Її історичний досвід розвінчує головну ілюзію минулого сторіччя: достатньо спочатку створити «наддержаву», підпорядкувавши цьому зусилля всього суспільства, а вже потім, залежно від волі політичного керівництва, гарантувати громадянам деякий обсяг їхніх природних прав і свобод.
Досить часто державні інтереси протиставляють національним і суспільним інтересам громадянського суспільства. Визнаючи їх взаємозв’язок, вважають за доцільне розглядати їх у рамках дихотомії: національний інтерес — державний інтерес; державний інтерес — суспільний інтерес. При цьому перші поєднуються з міжнародним оточенням, а другі — з особливостями внутрішньої ситуації в країні (у політичній, економічній, соціальній сферах тощо). Все це може призвести до того, що більшість національних інтересів цілком ототожнюватиметься з державними інтересами, що не завжди відповідає дійсності, навіть у сфері зовнішньої політики. На думку А.Возженнікова, «ножиці» між національними інтересами, підґрунтя яких повинно становити життєво важливі інтереси особистості і суспільства, й державними інтересами, тобто інституціональними інтересами політичної влади суспільства, об’єктивно існують на різних етапах суспільного розвитку. Розбіжності між ними особливо наочно виявляються під час різноманітних соціальних конфліктів і потрясінь (революції, громадянські війни, непопулярні акції держави на зразок афганської війни тощо).
На жаль, розв’язання цієї наукової і практичної проблеми особливо ускладнюється для України, що як держава-нація досі не змогла створити політичні умови для врегулювання дії держави та громадянського суспільства. Якщо у сучасному суспільстві вважається, що поняття «національний інтерес» стосується насамперед зовнішньої політики держав, внутрішня складова називається суспільним інтересом. В Україні саме цей внутрішній аспект часто ототожнюють з «національним інтересом».
Суспільні інтереси та національні інтереси не виключають одне одного. На суспільний інтерес значно впливає міжнародна ситуація, що склалася. Разом з тим на національні інтереси впливають такі внутрішні фактори, як ступінь соціальної стабільності та політичної єдності у країні.
З іншого боку, ототожнення суспільних і національних інтересів може призвести до нехтування специфікою зовнішньої політики, її відносної самостійності, зведення її до внутрішньої політики держави, а протиставлення — до абсолютизації розбіжності інтересів держави і громадянського суспільства.
Практична реалізація концепції національних інтересів в Україні
Світовою практикою визнано, що формування національних інтересів — суперечливий та тривалий процес, на який впливають геополітичні реалії, економічні, соціальні, етнічні, культурні та психологічні чинники, що переплавляються масовою свідомістю, коригуються певною системою цінностей та існують у концепції національних інтересів.
Нині спостерігаються дві основні закономірності, провідні тенденції щодо еволюції взаємодії соціальних спільнот. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу та поява нових форм його розколу. Переважно ці закономірності простежуються, з одного боку, в інтернаціоналізації економічного, політичного та всього суспільного життя, а з другого — у створенні та зміцненні суверенних держав, що намагаються реалізувати свої інтереси за межами національно-державних кордонів.
Одним із найважливіших національних інтересів є приєднання України до світового процесу економічного розвитку. Це безпосередньо пов’язано з процесами глобалізації, що наочно довели:
· жодна країна світу не здатна досягти серйозного економічного зростання, у тому числі й зростання добробуту населення, без залучення до світової економіки;
· у структурі національного інтересу переважають намагання освоїти передові технології, що забезпечують сумісність із найсучаснішими засобами інформації, зв’язку та транспорту;
· в ієрархії національних інтересів військовий чинник та пов’язані з ним стратегії (безпека та створення військово-політичних союзів тощо) переміщуються з першого місця (але не на останнє).
Нині існування держави-нації залежить не стільки від спроможності протистояти традиційним військовим загрозам (які необхідно враховувати), скільки від готовності знаходити адекватні відповіді (створюючи для цього відповідні сили та засоби) на нові загрози та виклики економічного, технологічного, екологічного, демографічного й інформаційного характеру.
Зростання та інституціоналізація міжнаціональних і транснаціональних зв’язків у сферах виробництва (транснаціональні корпорації), фінансів (вільний рух капіталу), політики і управління (міжнародні органи, угоди, режими торгівлі і комунікацій), врешті-решт, громадянського суспільства (міжнародні недержавні організації і неформальні об’єднання) призводять до послаблення ролі держави-нації. Випуск промислової продукції деякими транснаціональними гігантами уже дорівнює ВНП середньорозвинутої країни третього світу, сама корпорація при цьому базується незрозуміло де і в своїй діяльності керується не національним законодавством (країн своєї «прописки»), а інтересами бізнесу. З огляду на те, що національні економіки слаборозвинутих країн можуть бути цілковито прив’язані до однієї з таких корпорацій, їх суверенітет стає заручником ділових чужинців. І на своїй політичній батьківщині ТНК не підлягають демократичному контролю. Бізнесові інтереси стають ідентичні національним.
Очевидно, що нині державно-центристська модель світу замінюється новою, заснованою на ідеї про те, що «колективне благо міжнародного співтовариства повинно розумітися не як колективне благо держав, а як благо його членів, яке забезпечується національними та міжнародними організаціями».
Для України реалізація національних інтересів, насамперед у сфері економіки, має супроводжуватися підтримкою національного виробника, експортними субсидіями, заміною імпортних товарів тощо, спрямованих на зміцнення зовнішньоекономічної незалежності і конкурентоспроможного потенціалу країни. Це було успішно використано Японією та іншими «тиграми» Азійсько-Тихоокеанського регіону. У спосіб від протекціонізму до агресивного, підтриманого державою експорту завершеної промислової продукції КНР досягла таких торговельних успіхів, які 10—15 років тому було навіть важко уявити, що дає можливість розглядати цю країну як імовірну супердержаву ХХІ століття. Так, теоретики ліберального інституціоналізму в міжнародних відносинах вважають перемогу капіталізму всесвітньою і остаточною, яка призведе у недалекому майбутньому якщо не до створення світового уряду, то, як мінімум, до «глобального республіканства», тобто «тиражування» західних моделей ринкової економіки, представницької демократії, юридичної рівності усіх перед законом і приватної власності на засоби виробництва в усіх країнах світу. Боротьба ідеологій залишається в минулому, а разом з тим — і пошук альтернативних шляхів розвитку справедливішого, ніж капіталізм, суспільного життєустрою.
Захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз, тобто національній безпеці, й надалі належатиме важливе місце в міжнародних відносинах. За практичної реалізації концепціії національних інтересів у політиці та стратегії національної безпеки вагомості набуває проблема розмежування національних і стратегічних інтересів.
В. Тертичка наголошує на тому, що визначення власних національних інтересів — це найактуальніше завдання для державно-політичних інститутів. Держава як суб’єкт дії політики повинна не тільки визначати стратегічні інтереси. Вони мають бути авторитетними і для громадян цієї держави, і для міжнародної спільноти. Стратегічні інтереси держави повинні бути легітимними, тобто мати статус національних доктрин (зовнішньополітичних, національної безпеки, реформування окремих сфер життя та ін.), що досягається через схвалення вищим законодавчим органом.
Щодо авторитетності національних інтересів України, то їх невизначеність створює умови для маніпулювання цією категорією: іноді спостерігається груба фальсифікація національних інтересів, їх підміна вузькопартійними, суб’єктивними, а часто й клановими інтересами окремих осіб і соціальних груп, хронічне бажання правлячої еліти репрезентувати власні корпоративні інтереси як життєво важливі національні інтереси. Теоретична невизначеність щодо базового поняття «національний інтерес» призвела до того, що нині на законодавчому рівні дано визначення національних інтересів за відсутності їх класифікації. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України», національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.
Окремі дослідники вважають такий підхід неправомірним і таким, що суперечить теорії національної безпеки. Головне джерело такої методологічної помилки вони вбачають у відсутності чіткого розуміння суті національних цінностей, інтересів та цілей:
· національні інтереси є відображенням (тією чи іншою мірою) національних цінностей;
· оскільки частина інтересів законодавцями визначена як пріоритетні, а вони є суттю (за визначенням у Законі) національних цінностей, постає думка, що захист деяких національних цінностей не пріоритетний для держави;
· більшість національних інтересів, що визначені на законодавчому рівні як пріоритетні, фактично є національними цілями.
Національні інтереси є фундаментальним поняттям політики та стратегії національної безпеки. Вони визначають цілі внутрішньої та зовнішньої політики будь-якої країни. Необхідно активізувати зусилля на розробку такої стратегії національної безпеки України, яка була б спрямована на політичну консолідацію громадян України навколо спільних національних інтересів і національних цінностей, збереження національного миру, подолання наявних суперечностей і досягнення належного рівня життя, стратегії, що відповідатиме свідомому культурно-цивілізаційному вибору України, який беззаперечно засвідчує її євроінтеграційні прагнення та зорієнтованість на європейські демократичні цінності. Відстоювання національних інтересів має об’єднувати націю.
Список використаної літератури
1. Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти. — К.: НІПМБ, 2001. — 300 с.;
2. Возженников А. В. Национальная безопасность: теория, практика, стратегия. — М.: НПО «МОДУЛЬ», 2000. — 240 с.;
3. Гогвуд Б. В., Ган Л. А. Аналіз політики реального світу. — К.: Основи, 2004. — 396 с.;
4. Гончаренко О. М. Пріоритети та засади формування інтегральної стратегії національної безпеки на перспективу // Стратегічна панорама. — 1998. — № 1—2. — С. 34—51.;
5. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Методологічні засади розробки стратегії національної безпеки // Стратегічна панорама.— 2004.— № 3. — С. 15—24.;
6. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Стратегія національної безпеки України в аксіологічному вимірі: від «суспільства ризику» до громадянського суспільства // Стратегічна панорама.— 2005.— № 2.— С. 13—26.;
7. Ковальський В., Маначинський О., Пронкін Є. Національні інтереси: загрози та їх нейтралізація // Віче. — 1994. — № 7. — С. 57–62;
8. Костенко Г. Ф. Теоретичні аспекти стратегії національної безпеки: Навч. посіб. — К.: ЗАТ Вид. дім ДЕМІД, 2002. — 144 с.;
9. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України. — К.: «Текст», 2003.— 600 с.;
10. Парахонський Б. О. Національні інтереси України (духовно-інтелектуальний аспект).— К.: НІСД, 1993. — 43 с.;
11. Ситник П. К. Державне управління національною безпекою України. — К.: НАДУ, 2004. — 408 с.
Страницы: 1, 2
