чи задурно розписується він «від усієї громади» в любові до подільників Суркіса?

Листи «обурених» із вимогою «покарати» у найгірших сталінських традиціях не є чимось новим для нинішніх функціонерів «діаспорних організацій». 2001 року Оксана Соколик, заступник президента Світового конгресу українців, та Ярослав Соколик, зазначений як «багатолітній генеральний секретар» того ж конгресу, у вірнопідданському листі до консула (видрукуваний в «Урядовому кур'єрі») гудили північноамериканську групу підтримки комітету «Україна без Кучми». І парочка Соколиків була обурена через протести українців проти режиму Кучми на вулицях Торонто. Ба, більше: Соколики просили українського генконсула «передати Президенту України, що в Україні є всі демократично-правові умови».

Ось так плазували ватажки громади перед режимом Кучми-Медведчука! На халяву? Навряд чи можна повірити, що ці ласі до влади страждають уродженим кретинізмом…

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты